Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 5)

Або насправді звіром ніхто й не є. Це просто уможливлює вбивство. У Сінеґарді майстер стратегії Ірдзях колись учив їх, що під час битви вони мають ставитися до своїх суперників як до речей, абстрактних і відокремлених частин, а не цілого, бо так легше пронизати мечем живе серце. Можливо, якщо вважаєш когось не річчю, а твариною, це дає право не лише вбити оком не змигнувши, а й отримати від цього задоволення.

— Мавпи ґвалтують людей. Напівкровки. Звірячі виродки. Дурні дикуни, — останні слова Алтань промовив з гіркотою, і Жинь подумала: може, це тому, що ці ж таки слова чимало інших людей використовували, описуючи його самого. — Ось звідки взялися муґенці.

Жинь пробила собі шлях через табір за лічені хвилини Муґенці майже не опиралися. Солдати, з якими вона стикалася в Сінеґарді й Кхурдалайні, були добре підготовлені і смертельно озброєні, мали шеренги блискучих мечів та безкінечний запас хімічної зброї, які вільно могли спрямувати в цивільні райони А ці тікали, а не бились і помирали з приголомшливою легкістю.

Усе це було надто просто, так просто, що Жинь сповільнилася, їй хотілося насолодитися цією невідповідністю сил. «Колись я була вашою жертвою, кричала, благаючи милосердя. А тепер ви тремтите від жаху переді мною».

Їй не варто було сповільнюватися. Бо щойно це сталося, вона помітила, які вони непідготовлені. Які зовсім не схожі на солдатів. Які молоді.

Хлопець перед нею тримав у руках меча, але так і не скористався ним. Він навіть не спробував відбитися, а лише позадкував, піднявши руки й благаючи милосердя.

— Будь ласка, не треба, — повторював він.

Він цілком міг бути вартовим, якого вона чула раніше. Його голос був такий самий високий і пронизливий.

— Будь ласка.

Жинь зупинилася лише тому, що збагнула, що він говорить нікарською. Якусь мить вона поміркувала. Невже він нікарець? Полонений? Він не в муґенській формі і може бути невинним...

— Будь ласка, — сказав він знову. — Не треба...

Вимова вирішила його долю. Тони в ній були занадто короткі. Він був зовсім не нікарцем, а розумним муґенським солдатом, який вирішив, що обмане її й змусить бути милосердною.

— Гори, — сказала вона.

Хлопець упав навзнак. Вона бачила його розтулений рот, бачила, як спотворилось обличчя від жалібного крику, а вже за мить почорніло й затверділо; але не могла змусити себе перейматися цим.

Зрештою, вона завжди легко вбивала своє серце. Байдуже, що вони юні. Що зовсім не схожі на чудовиськ, із якими вона зіткнулася колись. У цій війні расової абсолютності все це не мало значення. Якщо вони муґенці, значить, не важливіші за цвіркунів, а це означає, що вона може розчавити їх підбором, і всесвіт заледве помітить цю втрату.

Колись Алтань змусив її дивитися, як він живцем палить білку.

Він спіймав її на сніданок за допомогою простенької пастки з сіткою. Білка була ще жива, коли він зняв її з дерева, і борсалася в його руках. Але замість того, щоб зламати їй шию, він вирішив дати Жинь урок.

— Ти знаєш, як саме вогонь убиває людину? — запитав він.

Вона похитала головою. І, мов зачарована, дивилася, як він прикликає полум'я в долоні.

Алтань мав неймовірний контроль над полум'ям Він був лялькарем, який без зусиль надавав йому наймиліших форм птаха в польоті, потім гнучкого дракона, потім людської постаті, що билася всередині клітки, яку він утворював власними пальцями, аж доки не стискав долоню.

Захоплена видовищем, вона спостерігала, як його пальці танцюють у повітрі Його питання заскочило її зненацька, і коли вона заговорила, слова були незграбні й дурні.

— Жаром? Ну тобто, гм..

Його вуста вигнулися в посмішці:

— Вогонь — дуже неефективний спосіб убивства. Чи знала ти, що мить смерті насправді порівняно безболісна? Полум'я поглинає навколо жертви все придатне для дихання повітря, й вона задихається.

Жинь кліпнула:

— А ти цього не хочеш?

— Нащо це мені? Якщо хочеш швидкої смерті, бери меч. Або стрілу. — Він спрямував струмінь полум'я між пальців. — Спірлійців не кидають у бій, якщо не бажають залякати. Ми хочемо, щоб жертви спершу страждали. Хочемо, щоб вони горіли, повільно.

Він підняв зв'язану білку і обхопив її тулуб. Білка не могла кричати, але Жинь уявила собі цей звук — тремтливі подихи, суголосні зі скрученими лапками.

— Дивися на шкіру.

Коли хутро вигоріло, Жинь побачила під ним рожеве тільце, що бралося пухирями, лопалося, обвуглювалося.

— Спершу вона закипає. Потім починає відлущуватися. Дивися на колір. Коли шкіра стане чорною і ця чорнота розійдеться, вже ніщо не допоможе.

Він простягнув їй білку:

— Голодна?

Жинь глянула на чорні оченята, вибалушені й осклянілі, і її раптом замлоїло. А ще вона не знала, що гірше: те, як смикалися лапки тварини в передсмертній агонії, чи те, що від печеної плоті линув страшенно смачний аромат.

Доки вона закінчила з південним фронтом, решта її солдатів зігнали вцілілих муґенців у куток у східному районі Кхудли. Усі розійшлися, щоб пропустити Жинь уперед.

— А ви не поспішали, — сказала офіцерка Шень.

— Захопилася, — відповіла Жинь. — Забагато розваг.

— Південна частина...

— Закінчена. — Жинь потерла пальці, струшуючи на землю почорнілі часточки крові — Чому ми не атакували?

— Вони тримають заручників у храмі, — сказала Шень.

Розумно. Жинь глянула на будівлю. Це був один із найкращих селищних храмів, які їй випадало бачити останнім часом, споруджений з каменю, а не з деревини. Його так легко не спалиш, і артилерія муґенців мала вигідну позицію з верхніх поверхів.

— Вони збираються нас перестріляти, — сказала Шень.

І, немовби доказ її слів, у них над головою пролетіла охоплена полум'ям ракета і вибухнула біля дерева за десять кроків від того місця, де вони припали до землі.

— То захопімо їх, — сказала Жинь.

— Ми боїмося, що в них може бути газ.

— Якби був, вони вже його використали б.

— Могли чекати вас, — зауважила Шень.

Логічне зауваження.

— Тоді ми їх спалимо.

— Ми не зможемо пробитися крізь камінь...

— Ви не зможете, — Жинь клацнула пальцями.

Полум'яний дракон танцював навколо її долоні. Вона покосилася на храм, міркуючи. Їй усе здавалося дуже простим. Вона може поширювати полум'я в радіусі п'ятдесяти метрів. Тож їй потрібно лише запустити вогонь крізь вікно. Щойно він промине камінь, знайде чимало здатного горіти.

— Скільки заручників? — уточнила Жинь.

— А це важливо? — запитала Шень.

— Для мене — так.

Шень довго мовчала, а потім кивнула.

— Може п'ятеро, шестеро. Не більше вісьмох.

— Вони важливі?

Жінки та діти могли померти без значних наслідків. А от місцеві керівники — ні.

— Наскільки мені відомо, ні. Люди Совдзі на іншому боці міста А родини він не має.

Жинь востаннє обдумала всі можливі варіанти. Вона ще мала загони, які могли ввірватися до храму, але це неминуче призвело б до втрат, а надто якщо муґенці й справді мали балони з газом. Південна армія не могла дозволити собі втрат, у них і без того було замало людей.

А ще важила ціна її перемоги. Це велике випробування. Якщо вона повернеться додому не лише з перемогою, а й з мінімальними втратами, Воєначальник Мавпи довірить їй військо. Отже, рішення очевидне: вона не повертатиметься лише з половиною загонів.

— Хто ще знає про заручників? — запитала вона у Шень.

— Лише ті, хто тут з нами.

— А що селяни?