Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 8)
То, виходить, він склав Кедзю. Для людини з його минулим — це рідкість, і Жинь мала б про це знати. Вона поглянула на Совдзі з новою повагою.
— І чому ж тебе не прийняли назад?
— Бо майстри вважали, що якщо я пішов раз, то зроблю це знову. Що для мене завжди буде важливішою родина, а не військова кар'єра. Гадаю, вони мали рацію. Я пішов з армії, щойно ми почули про вторгнення муґенців.
— І що тепер?
— Усі рідні загинули, — він говорив спокійно. — Померли минулого року.
— Співчуваю. Федерація?
— Ні. Повінь, — Совдзі стенув плечима, — Зазвичай ми могли передбачити наближення повені. Це неважко збагнути з погоди, якщо знаєш, на що звертати увагу. Але не цього разу. Ця повінь була рукотворною.
— Імператриця підірвала дамби, — бездумно промовила Жинь.
Чаґхань і Цара здавалися їй такими далекими спогадами, що ця брехня далася їй напрочуд легко. Краще Совдзі не знати про те, що Цике, її колишній загін, зумисне викликали повінь, яка вбила його родину.
— Зруйнувала дамби, щоб відтіснити ворога, якого сама ж і запросила, — у голосі Совдзі чулася гіркота. — Знаю. Я навчився плавати в Сінеґарді. А вони — ні. Від мого колишнього селища не лишилося нічого.
Жинь відчула докір сумління. І щосили намагалася його ігнорувати. Вона не мусила брати на себе провину саме за це звірство. Повінь була на совісті близнюків — метод використання довкілля для того, щоб сповільнити просування Федерації вглиб країни.
Хто ж знав, що не спрацює, і чи мало це тепер якесь значення? Що зроблено, те зроблено. Жинь знала, що єдиний спосіб жити з невдачами — відгородити їх у свідомості й кинути в прірву.
— Чому ти не могла просто їх підірвати? — різко запитав Совдзі.
Жинь здивовано глянула на нього:
— Що?
— Коли закінчила війну. Коли лукоподібний острів зник у хмарі диму. Що завадило тобі зробити те саме й на півдні?
— Розсудливість, — сказала вона — Якби я спалила їх, то і всіх інших також. Полум'я такого масштабу не розрізняє чужих і своїх. Величезний геноцид на нашій території призвів би...
— Нам не потрібен величезний геноцид. Вистачило б і невеликого.
— Ти не розумієш, про що просиш. — Вона відвернулася, не бажаючи дивитися йому у вічі. — Навіть невеликі пожежі шкодять тим, хто не повинен страждати.
Це питання починало її втомлювати. Кожен хотів знати: чому вона просто не клацнула пальцями і не спопелила муґенський табір так, як зробила це з островом? Якщо вона вже винищила цілий народ, чому не могла зробити це знову? Чому не могла покласти край цій війні за лічені хвилини? Невже цей крок не був очевидним?
Вона й сама воліла б мати змогу це зробити. Бувало, їй сильно кортіло накрити хвилею бурхливого полум'я весь південь, змітаючи муґенців, як селяни знищують поля зіпсованих зернових, незважаючи на побічну шкоду.
Але щоразу, коли виникало це бажання, вона бігла до пульсуючої чорної отрути, що затуманювала розум, прощального подарунка Су Дадзі, який відрізав їй доступ до Пантеону.
Можливо, це було благословення, що її розум так і лишився заблокований Печаткою і вона була змушена використовувати Кітая як канал для своєї сили. Кітай втримував її від божевілля З ним вона лишалася стабільною. Він дозволяв їй прикликати полум'я, але лише націленими, обмеженими спалахами.
Жинь лякало, що вона могла накоїти без Кітая.
— На твоєму місці, — зауважив Совдзі, — я позбувся б їх усіх. Один вибух — і південь чистий. До біса розсудливість.
Жинь скоса глянула на нього:
— Але тоді ти також загинув би.
— А як інакше, — сказав він так, немовби саме цей мав на увазі.
Жинь здалося, що минула вічність, доки сонце нарешті сіло. Добу тому вона вперше повела своє військо в бій. Удень звільнила селище А тепер у неї пульсував зап'ясток, тремтіли коліна, а очі застилала пелена головного болю.
Вона не могла притлумити спогади про крик у храмі Треба було його заглушити.
Повернувшись до намету, вона дістала з дна дорожнього мішка пакетик опіуму і заштовхала подушечку в люльку.
— Це обов'язково? — запитав Кітай.
Насправді то було навіть не запитання. Вони сперечалися про це вже безліч разів, і щоразу закінчувалось однаково. Він просто мусив висловити невдоволення. Вони вже промовляли ці фрази, навіть не задумуючись.
— Не твоє діло, — сказала вона.
— Тобі треба поспати Ти на ногах уже майже дві доби.
— Потім. Без цього я не зможу розслабитися.
— Запах жахливий.
— То йди спати деінде.
Кітай мовчки підвівся і вийшов з намету.
Жинь навіть не глянула на нього. Вона піднесла люльку до рота, запалила її, клацнувши пальцями, і глибоко вдихнула. А потім лягла на бік і підібгала коліна до грудей.
Через кілька секунд вона побачила Печатку; живу, пульсуючу сутність, яка так смерділа отрутою Зміївни, що Су Дадзі цілком могла стояти в наметі поруч із Жинь. Вона вже звикла до Печатки, звикла намарно битися об непорушну перепону отрути, що не зникала з розуму.
Але Жинь знайшла їй краще застосування.
Вона наблизилася до мерехтливих знаків. Печатка нахилилася до неї, розкрилася й поглинула її. На мить перед очима Жинь усе почорніло, і це була страшна темрява, але потім вона опинилась у темній кімнаті без вікон і дверей.
Отрута Дадзі була створена з бажання, з того, за що Жинь готова була вбити, з того, за чим сумувала так, що їй хотілося померти.
Алтань матеріалізувався одразу.
Жинь звикла боятися його. Вона відчувала легкий спалах страху щоразу, коли дивилася на нього і їй це
Але страх не зник Вона нічого не могла з ним удіяти, та й не хотіла.
Їй був потрібен хтось, хто ще міг її налякати.
— Ось де ти, — він простягнув руку, щоб погладити її по щоці — Сумувала?
— Відійди, — сказала вона. — Сядь.
Він підняв руки й підкорився, сівши зі схрещеними ногами на темну підлогу.
— Як скажеш, люба.
Жинь сіла навпроти нього:
— Минулої ночі я вбила десятки людей. Імовірно, частина з них були не винні.
Алтань осилив толову:
— І які це викликає в тебе відчуття? — він говорив абсолютно нейтрально, без осуду.
Але навіть так Жинь відчула, як їй стиснуло груди знайомою отрутою, немовби легені роз'їдала провина Вона видихнула, силкуючись лишатися спокійною. Алтань підконтрольний їй лише доки вона спокійна.
— Ти й сам так учинив би.
— І чому ж я так учинив би, дитино?
— Бо ти був безжальним, — сказала вона — Вибудовував стратегію за цифрами. Ти знав би, ідо мусиш це зробити. Ти не ризикував би своїми загонами. Солдати важливіші за цивільних, це прості підрахунки.
— Нехай так, — він підбадьорливо їй усміхнувся. — Ти вчинила так, як було потрібно. Ти героїня. Тебе це тішить?
Вона не брехала Та й чого брехати? Алтань — її таємниця, її фокус, і те, що вона говорить тут, більше ніхто й ніколи не дізнається. Навіть Кітай.
— Так.
— Покажи, — попросив Алтань. На його обличчі відбився голод. — Покажи мені все.
Вона дозволила йому побачити. Оживила все, секунду за секундою, кожну яскраву, полум'яну подробицю. Показала розполовинені тіла Белькотіння наляканих голосів, що благали про милосердя... «Ні, ні, будь ласка, не треба». Храм, що перетворився на стовп вогню.