Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 16)
— Ти мені не наказуватимеш, — сказала Жинь.
— Якщо ви підете туди, керуючись цими планами, то загинете.
— Слухай, покидьку...
— Зачекай, — підняв руку Кітай. — Жинь, просто... послухай його бодай хвилину.
— Але він...
— Він пробув тут довше за нас Якщо в нього є інформація, треба почути її, — Кітай кивнув Совдзі: — Продовжуй.
— Дякую, — Совдзі відкашлявся, наче майстер перед тим, як виголосити лекцію. — Ви підходите до проблеми не з того боку. Ви не можете воювати так, немовби це війна між двома повноцінними арміями, відкритий бій і все таке. Це не те саме Тут ідеться про звільнення, а звільнення означає дрібну тактику і хитрість.
— Але у Кхудлі все спрацювало як треба, — пробурмотіла Жинь.
— Події у Кхудлі мене вразили, — визнав Совдзі. — Але, як я вже сказав, ми не зможемо перемогти на полі бою. Нас надто мало, і треба вдатися до дрібніших тактик А тобі варто повчитися на моїх помилках.
— То що ти пропонуєш? — з голосу Жинь зникла грубість. Тепер вона слухала.
— Іти через ліс, — сказав Совдзі. — Я проведу ваші коштовні вози з провізією. На цій території всюди є потаємні стежки, а я маю людей, здатних їх відшукати. Потім, перед тим як зайти до Лейяна, зв'яжемося з тамтешніми ватажками опору. Зараз у тебе просто замало людей.
— Замало людей? — повторила Жинь. — Я можу...
— Ти можеш власноруч спалити цілий загін, спірлійко, я про це добре знаю. Але від тебе є користь лише в твоєму радіусі дії, а цей радіус ніяк не може бути надто близько до цивільних. Треба, щоб місцеві не втручалися. Відділити муґенців від людей, яких ти намагаєшся врятувати. Зараз для цього в тебе замала армія, і, підозрюю, саме тому ти кривишся, коли дивишся на мапи.
Жинь неохоче визнала, що Совдзі надзвичайно проникливий.
— І ти володієш чарами, які це виправлять? — запитала вона.
— Це не чари. Я був у тих селян. У них є підпільні банди опору. Сильні чоловіки, які прагнуть битися. Треба лишень, щоб хтось підштовхнув їх до дій.
— Ти говориш про жменьку селян із вилами, — сказав Кітай.
— Я говорю про кілька додаткових сотень людей.
— Дурниця, — заперечила Жинь.
— Я родом з тієї території, — сказав Совдзі. — Маю зв'язки. І можу виграти для вас Лейян, якщо ви мені довіритеся. Зможете? — він простягнув їй руку.
Жинь і Кітай із сумнівом перезирнулися.
— Це не пастка, — роздратовано промовив Совдзі. — Та годі, ну ж бо. Я просто хочу повернутися додому, як і ви.
Жинь поміркувала над його словами, а потім потяглася, щоб потиснути його руку. Щойно їхні долоні торкнулися, хтось різко відкинув запону намету. Увійшов захеканий вартовий.
— Муґенський патруль, — видихнув він. — За три кілометри звідси.
— Усім сховатися, — наказав Совдзі. — Ліс тягнеться майже на кілометр в обидва боки, нехай усі збираються і йдуть.
— Ні.. Що? — Жинь скочила на ноги і заходилася збирати мапи. — Накази тут віддаю я...
Совдзі роздратовано зиркнув на неї:
— То накажи їм сховатися.
— Ще чого! — відказала вона. — Ми битимемося.
Це лише одна патрульна група. Не військо. Що тут обговорювати?
Але не встигла вона гарикнути наказ, Совдзі висунув голову з намету, вклав два пальці в рота і тричі поспіль свиснув так гучно, що Жинь немов кинджалом різонуло по вухах.
Реакція приголомшила її. «Залізні вовки» миттю підвелись і почали збирати речі. Менш ніж за дві хвилини вони згорнули намети, спакували спорядження і зникли з табору, розчинившись у лісі. Не лишили після себе жодних слідів: багаття зрівняли з землею, сміття прибрали. Навіть ямки від наметових кілків засипали. Пересічна людина нізащо не здогадалася б, що тут ще зовсім недавно стояв табір.
Жинь не знала, чи це її розлютило, чи вразило.
— Досі хочеш битися? — поцікавився Совдзі.
— Малий засранець.
— Краще ходи з нами.
— І не подумаю, в мене є бог...
— І щоб тебе заткнути, вистачить однієї стріли, Принцесо. Тепер тебе ніхто не прикриває. Я йду за своїми людьми.
Розпашіла від гніву, Жинь наказала людям Джуденя прибрати табір і відступити до дерев.
Вони бігли поміж гілками, що лишали тисячі крихітних порізів на відкритій шкірі, а тоді зупинились і залізли на дерева. Жинь ще ніколи не почувалася такою приниженою, як коли сиділа, скрутившись поруч із Совдзі на гілці, визираючи крізь листя, щоб не проґавити патруль.
План Совдзі зводився лише до того, щоб перечекати, поки муґенці пройдуть? Він же не збирався нападати на них? Бо це самогубство, і це суперечило всім передумовам наступу, які вони записували на заняттях стратегії: у них не було укріплених позицій для обстрілу, зрозумілої лінії передачі повідомлень, видимості для сигналів між рангами. Відступивши до лісу, вони розпорошилися, перетворившись на неорганізовану групу, а Жинь тепер опинилась у пастці бойової зони, де її полум'я легко може стати непідконтрольним.
Через декілька хвилин Жинь помітила муґенський патруль, який рухався головним шляхом.
— Ми могли б перебити їх на галявині, — просичала вона Совдзі — Навіщо...
Він затулив їй рота долонею.
—
Тепер Жинь добре бачила гуркітливий патруль. Вона нарахувала десь зо двадцять муґенців. Вони їхали верхи на лискучих бойових конях, без сумніву, нагодованих зерном, відібраним у селян. Солдати просувалися повільно, оглядаючи покинутий табір.
— Ну ж бо, — пробурмотів Совдзі. — Їдьте далі.
«Не вийде», — подумала Жинь. Її люди спритні, але не настільки. Десяти хвилин замало, щоб евакуювати табір, не лишивши жодних слідів.
І, звісно ж, уже за хвилину муґенський капітан щось крикнув і показав на землю. Жинь не знала, що саме він побачив: слід, ямку від кілка, загублений пасок, — але це не мало значення. Їх викрили.
— А тепер дивися, — Совдзі знову встромив пальці до рота і свиснув, цього разу двічі поспіль.
«Залізні вовки» випустили хмару стріл на галявину.
І поцілили. Половина муґенських солдатів попадали з коней. Друга половина кинулася навтьоки, але повітря розітнула ще одна хмара стріл, поціливши їм у шиї, скроні, роти й очі. Троє останніх помчали шляхом, але врешті впали, поцілені лучниками, які розташувалися за кілометр від схованки Жинь.
— І це останні — Совдзі зіскочив з дерева й простягнув руку, щоб допомогти їй спуститися. — Невже все було так погано?
— Це було не обов'язково. — Жинь відштовхнула руку Совдзі й злізла самотужки. Ліва рука підігнулася від напруження. Жинь відпустила її й решту відстані пролетіла, мало не впавши простісінько на дупу. Вона квапливо вирівнялася. — Ми могли зустріти їх відкрито, не мусили ховатися...
— Як гадаєш, скільки в них було людей? — поцікавився Совдзі.
— Двадцять. Може, тридцять, я не...
— І скількох ми підстрелили?
— Ну, всіх, але...
— І скільки в нас поранених?
— Жодного, — пробурмотіла вона.
— А муґенці у Вулику знають, що ми йдемо?
— Ні.
— Саме так, — самовдоволено промовив він. — Розкажи, що було не обов'язково?
Їй хотілося збити цей вираз з його обличчя.
—