Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 13)

Він стенув плечима:

— Ти вільна йти куди забажаєш.

Він міг так блефувати. Бо знав, що йти їй нікуди.

У Жинь роздулися ніздрі:

— Нам треба бодай обговорити це, Ґужубаю...

— Обговоримо на нараді, — з його тону було чітко зрозуміло, що зустріч завершено. — Ти знову можеш озвучити свої аргументи для інших, коли бажаєш. Хоча, якщо відверто, це починає трохи набридати.

— Я й далі про це говоритиму, доки хтось не почує, — випалила Жинь.

— Як хочеш, — відповів Ґужубай. — Ти так любиш ускладнювати.

Кітай знову штурхнув її під столом якраз за мить до того, як вони підвелися, щоб піти.

— Я знаю, — пробурмотіла Жинь. — Знаю.

Коли вона підійшла до дверей, частинка її серця обірвалася. Вона воліла б, щоб Ґужубай сказав «так». Вона намагалася співпрацювати. Їй несила було терпіти те, що сперечається тільки вона Жинь і справді хотіла працювати з коаліцією. Усе було б значно простіше, якби він сказав «так».

Але якщо він не збирається ворушитися, тоді вона його змусить.

Вечеря минула швидко. Жинь і Кітай спорожнили свої миски за лічені секунди. Не тому, що були голодні. Якщо вони бездумно з'їдали свої порції, так легше ігнорувати цвіль, якою рясніли овочі, і крихітних личинок, що звивалися навколо рису. З кожним поверненням Жинь до Жуйдзіня їжа в спільних їдальнях гіршала Зрештою кухарі перестали виловлювати комах з діжок, підбадьорюючи всіх розмовами, що в них містяться страшенно необхідні поживні речовини. Тепер Жинь регулярно їла мурашкову вівсянку, і їй завжди доводилося стримувати блювотний рефлекс перед тим, як скуштувати страву.

Гнити не почав лише корінь шаню — крохмальний білий батат, що з кожним ковтком липнув до горлянки, наче клей. Бульби шаню мали виняткову стійкість до морозу й росли на гірських схилах чи не скрізь. Певний час вони навіть подобалися Жинь: корінь поживний, його легко готувати, він має солодкий присмак свіжоспеченого хліба.

Але це було давно. Відтоді смак сирого, смаженого, товченого й приготованого на пару шаню так остогид Жинь, що її млоїло навіть від самого запаху. Але це єдиний поживний продукт, який вона могла отримати. Тож вона змушувала себе його їсти.

Доївши, Жинь підвелась і підготувалася провідати ватажка бандитів Ma Лєня.

Кітай хотів був піти з нею, але вона похитала головою:

— Я можу зробити це сама. Тобі не обов'язково це бачити.

Він не став сперечатися. Вона знала, що він не хоче йти.

— Добре. Ліки у тебе?

— У передній кишені.

— І ти впевнена, що...

— Будь ласка, не треба, — перебила вона — Ми безліч разів про це говорили. У тебе є кращий варіант?

Кітай зітхнув:

— Просто зроби це швидко. Не зволікай.

— І чого б я зволікала?

— Жинь.

— Добре, — вона поплескала Кітая по плечу й закрокувала до лісу.

Ma Лєнь облаштував собі помешкання в печері неподалік північного периметра Жуйдзіня. Для Жинь мало б бути майже неможливо наблизитися до його житла, не спіймавши в горлянку щонайменше трьох кинджалів, але останніми днями охоронці Ma Лєня змінили думку про те, кому варто бути відданими. Жоден не дивився їй у вічі.

Дружина і донька Ma Лєня сиділи біля входу до печери. Забачивши Жинь, вони підвелися, їхні очі були широко розплющені від страху і відчаю.

«Вони вже знають», — подумала Жинь. Дійшли чутки. Або хтось із вояків, можливо й сам Джудень, уже повідомив їм про те, що станеться, намагаючись урятувати їм життя.

— Вас не повинно тут бути, — сказала Жинь.

Дружина Ma Лєня схопила Жинь за зап'ясток, щойно та ввійшла до печери.

— Будь ласка! — заблагала вона. — Не треба!

— Обов'язок кличе, — Жинь відсмикнула руку. — Не намагайся мене зупинити.

— Ти можеш лишити його, він зробить усе, що ти скажеш. Ти не мусиш...

— Не зробить, — перебила її Жинь. — І я мушу. Сподіваюся, ви вже попрощалися.

Вони знали, що буде далі. Люди Ma Лєня також знали. І Жинь підозрювала, що на певному рівні Воєначальник Мавпи також знав. Можливо, навіть дозволяв. На його місці вона дозволила б. Що роблять, якщо один з генералів продовжує воювати у війні, в якій йому точно не здобути перемоги?

Миряться з неминучими втратами.

У печері тхнуло неприємною, нудотною сумішшю диму від гірких лікувальних трав і смороду старого блювотиння. Ma Лєнь захворів на криваву легеневу лихоманку ще до того, як Жинь вирушила до Кхудли. Час ідеальний. Того ранку, коли вона вирушала в похід, вони з Джуденем домовилися: якщо Ma Лєню не полегшає до її повернення, то малоймовірно, що він узагалі одужає, і вони ризикнуть.

Та все ж вона не очікувала, що Ma Лєнь так швидко ослабне. Він лежав на постелі, схудлий і змарнілий. У кутиках вуст запеклася кров. З кожним подихом печерою відлунювало огидне деренчання.

Ma Лєнь — уже напівтруп. За такого стану справ те, що задумала Жинь, навіть не можна назвати справжнім убивством. Вона лише прискорює неминуче.

— Вітаю, генерале, — вона сіла на край ліжка.

Він повільно розплющив очі, почувши її голос.

Їй розповіли, що хвороба пошкодила його голосові зв'язки. «Коли він намагається говорити, починається кровотеча, — сказав Джудень. — А якщо схвильований, починає задихатися». Від цієї думки Жинь відчула легке тремтіння. Він не може глузувати з неї, проклясти, покликати на допомогу. Вона ж може насміхатися з нього як тільки заманеться. А пін тільки лежатиме й слухатиме.

Жинь мала б просто зробити все і піти. Розумніша, розважливіша частина її волала, що треба йти, адже залишатися тут надто довго — ризиковано, як і говорити там, де шпигуни Ґужубая можуть її почути.

Але вона так довго чекала цієї зустрічі. Їй хотілося, щоб він знав кожну причину, чому помре. Хотілося насолодитися цією миттю. Вона це заслужила.

Жинь яскраво пригадала, як він кричав на неї, коли вона вперше запропонувала відправити загони до провінції Півня. Він називав її дикункою, сентиментальною, темношкірою сукою, яка розпалює війни. Дорікав Гужубаю за те, що той узагалі допустив дівчисько до воєнної ради.

Мабуть, він навіть цього не пам'ятав. Ma Лєнь із тих галасливих, балакучих типів. Завжди кидався образами. Завжди припускав, що його фізична сила й відданість його людей убережуть його від наруги.

— Ти пам'ятаєш, що сказав, коли я вперше попросила зробити мене командиром? — запитала Жинь.

У кутику рота Ma Лєня зібралася слина. Жинь підняла з підлоги закривавлену ганчірку й витерла її.

— Сказав, що я тупа сука без досвіду командування і з генетичним браком розважливості, — вона пхикнула. — Це твої слова Ти сказав, що я пустоголова дурепа, яка має величезну силу, але не може дати їй ради. Сказав, що я маю знати своє місце. Що спірлійці взагалі не мають права щось вирішувати й мусять тільки коритися.

Ma Лєнь самими губами промовив щось незрозуміле. Вона відкинула пасма волосся від його рота Він так сильно пітнів, що складалося враження, немовби його просочили олією. Бідолаха.

— Я повернулася на південь не для того, щоб знову стати чиїмось домашнім улюбленцем,— заявила Жинь. — Іти мав би це зрозуміти.

Вона дарувала свою відданість двом майстрам. І кожен віддячив зрадою. Довірилася спершу Дадзі, потім Вейсжі, і обоє продали її навіть оком не змигнувши. Відтепер Жинь сама вирішуватиме власну долю.

Вона потяглася до кишені й дістала пляшечку.

Ліси навколо Жуйдзіня кишіли товстими жовтими скорпіонами. Солдати навчилися відганяти їх від табору, підпалюючи сушену лаванду й майструючи пастки, але все одно не могли пройти далі десяти кроків у ліс, не наштовхнувшись на гніздо. Одного гнізда вистачило для того, щоб здобути цілу пляшечку отрути.

— Мені навіть не прикро, — сказала вона. — Даремно ти заступив мені шлях.

Жинь піднесла пляшечку до вуст Ma Лєня. Він борсався, намагаючись відкашляти отруту, але вона схопила його за щелепи, змушуючи їх зімкнутись, і затиснула носа між пальцями, аж доки рідина не стекла в горло. За хвилину він припинив опиратися. Вона відпустила.

— Ти помреш не одразу, — промовила Жинь. — Отрута скорпіонів паралізує. Сковує всі м'язи. — Вона витерла слину й отруту з його підборіддя. — Скоро тобі стане трохи важче дихати. Спробуєш покликати на допомогу, але усвідомиш, що щелепи не рухаються. Я впевнена, що дружина прийде перевірити, як ти, але вона знає, що вже нічим не зарадить. Вона знає, що я зараз роблю. І, мабуть, уявляє це. Але, можливо, вона любить тебе достатньо сильно, щоб лишитися з тобою до кінця. Або, якщо любить тебе по-справжньому, переріже тобі горлянку.

Жинь підвелась. У голові дзижчало дивне хвилювання. Тремтіли коліна. Вона відчула запаморочення й млість від химерного несподіваного припливу сил.

Це було не перше її вбивство. Але перше, скоєне зумисно й сплановано. Вперше вона вбила людину не з відчаю, а з холоднокровного, злісного розрахунку.

І це було...

Було приємно.

Їй не потрібна була люлька, щоб показати це Алтаню. Вона чула його сміх, такий гучний, немовби він стояв поруч. Вона почувалася божественно. Відчуття було таким, немовби вона може перестрибнути гори, якщо захоче. Але рука не переставала тремтіти. Пляшечка висковзнула з пальців і розбилася.