Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 15)

— Ти ж казав, що тобі немає діла до Південної коаліції, — озвалася Жинь.

— Я казав, що мені немає діла до решти Імперії, — відповів Совдзі — А це інше. Це мій народ. І з того, що я бачив, ти єдина з достатніми яйцями, щоб піти за ними, а не сидіти тут, чекаючи смерті.

Жинь заледве стримувала сміх. Вона роззирнулася на присутніх за столом, високо піднявши підборіддя, чекаючи, чи стане комусь мужності кинути їй виклик. Лю Дай засовався. Совдзі підморгнув їй. Ґужубай, абсолютно розбитий, нічого не сказав.

Жинь була впевнена: він знає про те, що вона зробила. Це не таємниця. Вона визнала б це вголос, якби він запитав. Але він не міг довести цього, і ніхто не захотів би йому повірити. Серця щонайменше третини його людей відвернулися б від нього.

Нічого нового. Це лише підтвердило б чутки, які ходили дуже, дуже давно.

Джудень кивнув їй:

— Ваш хід, генерале Фан.

Їй так сподобалося, як прозвучали ці слова, що вона не стримала усмішки.

— Що ж, тоді вирішено, — вона глянула на присутніх. — Я забираю Третій підрозділ і «Залізних вовків» до провінції Півня. Виходимо на світанку.

Розділ 4

— Коли прибудемо до Вулика, я хочу мати відпочилі загони, — сказала Жинь. — Якщо сповільнимося до чотирьох п'ятих звичайної швидкості, то все одно дістанемося за дванадцять днів. Час від часу змінюватимемо маршрут, щоб обійти відомі нам муґенські аванпост Це збільшить відстань, але я волію якомога довше зберігати елемент несподіванки. Так вони матимуть менше часу на підготовку.

Жинь говорила з більшою впевненістю, ніж відчувала насправді їй здавалося, що її голос прозвучав незвично високо й пискляво, хоча заледве могла його розчути через бухкання крові у вухах. Тепер, коли вона нарешті отримала бажане, захват вивітрився і змінився водночас виснаженням і хвилюванням.

Минув перший день їхнього походу з Жуйдзіня. Вони зупинилися, щоб розбити табір у лісі Гурт — Кітай, Джудень, Совдзі та ще декілька офіцерів — сидів колом у наметі Жинь, захоплено спостерігаючи, як вона малює товсті чорнильні лінії на мапах, розстелених перед ними.

У неї тремтіла рука й на пергамент постійно бризкало чорнило. Було дуже важко писати лівицею. Вона почувалася так, немовби складала іспит, до якого не готувалася. Варто було б насолоджуватися миттю, але не вдавалося позбутися відчуття, що вона ошуканка.

«Ти і є ошуканка». Жинь ще ніколи не очолювала справжньої військової кампанії. За той короткий час, що вона командувала Цике, всі операції закінчувалися катастрофою. Вона не знала, як організувати матеріально-технічне забезпечення такого масштабу. А найгірше, що зараз вона описувала стратегію нападу, в якій не була впевнена.

Алтанів сміх відлунював у голові.

«Мала дурепка, — сказав він. — Нарешті отримала власну армію і тепер не знаєш, ідо з нею робити».

Жинь кліпнула, проганяючи примару.

— Якщо все піде за планом, — продовжила вона, — Лейян буде нашим уже за місяць.

Лейян був найбільшим містом на півночі провінції Півня. Жинь проїжджала через нього лише раз у житті — майже п'ять років тому під час далекої мандрівки караваном на північ, щоб почати навчання в Сінеґарді. Це був торговельний центр, сполучений з десятками менших селищ двома ріками й кількома широкими шляхами, такими давніми, що їх проклали ще в часи Червоного Імператора. Порівняно з будь-якою північною столицею, це був поганенький занедбаний базар на околицях пустки, але тоді Лейян здався Жинь найвелелюднішим ринковим містом, яке їй випадало бачити.

Кітай охрестив мережу навколо Лейяна Вуликом. Муґенські війська захопили контроль над усіма селищами на півночі провінції Півня, але, судячи з патрульних загонів і маршрутів, центральний вузол був саме в Лейяні.

У тому місті знаходилося щось важливе. Кітай вважав, що, найімовірніше, це високопоставлений генерал, який після загибелі батьківщини зберіг за собою владу в цьому регіоні. Або, як боялася Жинь, там розташовувався склад боєприпасів, про який вони не знали. У Лейяні могли зберігатися балони з жовтим газом. І вони не мали змоги дізнатися, чи це справді так.

У цьому й полягала головна проблема. Жинь мала обмаль розвідданих з Лейяна. Завдяки детальним описам довколишньої місцевості, які їй надав Совдзі, вона оновила мапи, але решта його інформації суттєво застаріла. Серед «Залізних вовків» знайшлося кілька вцілілих мешканців Лейяна, однак їхні доповіді про муґенські загони дуже різнились. Це аж ніяк не допомагало, навпаки. Ті, кому пощастило вижити й утекти, майже завжди були кепськими джерелами інформації: або перебільшували загрозу від жаху, або применшували її в надії, що зможуть умовити рятувальні загони допомогти їхньому селищу.

Жинь відіслала вперед декілька груп, але вони мусили діяти вкрай обережно. Усе, що могло вказати муґенцям на загрозу нападу, наробило б чималої біди. Це означало, що Жинь може розмірковувати скільки завгодно, але реальний розмах військ у Лейяні дізнається лише безпосередньо перед битвою.

— І як ти виб'єш їх з-за воріт? — запитав Джудень. — Ми не хочемо завдавати удару надто близько до цивільних.

«Це ж очевидно». Жинь не розуміла, чи він говорив із поблажливістю, чи зі звичайною обережністю. Їй раптом стало дуже важко не зчитувати все як сумнів у її авторитеті.

— Спробуємо попередити їх якомога раніше, не видавши свого місцеперебування. Совдзі має зв'язки з місцевими. Але насправді нам доведеться діяти за обставинами, — додала вона, добре знаючи, що вся ця балаканина не має значення.

Та кращої відповіді в неї не було. Запитання Джуденя було важливою стратегічною загадкою, яку їй так і не вдалося розв'язати навіть попри години роздумів, проведених разом з Кітаєм.

Проблема полягала в тому, що муґенські загони біля Лейяна не гуртувалися на одній території, де за допомогою гарно спланованого наступу їх можна було б зігнати на одне пожарище, а були розкидані по всій мережі селищ Жинь потрібно було знайти спосіб виманити муґенців на одне відкрите поле битви. У Кхудлі було легко мінімізувати втрати серед населення: більшість мугенських військ мешкали у відокремлених таборах. Але «Залізні вовки», яких вона опитала, розповіли, що в Лейяні муґенці повністю асимілювалися з містом. Вони створили химерну окупаційну систему грабіжницького симбіозу. А тому відрізнити цій від мирного населення значно складніше.

— Без нових розвідданих розв'язати цю проблему не вдасться, — сказала Жинь. — Наразі наш пріоритет у тому, щоб підібратися якомога ближче до Лейяна, не потрапивши на очі патрулям. Ми ж не хочемо, щоб усе місто перетворилося на заручників, — вона підняла очі. — Усе зрозуміло?

Присутні кивнули.

— Добре, — сказала вона. — Джуденю, признач людей на першу варту.

— Так, генерале, — Джудень підвівся.

Інші офіцери вийшли за ним. Але Совдзі лишився сидіти на підлозі, схрестивши ноги та відкинувшись назад на випростані руки. У кутику його рота дошкульно стирчала травинка, немовби докоряючи Жинь.

Вона з осторогою глянула на нього:

— Ще щось важливе?

— Твої плани нікуди не годяться, — сказав він.

— Перепрошую?

— Вибач, я мав би висловитися раніше. Просто не хотів, щоб ти втратила обличчя.

Жинь насупилася:

— Якщо ти лишився, щоб поскиглити...

— Ні, послухай. — Совдзі випрямився, нахилився вперед і постукав пальцем по зірочці, що позначала на мапі Лейян. — Для початку, ми не можемо провести твою армію цими манівцями. Вони розставили вартових не лише на головних шляхах, а й на всіх інших, а ти знаєш: у тебе замало людей, щоб пережити підготовлену оборону.

— Але, окрім цих манівців, іншого шляху немає, — сказав Кітай.

— Ну тоді ви просто не дуже винахідливі.

На обличчі Кітая промайнуло роздратування:

— Не можна тягти вози з провізією через густий ліс, це...

— Невже ви відмовляєтеся слухати тих, хто може порадити щось корисне? — Совдзі виплюнув травинку. Вона впала на малу, розмазуючи шляхи, які Жинь так ретельно вимальовувала. — Ви ж знаєте, я просто хочу допомогти.

— Але ми стратеги з сінеґардською підготовкою і знаємо, що робимо, — випалила Жинь. — Тож якщо тобі більше нічого сказати, крім «твої плани нікуди не годяться», тоді...

— Ти ж знаєш, що Воєначальник Мавпи хоче твоєї поразки, так? — перебив Совдзі.

— Не зрозуміла.

— Ти взагалі не подобаєшся Південній коаліції. Ґужубаю, Лю Даю, всій раді. Вони постійно про це говорили, коли тебе не було поруч. Бляха, я тільки-но прибув, а вони вже спробували налаштувати мене проти тебе. Це хлопчачий клуб, Принцесо, і ти в ньому зайва.

Жинь силкувалася втримати нейтральний тон:

— І що ж вони говорили про мене?

— Що ти дурепа, яка вважає, ніби три роки в Сінеґарді й кілька місяців у Міліції можуть замінити десятиліття бойового досвіду, — спокійно відказав Совдзі. — Що якби не твій гарненький фокус, ти не була б варта того, щоб тримати тебе поруч. І що, ймовірніше за все, ти помреш у Лейяні, бо занадто дурна, щоб розуміти, проти чого виступаєш; але так вони принаймні позбудуться однієї прикрості.

Жинь не зуміла стримати жар і відчула, як розпашіли щоки:

— Це аж ніяк не новина.

— Послухай, спірлійко, — Совдзі нахилився вперед. — Я на твоєму боці. Але де в чому Ґужубай таки має рацію. Ти не вмієш командувати, і ти справді недосвідчена, а надто в такій війні. А я знаю, як вести ці битви. І якщо моїх людей у них втягли, то ти мене, бляха, вислухаєш.