Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 4)

Кітаю кожне прощання давалося значно важче, бо щоразу, коли вона ступала на поле бою, він довіряв їй своє життя.

Жинь воліла б не мати цієї слабини. Якби вона могла відрізати частину душі, яка наражала Кітая на небезпеку (і яку міг наразити на небезпеку він сам), то неодмінно це зробила б. Але той факт, що його життя на кону, встановлював для неї межі в бою. Змушував бути різкішою, обачнішою, менше ризикувати й завдавати удару якомога сильніше і швидше. Вона вже не билася на чистій люті. Вона билася, щоб уберегти його, а це, як з'ясувалося, все змінює.

Кітай востаннє кивнув їй, а потім зник позаду шеренг солдатів.

— Він завжди лишається в тилу? — запитала офіцерка Шень.

Офіцерка Шень подобалася Жинь. Уродженка провінції Мавпи, ветеранка останніх двох Макових війн, Шень Сайнан була грубою, вправною і розсудливою. Жинь нехтувала фракційною політикою, і, напевно, саме тому Шень одна з небагатьох зголосилася піти за Жинь у перший бій, в якому вона виступала командиром. Жинь була вдячна за це.

Але Шень була занадто прискіпливою. Завжди ставила забагато питань.

— Кітай не б'ється, — сказала Жинь.

— Чому? — запитала Шень. — Він же вчився в Сінеґарді, хіба ні?

Бо Кітай — єдиний зв'язок Жинь з небесами. Бо Кітай має бути в безпечному й тихому місці, щоб його розум міг функціонувати як канал між нею і Феніксом. Бо щоразу, коли Кітай опинявся під ударом і був уразливим, для Жинь шанси загинути зростали вдвічі.

Це була найбільша таємниця Жинь. Якби Воєначальник Мавпи дізнався, що Кітай — її якір, то дізнався б єдиний спосіб її вбити. А Жинь не довіряла ані йому, ані Південній коаліції і не бажала давати їм таку можливість.

— Він стратег, який учився в Сінеґарді, — сказала Жинь. — А не рядовий солдат.

Схоже, Шень це не переконало.

— Він носить меча, як і всі.

— Так, але його розум значно коштовніший за меч, — різко відказала Жинь, зупиняючи обговорення. Вона кивнула в бік Кхудли: — Час настав.

Адреналін наповнив вени. Серце важко забухкало у вухах, немов запускаючи внутрішній відлік до різанини. По той бік селища на Жинь були спрямовані восьмеро пар очей, восьмеро командирів загонів на вигідних позиціях чекали, стежачи за її полум'ям.

Нарешті Жинь побачила шеренгу муґенських солдатів, які переходили поле Ось воно — зміна варти.

Вона підняла ліву руку й подала сигнал, випустивши тонкий струмінь полум'я, осяявши ним повітря натри метри над головою, а потім загасила його.

Поле збурилося. Солдати ринулися з північного і східного фронтів. Вони випливали з криївок біля берегів, вибігали з ущелин і лісів, немов комахи з мурашника. Жинь задоволено спостерігала за цим дійством. І що з того, що її загони менші, ніж оборона? Муґенці не знатимуть, куди дивитися.

Вона почула низку сигнальних посвистувань, чітких вказівок про те, що всі загони успішно дісталися позицій. Люди офіцера Шень ішли зі сходу. Люди офіцера Лінь — з півночі.

Південний бік Жинь мала захопити сама.

Муґенці були не готові. Більшість із них спали або готувалися до сну. Вони вилазили з наметів і бараків, протираючи очі. Жинь мало не засміялася від того, як виникав на їхніх обличчях однаковий вираз жаху, коли вони розуміли, чому нічне повітря раптом стало таким теплим.

Вона підняла руки. За плечима з'явилися крила, осяваючи все довкола на три метри вгору.

Колись Кітай закинув їй: мовляв, вона надто полум'яніє, жертвуючи дієвістю заради уваги. Але яка різниця? Критися зайве, адже всі знають, хто вона така. І Жинь чекала, доки цей образ закарбується в їхній пам'яті: останнє, що вони побачать перед смертю, — спірлійка і її бог.

Чоловіки розбігалися перед нею, наче сполохані кури. Один чи двоє спромоглися наставити на неї мечі. Їхні рухи були панічні, вони майже не цілилися. Жинь ішла далі, широко розставивши руки, вогонь перекидався на все, що вона бачила.

А потім пролунали крики, і вона відчула бурхливий захват.

Жинь довго ненавиділа те, що відчувала, коли горіла; ненавиділа свій вогонь і свого бога Але вже ні. Тепер вона могла визнати перед собою, що їй це подобається. Подобається дозволяти найбазовішим інстинктам брати гору. Вона тішилася цим.

Вона легко могла прикликати гнів. Варто лишень згадати трупи в Голінь Ніїс. Трупи в дослідній лабораторії. Алтаня, який горів на хвилерізі, стражденний кінець стражденного життя, яке вони йому дали.

Ненависть — дивна річ. Вона гризла її нутрощі, наче отрута. Змушувала кожен м'яз напружуватись, а кров — кипіти так гаряче, що здавалося, немов голова ось-ось лусне. І все ж ненависть розпалювала те, що Жинь робила. Була таким собі різновидом полум'я, і коли не лишалося нічого іншого, бодай могла зігріти.

Колись Жинь керувала полум'ям, наче тупим знаряддям, дозволяючи волі Фенікса направляти її, мов зброю і ніяк інакше. Колись вона знала лише як бути каналом для потоку божественного вогню. Але такі нестримні вибухи корисні тільки для здійснення геноцидів. Похід що має на меті звільнення територій, вимагає точності.

Жинь витратила багато тижнів з Кітаєм на відпрацьовування всіх складнощів прикликання вогню. Навчилася формувати з полум'я меч. Випускати його щупальцями, наче батіг. Навчилася надавати йому форми рухомих, танцюючих сутностей: левів, тигрів, феніксів.

Вона навчилася стільком способам убивства вогнем. Найбільше їй подобалося цілити в очі. Спопеляти кінцівки — надто довго. Людське тіло здатне витримувати горіння несподівано тривалий час, а Жинь хотілося покінчити з битвами якомога швидше. Усе обличчя — чудова ціль: волосся продовжує горіти, легкі рани на голові докучають солдатам більше, аніж будь-які інші. Але якщо вона цілилася в очі, то могла обпекти сітківку, запечатати повіки або вкрити шкіру довкола пухирями, а все це за лічені секунди засліплювало супротивників.

Жинь помітила рух праворуч. Хтось намагався атакувати її.

Фенікс завирував: «Яка відвага!»

За пів секунди до того, як солдат дістався до Жинь, вона розкрила долоню йому в обличчя.

Його очі луснули одне за одним. Липка рідина зацебеніла по щоках. Він розтулив вуста, щоб закричати, але Жинь метнула струмінь полум'я йому в горлянку.

Якби вона вважала суперників людьми, це могло здатися абсурдним Але для неї вони були не люди, бо Сінеґард і Алтань учили її катетеризувати й відокремлювати. «Навчись дивитись і бачити не людину, а тіло. У ньому немає душі. Тіло — це лише сукупність різних цілей, і всі вони горять так яскраво».

— Знаєш, звідки взялися муґенці? — колись запитав у неї Алтань. — Знаєш, до якої раси вони належать?

Тоді вони пливли вниз річкою Мужвей до Кхурдалайна. Третя Макова війна тільки-но почалася. Жинь щойно вийшла зі стін Сінеґарда, дурна й наївна учениця, яка силкувалась осягнути той факт, що тепер стала солдатом Алтань тільки-но став її командиром, і вона ловила кожне його слово, відчуваючи таке благоговіння, що не могла й говорити зв'язно.

Вона збагнула, що він чекає відповіді, тож сказала те, що перше спало на думку:

— Вони, гм, споріднені з нами?

— А знаєш, як саме?

Вона могла повторити йому будь-яку з причин, зазначених у підручниках. Міграція населення, спричинена засухою чи повінню. Вигнання аристократії. Міжусобиці часів Червоного Імператора. Її навчили багатьох теорій, і всі вони були однаково ймовірні. Але Жинь підозрювала, що насправді Алтаня не надто цікавить її відповідь, тож просто похитала головою.

Її здогадка виявилася правильною. Він хотів розповісти їй історію.

— Дуже давно Червоний Імператор мав домашнього улюбленця, — сказав він. — Це було бридке створіння, якась дуже розумна людиноподібна мавпа, знайдена в горах. Огидний, розпусний негідник. Ти про це колись чула?

— Ні, — прошепотіла вона. — Розкажи.

— Червоний Імператор тримав його у своєму палаці в клітці, — продовжив Алтань. — Зрідка виводив, щоб показати гостям, їм подобалося дивитися, як цей звір убивав. У клітку пускали свиней або півнів і спостерігали, як він розривав їх на шматки. Можу собі уявити, що для них це була неабияка розвага. Та одного дня звір вирвався з клітки. Він убив міністра голіруч, викрав доньку Червоного Імператора і втік із нею назад у гори.

— Я не знала, що в Червоного Імператора була донька, — здуру бовкнула Жинь.

Чомусь ця подробиця вразила її найдужче. Історія пам'ятала тільки принців — синів Червоного Імператора.

— Ніхто не знає. Після того, що сталося, він знищив усі згадки про неї Вона завагітніла від звіра, але той тримав її бранкою, тож вона не змогла знайти спосіб позбутися зародка, що ріс у її лоні Так вона й народжувала виродків-напівкровок і ростила їх у горах. Через багато років Червоний Імператор відіслав своїх генералів вигнати їх з Імперії, і вони втекли на лукоподібний острів.

Жинь ніколи не чула цієї історії, але в ній був сенс. Нікарці й справді порівнювали муґенців з мавпами. Напівкровки, як їх ще називали, вважалися маленькими й низькими. Хоча нарешті побачивши солдата Федерації на власні очі, Жинь не змогла б відрізнити його від нікарського селянина.

Алтань мовчав і дивився на неї, чекаючи. Але вона могла лише спитати, та не хотіла, бо знала, що Алтань не відповість.

«Якщо вони звірі, то як же вони вбивали нас?»

Хто вирішує, кого вважати людиною? Нікарці і спірлійців не сприймали за людей, століттями робили з них рабів-воїнів. Вороги не люди, гаразд Але якщо вони тварини, то мусять бути менш розвиненими. Однак якщо муґенці менш розвинені за нікарців, як же їм вдалося перемогти? І чи означає це, що для виживання в цьому світі треба бути звіром?