Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 14)
Жинь вийшла з печери, спантеличена тим, як бухкає серце в грудях і кипить кров від ейфорії.
— Хочу повести два загони до провінції Півня, — сказала Жинь. — За словами Совдзі, вони зібралися саме там, бо на рівнинній території легше пересуватися. Ми зміцнюємо позиції не на тому фронті. Вони не мають наміру рухатися в гори, бо їм це не потрібна Хочуть розширюватися далі на південь.
Командування Південної коаліції сиділо навколо столу в штабі Воєначальника Мавпи. Ґужубай, природжений лідер, сидів на чолі. Лю Дай, колишній окружний чиновник і давній союзник Ґужубая, — праворуч від нього. Джудень сидів праворуч від Лю Дая як заступник Ma Лєня, але за столом лишався порожній стілець як вияв поваги. Совдзі сидів ззаду в кутку ліворуч, схрестивши руки на грудях і самовдоволено посміхаючись, немовби вже розгадав, до чого йде.
— Якщо вдаримо швидко, — продовжила Жинь, — якщо захопимо основні вузли до того, як вони матимуть шанс перегрупуватися, то зможемо одним махом покінчити з усім.
— Сьогодні вранці ти хотіла повернути на північ, щоб дати відсіч Вейсжі, — сказав Ґужубай. — А тепер пропонуєш іти на південь. Ти не зможеш воювати на двох фронтах, Жинь. Котрий із них?
— Треба йти на південь, бо лише так ми зможемо здобути силу вистояти проти призахідників, — сказала Жинь. — Якщо повернемо південь, то матимемо тепло. Провізію. Доступ до річкових шляхів, озброєння, і хто знає, що ще можна буде відібрати в муґенців. Наше військо поповниться тисячами нових солдатів, ми зможемо організувати лінії постачання, щоб його утримувати. Але якщо спершу не виб'ємо муґенців, то опинимось у пастці в горах...
— У горах ми в безпеці, — перебив її Лю Дай. — Ніхто не нападав на Жуйдзінь століттями, місцевість надто несприятлива...
— Тут немає їжі, — сказала Жинь. — Джерела пересихають. Це не триватиме вічно.
— Ми розуміємо, — сказав Ґужубай. — Але ти забагато просиш від цієї армії. Половина хлопців лише два місяці тому вперше взялися за меч. Дай їм час.
— Вейсжа не дасть їм часу, — не стрималася Жинь. — І щойно він розбереться з Дзюнем, поховає нас.
Вона вже їх втратила. Вона бачила це з їхніх знуджених, скептичних облич. Знала, що все це марно. Що це лише повтор суперечки, яку вони вже мали десятки разів. Патова ситуація: вона лис полум'я, але все інше мають вони. А вони — досвідчені, загартовані війною чоловіки, які попри все, що заявляли на загал, зовсім не хотіли ділитися владою з дівчиськом, удвічі молодшим.
І Жинь це знала. Але за натурою не могла мовчати.
— З провінцією Півня покінчено, — сказав Ґужубай. — Муґенці захопили ті території, як мурахи. Наша стратегія зараз має ґрунтуватися виключно на виживанні. Ми можемо втримати провінцію Мавпи. Вони не виживуть у горах. Не відкидай цього, Жинь.
Він говорив так, немовби давно дійшов цього висновку. Жинь осяяла раптова підозра:
— Ви знали! Знали, що муґенці захопили провінцію Півня.
Ґужубай і Лю Дай перезирнулися.
— Жунінь...
— Ви весь цей час знали! — перейшла вона на крик Щоки горіли. Це не просто звичайна опіка, це відверта поблажливість. «Клятий покидьок». — Весь цей час знали і не розповіли!
— Це нічого не змінило б.
— Вони всі знали? — вона жестом обвела присутніх у кімнаті.
З кінчиків пальців мимоволі зривались іскорки. Члени коаліції відсахнулися, але це її не задовольнило. Вона почувалася надто збентеженою.
Про що ще вони їй не розповіли?
Ґужубай відкашлявся:
— З огляду на твої поривання, ми не вважали це розважливим...
— Та пішов ти! — вигукнула вона. — Я член цієї ради, я здобувала перемоги в боях заради вас,
— Але це не змінює того, що ти імпульсивна і безрозсудна, і це доводять твої постійні вимоги командування...
— Я заслуговую повного командування! Саме це мені обіцяли!
Ґужубай зітхнув:
— Ми не обговорюватимемо цього знову.
— Послухайте! — грюкнула вона кулаком по столу. — Якщо жоден з вас не хоче робити перший крок, відправте лише мене. Дайте мені дві тисячі людей. Лише вдвічі більше, ніж я повела до Кхудли. Цього вистачить.
— Ми обоє знаємо, чому це неможливо.
— Але це наш єдиний шанс вижити...
— Та ну? — запитав Ґужубай. — Невже ти справді віриш, що ми не виживемо в горах? Чи просто хочеш отримати шанс піти за Їнь Неджею?
Вона могла дати йому ляпаса. Але їй вистачило розуму не заковтнути наживку.
— Їні не дозволять нам вільно жити в цій країні, — сказала вона.
Жинь знала, як діє Вейсжа Визначає загрози — колишні, поточні, потенційні, — а потім терпляче відокремлює, захоплює і знищує їх. Він не пробачає помилок. І не лишає кінців. А Жинь, колись найкоштовніша його зброя, тепер була його найбільшим кінцем.
— Республіка хоче не просто розколоти територію, а стерти нас із мали. Тож вибачте за те, що, на мою думку, вдарити першими — це гарна ідея.
— Вейсжа прийде не за нами, — Воєначальник Мавпи підвівся. — Він прийде за тобою.
Значення цих слів зависло в повітрі між ними.
Двері відчинились. Усі присутні схопилися за мечі. До кімнати ввійшов табірний прислужник, захеканий.
— Пане...
— Не зараз, — різко відповів Воєначальник Мавпи.
— Ні, пане, — прислужник важко зглитнув. — Пане, Ma Лєнь помер.
Жинь повільно видихнула. Ось воно.
Ґужубай витріщився на прислужника, втративши дар мови.
Жинь заговорила раніше, ніж у будь-кого знайшлися слова:
— То в нас вакантне місце.
Лю Дай жахнувся:
— Май хоч трохи поваги!
Жинь проігнорувала його:
— Є вакантне місце, і я найкваліфікованіша людина, яка може його посісти.
— Ти заледве входиш у ланцюжок командування, — сказав Ґужубай.
Жинь пустила очі під лоба:
— Ланцюжок командування важливий лише для справжніх армій, а не бандитських таборів, які зачаїлися в горах, сподіваючись, що дирижаблі, пролітаючи над ними, нічого не помітять.
— Ці люди не коритимуться тобі, — сказав Ґужубай. — Вони заледве тебе знають...
Джудень уперше заговорив:
— Ми з дівчиною.
Ґужубай замовк на півслові, недовірливо витріщившись на Джуденя.
Жинь придушила самовдоволену посмішку.
— Вона має рацію, — погодився Джудень. — Тут ми помремо. Нам потрібно вирушати, поки маємо змогу воювати на своїх умовах. І якщо ти нас не поведеш, то ми підемо з нею.
— Ти не маєш влади над усією армією, — сказав Гужубай. — Ти збереш щонайбільше півтори тисячі людей.
— Дві тисячі, — заявив Совдзі.
Жинь вражено глянула на нього.
Совдзі стенув плечима:
— «Залізні вовки» теж ідуть на південь. Нам давно кортить почати цей бій.