Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 7)

Та все ж вона мусила спробувати.

— Є тут хто? — постійно викрикувала вона.— Дайте знак. Будь-який шум. Я слухаю.

Вона перевіряла кожен підвал, кожну покинуту ділянку й колодязь, кликала вцілілих безліч разів й уважно прислухалася у лункій тиші. Лишитися прикутим, повільно помирати від голоду або задихнутися тоді, коли селян звільнили, але вцілілі забули про тебе, — страшна доля. У Жинь сльозились очі, коли вона обережно ступала задимленим підвалом для зерна. Сумнівалася, що зможе щось знайти, бо вже натрапила на понад два трупи, але зачекала мить перед тим, як піти. Про всяк випадок.

І її терпіння було винагороджене.

— Ззаду! — крикнув голос.

Жинь наповнила долоню полум'ям, щоб освітити дальню стіну підвалу. Побачила лише порожні мішки від зерна Підійшла ближче.

— Хто ти? — вимогливо запитала вона.

— Совдзі, — вона почула брязкання ланцюгів. — Схоже, що саме мене ти й шукаєш.

Жинь вирішила, що це точно не засідка Вона впізнала цей плинний сільський акцент. Його не змогли б удати навіть найкращі муґенські шпигуни. Їх учили говорити лише різким сінеґардським діалектом.

Жинь перейшла на інший край підвалу, зупинилась і підсилила свій смолоскип.

Першою ціллю для неї було звільнити Кхудлу. А другою — знайти Я на Совдзі, славнозвісного лідера повстанців та місцевого героя, який донедавна відбивався від муґенців у південній частині провінції Мавпи. Що ближче вона підходила до Кхудли, то більше легенд і чуток про нього чула. Ян Совдзі мав очі, здатні бачити на десять тисяч кілометрів. Умів розмовляти з тваринами і завчасно дізнавався про наближення муґенців, бо птахи завжди його попереджали. А його шкіра була невразлива до всіх видів металевої зброї: мечів, наконечників стріл, сокир і списів.

Чоловік, прикутий до підлоги, був зовсім не схожий на всі ці описи. Він видавався неочікувано молодим, щонайбільше років на п'ять старшим за саму Жинь. На шиї та підборідді в нього розрослася ріденька борідка, що приблизно вказувало на те, як довго він пробув прикутий, але він сидів рівно, розправивши плечі, а в очах іскрилося полум'я.

Жинь мимоволі подумала, що він несподівано привабливий.

— То ти сігірлійка, — сказав він. — Я думав, ти будеш вища.

— А я думала, ти будеш старший, — відповіла вона.

— Тоді ми обоє розчаровані, — він брязнув ланцюгами. — А ти довгенько. Невже тобі справді знадобилася ціла ніч?

Жинь присіла й узялася за замки.

— Навіть не подякуєш?

— І чим же ти тут зарадиш з однією рукою? — скептично запитав він.

Вона працювала шпилькою:

— Послухай, якщо ти збираєшся...

— Дай сюди, — він вихопив шпильку з її пальців. — Просто підніми замок так, щоб я міг його бачити, і трохи підсвіти... Ось так.

Вона спостерігала, як він працює із замком з винятковою праворукістю, і не могла стримати спалаху заздрощів. Їй досі допікало, як найпростіші завдання — відімкнути замок, одягтися, наповнити флягу — раптом стали такими до біса складними.

Вона втратила руку внаслідок дурного збігу обставин. Якби ж тоді вони мали ключ. Якби ж змогли викрасти той довбаний ключ.

Культя засвербіла. Жинь зціпила зуби й змусила себе не чухати її.

Совдзі зламав замок менш ніж за хвилину. Він скинув кайданки і зітхнув, потираючи зап'ястки. Потім нагнувся до ланцюгів на щиколотках.

— Так краще. Можеш трохи сильніше присвітити?

Жинь піднесла полум'я трохи ближче до замка, обережно, щоб не обпекти Совдзі. Вона помітила, що на правій руці в нього бракує верхньої фаланги середнього пальця. Не схоже на випадковість: на середньому пальці лівої бракувало цієї ж фаланги.

— Що в тебе з руками? — запитала вона.

— У матері двоє перших дітей померли ще немовлятами, — пояснив він. — Вона подумала, що це боги відібрали їх, бо вони були такі гарненькі. Тож коли я народився, вона відгризла мені перші фаланги на обох середніх пальцях, — він показав Жинь ліву руку. — Зробила менш привабливим.

Жинь пхикнула.

— Боги не хочуть пальців.

— А чого ж хочуть?

— Болю, — сказала вона — Болю і твого здорового глузду.

Совдзі відімкнув замок, позбувся ланцюгів і підвівся.

— Мабуть, тобі видніше.

Після того як всіх уцілілих врятували з руїн, загони Жинь повернулися на поле бою, наче стерв'ятники.

Коли новобранці Південної коаліції вперше збирали припаси після бою, то неохоче торкалися трупів. Вони були забобонні, боялися накликати на себе гнів мстивих привидів непохованих померлих, які не могли повернутися додому. Але тепер грабували тіла з жорсткою неповагою, знімаючи все, що мало бодай якусь цінність. Шукали зброю, шкіру, чисте полотно — муґенська форма була синя, але її легко перефарбувати, — та понад усе цінувалися черевики.

Військам Південної коаліції страшенно докучало неякісне взуття. Солдати билися в солом'яних сандалях і бавовняних, якщо вдавалося їх дістати, але це бавовняне взуття було радше капцями, які дружини, матері й сестри пошили для солдатів задовго до того, як вони пішли в бій. Більшість мали плетені сандалі, що розвалювалися під час походу, зісковзували з ніг у в'язкому болоті й зовсім не захищали від холоду.

Натомість муґенці перепливли Наріїнське море в шкіряних черевиках: міцних, цупких, теплих і водонепроникних. Солдати Жинь стали справжніми майстрами з розв'язування шнурівок, стягування черевиків із задубілих ніг і скиданням усього взуття на тачки, щоб згодом розібрати його за розмірами.

Поки солдати прочісували бойовище, Сондзі повів Жинь до колишнього кабінету селищного голови, в якому муґенці облаштували штаб. Дорогою він побіжно коментував руїни, мов невдоволений господар, який перепрошує, що в його домі панує такий безлад:

— Колись тут було значно красивіше. Кхудла була гарним селищем, із чудовою історичною архітектурою, доки вони не розібрали все на дрова. Це ми зводили барикади, — сказав він похмуро, показуючи на мішки з піском навколо штабу. — Вони їх просто відібрали.

Як для оборони звичайного селища барикади Совдзі були навдивовижу добре споруджені. Він розставив їх так, як це зробила б сама Жинь: вкопані в землю палі утворювали каркас для шарів мішків з піском. Цього методу її вчили в Сінеґарді. Жинь збагнула, що ці оборонні споруди збудували за директивами Міліції.

— Тоді як же вони зрештою пробилися? — запитала вона.

Совдзі скоса глянув на Жинь, наче на ідіотку.

— У них був газ.

Виходить, офіцерка Шень мала рацію. Жинь ледь стрималася, щоб не здригнутися, уявивши дію отруйного жовтого газу на цивільних, які цього не чекали.

— Скільки?

— Лише один балон, — сказав Совдзі — Гадаю, вони сховали його, бо використали не одразу. Чекали аж до третього дня битви, коли ми всі зібралися на барикадах, а потім кинули балон на стіну. Після цього ми швидко відступили.

Вони дійшли до штабу. Совдзі штовхнув двері. Ті легко відчинилися: зсередини замикатися було нікому.

На столі посеред нарадчої кімнати була розкидана їжа. Совдзі підняв булочку, відкусив шматок і одразу виплюнув.

— Що? Занадто прісно?

— Ні Забагато солі. Їсти неможливо, — Совдзі кинув булочку на стіл. — Булочки не повинні бути солоними.

Рот Жинь наповнився слиною.

— У них була сіль?

Вона не куштувала солі вже кілька місяців. Більшість солі в Імперії завозили з бухт провінції Собаки, але ці торговельні мережі знищили під час громадянської війни Вейсжі. У східній частині провінції Мавпи, що не мала виходу до моря, військо Жинь виживало на ріденькій pисовій каші й варених овочах. Ходили чутки про декілька банок ферментованої соєвої пасти, сховані в кухнях Жуйдзіня, але якщо вони й існували, Жинь не бачила їх і не куштувала.

— У них була сіль. — виправив її Совдзі. Він нахилився, щоб оглянути вміст діжок. — Схоже, вони майже все з'їли. Лишилося декілька жмень.

— Заберіть усе на спільну кухню Пригостимо кожного.

Жинь схилилася кал столом командира. Він був завалений документами. Жинь знайшла записи про кількість солдатів та пайки, а також листи, написані нерозбірливим, неохайним почерком, який вона заледве могла прочитати. Розбирала лише окремі слова «Дружина». «Дім». «Імператор».

Жинь зібрала їх в акуратний стосик. Вони з Кітаєм розглянуть їх згодом і перевірять, чи немає там важливих новин про мугенців. Але ймовірно, що цим листам уже не один місяць, як і іншій кореспонденції, яку вони знаходили. Кожен мертвий мугенський генерал тримав на столі листи з острова, немовби ці муґенські письмена могли зберегти в собі зв'язок з утраченою батьківщиною.

— Вони читали Суньдзи? — Жинь підняла тонкий текст, нікарське видання, не переклад. — І Бодхідхарму? Де вони їх дістали?

— Це мої Поцупив колись із сінеґардської бібліотеки, — Совдзі висмикнув книжечку в неї з рук. — Я ношу їх із собою, куди б не йшов. Ці покидьки ні бельмеса не розуміли з написаного.

Жинь здивовано глянула на Совдзі:

— Ти випускник Сінеґарда?

— Не випускник. Провчився лише два роки. Потім почався голод, тож я поїхав додому. А коли повернувся, Дзіма не дозволила мені продовжити навчання. Але мені потрібні були гроші, тому я подався до Міліції.