Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 11)
А тепер це була руїна, наполовину зруйнована дощами, наполовину поглинута лісом.
І тому це була прекрасна криївка Мешканці провінції Мавпи століттями хизувалися вмінням зливатися з горами в неспокійні часи. Вони зводили будинки на стовпах або деревах, щоб уберегтися від тигрів. Прокладали звивисті стежки крізь темний ліс, яких ненатреноване око й не помітило б. У всіх давніх історіях мавп вважали гірським народом, боягузами, які ховалися на деревах і в печерах, перечікуючи світові війни. Але саме завдяки цим рисам вони змогли вижити.
— Куди ми йдемо? — ремствував Совдзі, бо вони вже тиждень без упину дерлися вгору й за цей час бачили лише безкінечні вибоїсті шляхи через горбистий ліс. — Тут нічого немає!
— Це ти так думаєш, — сказала Жинь.
Вона нагнулася, щоб перевірити мітку на стовбурі тополі — знак, що вони на правильному шляху, — і жестом показала колоні йти за нею.
Підйом видався легшим, ніж вона пам'ятала. Лід почав танути. І вона бачила чимало зелені, що пробивалася з-під ковдри снігу, хоча ще два тижні тому її не було. Всупереч усьому, Південна коаліція дожила до весни.
Зима в провінції Мавпи виявилася для Південної коаліції суворим випробуванням. Снігу було мало, зате йшов град. Від холодного, сухого повітря перехоплювало подих. Земля затверділа й кришилася під ногами. Нічого не росло. Вони опинилися за крок від голоду і, ймовірно, таки голодували б, якби на відібраній у муґенців території за шістнадцять кілометрів від них не знайшлося величезних запасів провізії.
Солдати не поділилися здобиччю. Жинь згадала обличчя селян, які вибралися зі сховків, худорляві й змучені, і як їхнє полегшення швидко змінилося жахом, коли вони усвідомили, що рятівники просто відбирають зерно.
Вона витіснила цей спогад з пам'яті. То була необхідна жертва. Майбутнє всієї країни залежало від Південної коаліції. Що могли змінити декілька життів?
— Ну, це дещо пояснює, — пробурмотів Совдзі, проштовхавшись уперед.
— Про що ти?
— Визволителі не ховаються в горах.
— Справді?
— Якщо намагаєшся відвоювати території, то заселяєш звільнені селища Розширюєш свою базу. Ставиш оборонні споруди, щоб упевнитися, що муґенці не повернуться. А ви — просто грабіжники. Звільняєте поселення, але лише заради данини.
— Щось я не чула скарг, коли звільняла тебе з підвалу.
— Як скажеш, Принцесо, — у голосі Совдзі чулись осуд і глузування. — Ти не визволителька півдня. Ти просто ховатимешся тут, доки все не заспокоїться.
Жинь спало на думку декілька уїдливих відповідей. Але вона прикусила язика.
Проблема в тому, що він мав рацію. Південна коаліція надто пасивна, надто повільна, щоб розпочати ширшу кампанію, необхідну для повної зачистки країни, і Жинь це неабияк дратувало.
Для керівників Жуйдзіня пріоритетом досі було просто виживання, а для цього їм треба було ховатися в горах і перечікувати, поки Республіка Вейсжі боролася за контроль над північними районами. У Жуйдзіні їм наразі ніщо не загрожувало, і саме тому місто повільно перетворювалося на могилу.
Хіба що Жинь зможе досягти свого. Хіба що вони відправлять усіх солдатів на південь.
— Це зміниться, — вона стукнула посохом об кам'янисту стежку і почала підніматися на крутий схил. — От побачиш.
— Ти заблукала, — дорікнув їй Совдзі.
— Зовсім ні.
Вона заблукала безнадійно. Знала, що вони вже близько, але й гадки не мала, куди йти далі. Після трьох місяців і десятків походів Жинь не могла відшукати входу в Жуйдзінь. Його зумисне облаштували так, щоби вхід лишався непомітним. Їй довелося випустити закручену полум'яну спіраль високо в небо і зачекати, доки з-під землі з'являться двоє вартових та проведуть їх до стежки, яка, раніше невидима, стала помітною. Жинь ішла вперед, не звертаючи уваги на самовдоволену посмішку Совдзі.
Через пів години ходу поміж дерев, немов оптична ілюзія, показався табір. Усе замаскували так майстерно, що іноді Жинь здавалося: кліпнеш — і все зникне.
Коли вони проминули стіну з бамбукових паль, побачили захоплену юрбу, що зібралася навколо чогось на землі.
— Що там таке? — запитала Жинь у вартового, який стояв найближче.
— Тигра нарешті вбито, — сказав він.
— Справді?
— Вранці знайшли труп. Збираємося зняти з нього шкуру, але не можемо вирішити, кому вона дістанеться.
Тигр докучав табору ще до того, як загони Жинь вирушили до Кхудли. Гарчав, вистежував солдатів у патрулях. Із запасів щоночі зникала сушена риба. А після того, як тигр витяг немовля з намету й кинув його понівечене, напівз'їдене тіло біля струмка, Воєначальник Мавпи наказав зібрати мисливську групу. Але мисливці повернулися ні з чим, виснажені, з подертими руками.
— Як їм це вдалося? — запитав Кітай.
— Ми отруїли коня, — сказав вартовий. — Кінь уже помирав від виразки, інакше ми не марнували б тварини. Впорснули в тушу опіум і блювотний корінь і лишили на поталу тигру. Знайшли покидька вранці. Закляклого, як дошка.
— Бачиш, — сказала Жинь Кітаю. — Це гарний план.
— Цей план ніяк не пов'язаний з тим, що хотіла зробити ти.
— Опіум убиває тигрів. Буквально і метафорично.
— Опіум коштував цій країні двох війн, — зауважив він. — Я не хочу називати тебе дурною, бо люблю тебе, але план дуже дурний.
— Ми маємо орні землі! Моаґ охоче купуватиме його в нас Якщо ми посіємо мак бодай у кількох районах, то матимемо вдосталь срібла...
— І ціле військо залежних. Не обманюймо себе, Жинь. Ти цього хочеш?
Жинь розкрила була рота, щоб відповісти, але її увагу привернуло дещо за спиною Кітая.
Трохи віддалік від натовпу стояв високий чоловік і спостерігав за нею, схрестивши руки на грудях. То був Ду Джудень — права рука ватажка бандитів Ma Лєня. Побачивши, що Жинь дивиться в його бік, він здійняв брову, а вона у відповідь кивнула. Він кивнув на ліс, розвернувся і зник поміж дерев.
Жинь торкнулася Кітаєвої руки:
— Я скоро повернуся.
Кітай також бачив Джуденя. Він зітхнув:
— Ніяк не заспокоїшся?
— Не бачу інших варіантів.
Якусь мить він помовчав.
— Я теж, — нарешті промовив він. — Але будь обережна. Місцеві стежать за тобою.
Жинь зустрілася з Джуденем на звичному місці: біля покрученої горобини за півтора кілометра від табору, при гирлі річки, що дзюркотіла достатньо гучно, щоб їх не могли підслухати.
— Ти знайшла Я на Совдзі? — промовив Джудень, сторожко роззираючись.
У Жуйдзіні всюди шпигуни Воєначальника Мавпи. Жинь не здивувалася б, якщо хтось простежив за нею з табору.
Вона кивнула:
— Довелося переконувати, але він тут.
— І який він?
— Зарозумілий. Нестерпний, — Жинь скривилася, згадавши самовдоволену, в'їдливу посмішку Совдзі.
— Тобто такий самий, як ти?
— Дуже смішно,— протягнула вона. — Хоча він розумний. Добре знає місцевість. Має сильні зв'язки з місцевими, тому, цілком імовірно, може мати кращу розвідувальну мережу, ніж ми. А ще він привів п'ять сотень досвідчених солдатів. Готових померти за нього.
— Гарна робота, — сказав Джудень. — Тепер треба подбати, щоб вони були готові померти за тебе.
Жинь осяйно всміхнулася.
Джудень був родом не з провінції Мавпи. Сирота війни з провінції Щура, він приєднався до банди Ma Лєня через звичне поєднання безпритульності, відчаю і рішучості робити
Він теж вважав, що в Жуйдзіні вони повільно вмирають. І хотів розширюватися далі на південь. І так само, як Жинь, вирішив ужити рішучих заходів, щоб розворушити Коаліцію.
— Як Ma Лєнь? — запитала Жинь.
— Гірше, — відповів Джудень.— Якщо відверто, він і сам може відійти, варто лише трохи зачекати, але ми не хочемо ризикувати, якщо є в нього бодай один шанс одужати. Хочемо діяти вже скоро. — Він передав їй крихітну пляшечку, наповнену в'язкою жовтуватою рідиною. — Обережно, не розбий.
Жинь узяла пляшечку за шийку й акуратно опустила в передню кишеню.
— Ти сам це добув?