Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 6)
— Ми евакуювали всіх, кого змогли знайти, — сказала Шень, що означало: «Ніхто не розповість про те, що ви зробили».
Жинь кивнула:
— Забери звідти своїх людей. Щонайменше на сотню кроків. Не хочу, щоб вони надихалися диму.
Шень зблідла:
— Генерале...
Жинь підвищила голос.
— Я не прошу.
Шень кивнула й кинулася бігти. Поле очистилося за лічені секунди. Жинь стояла у дворі храму сама, потираючи пальці.
«Кітаю, ти це відчуваєш? Знаєш, що я роблю?»
Часу на вагання не було. Вона мусила зробити це до того, як муґенці вирішать з'ясувати, чому все так затихло.
Вона розкрила долоню. Полум'я заревло. Вона спрямувала вогонь на замки дверей храму. Дивилася, як деформується метал, скручуючись у щось незрозуміле.
Певно, муґенці здогадалися, бо хтось закричав.
Жинь підсилила жар, і ревіння стало достатньо гучним, щоб заглушити крики, хоч часом вони все ж пробивалися крізь стіну шуму. Це був пронизливий, зболений крик. Жіночий або й дитячий. Звук був схожий на плач немовляти. Але все це було неважливо, вона знала, як може верещати дорослий чоловік.
Вона збільшила силу полум'я, змусила його ревти так гучно, щоб не чути власних думок Але крики однаково пробивалися крізь стіну вогню.
Вона міцно замружилась. Уявила, як падає навзнак у тепло Фенікса, у той віддалений простір, де вже ніщо не має значення, окрім люті Тонкий крик затремтів.
«Гори, — подумала вона, — заткнися і гори».
Розділ 2
— Гарна робота, — сказав Кітай.
Жинь кинулася до нього і міцно обняла, дозволивши обіймам затягнутися. Вона вже мала б звикнути до їхньої недовгої розлуки, але з кожним разом лишати його ставало дедалі важче.
Вона спробувала переконати себе, що це не лише тому, що Кітай — єдине джерело її сили. Що це не лише її егоїстичні переживання: якщо з ним щось трапиться, вона стане непотрібною.
Ні, вона відчувала ще й відповідальність. Навіть
— Ти тремтиш, — мовила Жинь.
— Зі мною все гаразд, — відмахнувся він. — Дрібниці.
— Брешеш.
Навіть у тьмяному світлі світанку Жинь бачила, як сильно тремтять у нього ноги. 3 ним аж ніяк не було все гаразд — він заледве міг стояти Вони сперечалися так після кожного бою. Щоразу вона поверталась і бачила, що скоїла з ним, бачила бліде, змарніле обличчя й розуміла: для нього це було тортурами. А він щоразу це заперечував.
Вона обмежила б використання полум'я, якби він лишень попросив. Але він ніколи не просив.
— Зі мною все буде гаразд, — спокійно виправився він. А потім кивнув їй за плече: — І ти привертаєш увагу.
Жинь розвернулася і побачила вцілілих мешканців Кхудли.
Таке траплялося часто, тож вона знала, чого чекати.
Спершу вони трохи невпевнено підходили ближче. Допитливо перешіптувались, налякано тицяли пальцями. А потім, коли розуміли, що ця нова армія — не муґенці, а нікарці, не Міліція, а щось абсолютно нове і що солдати Жинь прийшли не для того, щоб зайняти місце їхніх гнобителів, вони сміливішали.
«Це спірлійка? — питали вони. — Ти спірлійка? Ти одна з нас?»
А потім шепотіння гучнішало, натовп більшав, і люди збиралися навколо неї. Вони називали її ім'я, її расу, її бога. Легенда про неї вже дійшла сюди, Жинь чула, як вона шириться полем.
Вони простягали руки, щоб торкнутися її.
Жинь стиснуло груди. Вона задихала частіше, а в горлі стала грудка.
Кітай міцніше стиснув її руку. Йому не треба було питати, що таке, — він знав.
— Ти... — почав був він.
— Усе гаразд, — пробурмотіла вона. — Усе гаразд.
Ці руки не належали ворогам. Їй ніщо не загрожувало. Вона це знала, але її тіло — ні. Жинь глибоко вдихнула і напустила на обличчя спокійний вираз. Вона мусила відіграти цю частину, здаватися не наляканим дівчиськом, як колись, і не втомленим солдатом, як зараз, а лідеркою, якої вони потребували.
— Ви вільні, — сказала вона їм. Голос тремтів від виснаження, і вона відкашлялася. — Йдіть.
Юрбою прокотилася хвиля шепоту, коли люди збагнули, що вона говорить їхньою мовою: не відшліфованою нікарською півночі, а повільним, переливчастим діалектом півдня.
Вони досі дивилися на неї з якимось благоговійним жахом. Але вона знала, що згодом цей жах переросте у любов.
Жинь заговорила гучніше, й цього разу її голос не тремтів.
— Йдіть і розкажіть своїм родинам, що ви врятовані. Скажіть їм, що муґенці вже не зможуть вам нашкодити. А коли вони запитають, хто розбив ваші кайдани, скажіть їм, що Південна коаліція крокує Імперією під проводом Фенікса. Скажіть, що ми повернемо нашу батьківщину.
Після сходу сонця Жинь почала звільнення Кхудли.
Це мала бути приємна частина, слід було б тішитися тим, як вона говорила вдячним селянам, що їхні колишні окупанти перетворилися на купи попелу.
Але на Жинь звільнення навівало жах. Прочісувати напівзруйноване селище в пошуках уцілілих означало лише на власні очі побачити розмах жорстокості Федерації. Вона радше знову вийшла б на поле бою, аніж втішала б стражденних. І байдуже, що вона вже бачила найгірше в Голінь Ніїс і що десятки разів ставала свідком найжахливіших діянь, які можна скоїти з людським тілом. Від того ніколи не легше.
Тепер вона вже знала; щоразу, коли муґенці скуповували місто, вони вдавалися до трьох кроків, трьох директив, таких чітких і детальних, що вона могла б написати цілий трактат про те, як підкорювати населення.
По-перше, муґенці страчували всіх нікарських чоловіків, які чинили опір окупації. Виводили їх у поле і або розстрілювали, або стинали голови. Обезголовлення було поширенішим, бо ж стріли — коштовний ресурс, який не завжди можна повернути неушкодженим. Вони не вбивали всіх місцевих чоловіків — лише тих, хто міг створити їм проблеми. Вони потребували робочої сили.
По-друге, муґенці або переробляли, або розбирали селищну інфраструктуру. Все придатне перетворювали на казарми, а все неміцне розбирали на дрова Коли деревина закінчувалася, вони забирали з домівок меблі, ковдри, коштовності та керамічний посуд і облаштовували свої помешкання. Вони спритно перетворювали селища на порожні оболонки. Жинь часто звільняла селян, які тіснились у свинарниках і сиділи впритул одне до одного, щоб бодай трохи зігрітися.
По-третє, муґенці асимілювали місцеве керівництво. Зрештою, як інакше, якщо не говориш місцевою мовою? Якщо не розумієш нюансів регіональної політики? Ви не знищуватимете місцеву систему самоврядування, бо це лише спричинить хаос. Ви прищепитеся на неї. А місцеві громили зроблять брудну роботу замість вас.
Жинь ненавиділа зрадників, які погоджувалися працювати на ворога. На її думку, їхні злочини були чи не гірші за те, що коїла Федерація. Муґенці хоча б цілилися на ворожу расу, а це природний інстинкт під час війни. А от зрадники допомагали муґенцям убивати, калічити й мучити свій народ. Цього вона збагнути не могла. І пробачити також.
Жинь і Кітай завжди мали різні думки про те, що робити з полоненими зрадниками. Кітай благав про поблажливість. Вони були у відчаї, наполягав він. Намагалися врятувати власні шкури. І вони могли рятувати й інших селян.
— Іноді згода співпрацювати рятує від болю. Співпраця могла врятувати нас у Голінь Нїїс.
— Дурниці, — відповідала Жинь.
Згода співпрацювати — це завжди боягузтво. А вона не мала поваги до тих, хто готовий радше померти, ніж битися. Вона хотіла спалити зрадників.
Але вирішували не вони. Селяни завжди розбиралися з цим самостійно. Протягом наступного тижня, якщо не наступного ж дня, вони витягували зрадників на площу, отримували від них зізнання, а потім живцем знімали з них шкіру, шмагали батогами, били або закидали камінням. Жинь ніколи й не мусила втручатися. Південь чинив власне правосуддя. У Кхудлі катарсис насильством ще не відбувся: для публічних страт було зарано, а селяни були надто зморені голодом і виснажені, щоб зібрати натовп. Однак Жинь знала, що вже невдовзі почує крики.
А тим часом вони мали знайти вцілілих. Вона шукала полонених. Федерація завжди брала полонених: політичних дисидентів, норовливих солдатів, які все ж були занадто корисні, щоб дозволити їм померти, або ж заручників, які, вони сподівалися, мали стримати можливих нападників. Іноді її загони знаходили зовсім свіжі тіла. Полонені або гинули від останнього акту відплати муґенських солдатів в облозі, або ж задихалися від диму, що клубочився від полум'я Жинь.
Однак дуже часто вона знаходила їх живими. Не можна вбивати заручників, якщо колись хочеш їх використати.
Кітай повів солдатів обшукувати східну частину селища, де були окуповані муґенцями будівлі, не постраждалі від штурму. Він мав винятковий дар знаходити тих, хто вижив. Сам кілька тижнів переховувався за цегляною стіною в Ґолінь Ніїс, припавши до землі та обіймаючи власні коліна, поки солдати Федерації витягали нікарських вояків з криївок і розстрілювали просто на вулицях. Він знав, які знаки шукати: брезент або купу уламків, які здавалися б недоречними, ледь помітні сліди в поросі, відлуння важкого дихання у сповненій страхом тиші.
Жинь узяла на себе згорілу частину.
Вона ненавиділа цю роботу: відтягувати потрощені дошки й знаходити понівечених, закривавлених, але ще живих людей. Надто часто їх було вже не врятувати. І в половині випадків ці руйнування спричиняла вона сама. Щойно полум'я розгоралося, його було важко спинити.