Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 17)

— І ідо, дати їм більше часу на укріплення оборони? Коли муґенський патруль відчуває наближення бою, то передусім відсилає назад завчасно визначеного солдата, щоб той про все доповів.

Жинь спохмурніла:

— Я про це не знала.

— Звісно, що не знала. Ти спалила б більшість із них на місці, добре. Але ти не можеш перегнати коня. Жоден з наших скакунів не скаче швидше за муґенських. Одна-єдина помилка може коштувати тобі всіх переваг елемента несподіванки.

— Але це ж смішно, — сказала вона — Ми не зможемо критися аж до Лейяна.

— Справедлива заувага. Але варто бодай спробувати не розкривати нашої кількості, принаймні доки не атакуємо наступні цілі. Подібні невеличкі припасування стратегії мають значення. Не думай про абсолютне, думай про деталі. Треба використовувати кожен день, кожну годину, за які ти можеш отримати інформаційну перевагу. Це і є різниця між двома пораненими і двадцятьма.

— Я зрозуміла, — стримано промовила вона.

Жинь була не настільки вперта, щоб не визнавати, коли помиляється. Її вжалили слова Совдзі, що, мовляв, вона обмірковувала стратегію з точки зору абсолютних величин. Вона так звикла до цього, бо ж деталі ніколи не мали значення, якщо її стратегії зводилися до повного знищення вогнем.

Розпашіла, Жинь струсила листя зі штанів, а потім пробурмотіла слова, яких, вона це знала, Совдзі від неї й чекав:

— Ти переміг, гаразд? Ти мав рацію.

Він задоволено всміхнувся:

— Я займаюся цим уже багато років, Принцесо. Але ти також можеш бути уважнішою.

Вони облаштували табір за три кілометри від місця, де побачили патруль. Крони дерев там були такі щільні, що розсіювали дим від їхніх багать до того, як він міг піднятися вище. Але навіть так Жинь встановила суворі обмеження: не більше одного багаття на сімох людей, і всі сліди треба засипати й ретельно замаскувати листям та багнюкою, яку вони зібрали вранці під час переходу.

На вечерю були крихітні булочки з кукурудзяного борошна і неприправлена рисова каша. Воєначальник Мавпи дозволив Жинь узяти з Жуйдзіня лише декілька мішків з припасами, аргументувавши це тим, що якщо вона провалить цей похід, то принаймні Жуйдзінь не помре з голоду. Жинь не наполягала, не бажаючи випробовувати долю.

А от «Залізні вовки» харчувалися підозріло добре. Жинь не знала, де вони знаходять продукти, але з їхніх киплячих казанків долинали чудові аромати. Поцупили припаси з Жуйдзіня? Совдзі цілком міг таке утнути, він той ще козел.

— Якщо це так тебе непокоїть, піди й запитай, — сказав Кітай.

— Це нерозумно, — пробурмотіла вона — Не хочу здіймати галас..

А Совдзі вже йшов до них, тримаючи в кожній руці по бамбуковій пароварці. Скосив очі на їхню їжу. Посміхнувся:

— Апетитно.

Жинь ревниво стиснула булочку в пальцях.

— Достатньо.

Совдзі сів навпроти них і поставив пароварки на землю.

— Ви не вмієте добувати собі харч?

— Звісно, вміємо. Просто на цій ділянці немає нічого їстівного.

— Та невже? — Совдзі підняв накривку пароварки. — Погляньте. Бамбукові паростки. Свіженька куріпка Приготуйте з дрібкою солі й оцту і матимете аж три страви.

— Але ж усього цього тут немає, — сказав Кітай.

— Правильно, ми зібрали все необхідне дорогою. Бамбук ріс просто біля підніжжя Жуйдзіня, хіба ви не бачили? Купа молодих пагонів. Щоразу, коли натрапляєте на щось їстівне, кладіть його в мішок. Перше правило походу, правда ж?

Від аромату м'яса в Жинь рот набрався слини. Вона заздрісно дивилася на пароварки.

— А як ви спіймали птахів?

— Просто. Маєш бодай дрібку кукурудзяного борошна — спорудити пастку можна майже з будь-чого. Ми виставили декілька минулої ночі й прокинулися від ляскання крил. Можу навчити вас.

Жинь показала на щось жовте й кашоподібне під бамбуковими паростками.

— А це?

— Банани бадзяо.

— Смачні?

— Ти не куштувала? — Совдзі вражено глянув на неї. — Вони ж ростуть тут повсюди.

— Ми думали, що вони можуть бути отруйними, — визнав Кітай. — У декого в Жуйдзіні від них болів живіт, тож відтоді ми їх не чіпаємо.

— О ні, це трапляється лише якщо їсти їх недозрілими. Як не розумієте з кольору — темно-брунатний, бачите? — то можна зняти шкірку й понюхати. Якщо запах кислий, покиньте. Ніхто з ваших людей про це не знав?

— У нашому таборі — ніхто.

— Неймовірно, — сказав Совдзі. — Припускаю, що після декількох століть ви починаєте забувати дрібниці.

Жинь показала на миску з чимось схожим на чорні хрусткі перерослі боби.

— А це що?

— Бджоли,— буденно відповів Совдзі. — Якщо обсмажити, вони дуже смачні. Треба тільки впевнитися, що повитягав усі жала.

Жинь витріщилася на нього:

— Не розумію, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно.

— Не жартую, — він узяв одну бджолу й показав Жинь. — Бачиш? Найсмачніша частина — ніжки. Вони всотують усю олію, — Совдзі кинув комаху до рота й голосно пережував. — Дивовижно. Хочете?

— Я сита, — пробурмотіла Жинь.

— Ти родом з півдня. Думав, ви їсте що завгодно.

— У Тікані ніколи не їли жуків.

Він засміявся:

— Навряд чи Тікані можна назвати найбіднішим селищем півдня. Зате якщо ти ніколи не знала голоду, то це чимало чого пояснює.

Жинь мусила визнати: це правда. Вона лишалася голодною безліч разів, і в Тікані, і в Сінеґардській академії, але лише тому, що її позбавляли вечері, а не через відсутність їжі. Навіть після Третьої Макової війни, коли селяни по всій Імперії впадали в такий розпач, що починали їсти кору, Жинь завжди могла розраховувати на щонайменше дворазове харчування в армії.

Звісно. Коли ситуація погіршувалася, солдатів годували першими, а всіх інших кидали помирати. Жинь так довго жила на забезпеченні імперії, за яку воювала, що так і не навчилася добувати собі харч.

— Це не образа. Лише відвертість, — Совдзі простягнув їй миску з бджолами. — Хочеш спробувати?

Пахло напрочуд смачно. У животі Жинь до ніякового гучно забурчало.

— Їж, — пхикнув Совдзі. — У нас є зайві порції.

На світанку вони продовжили йти, тримаючись краю дороги, завжди готові відступити до дерев за першого ж сигналу розвідників, які йшли попереду. Порівняно з попереднім днем, вони трохи пришвидшили крок. Жинь хотіла вирушити просто до Вулика, але Совдзі намалював на її мапі зигзагоподібний маршрут, що давав змогу захопити всі місцеві силові вузли, аж до самого кінця уникаючи центрального.

— Але так вони знатимуть, що ми йдемо, — сказала Жинь. — Хіба суть не в тому, щоб зберегти елемент несподіванки аж до Лейяна?

Совдзі похитав головою:

— Ні, про те, що ми тут, вони дізнаються щонайбільше за п'ять днів. Довше нам не вдасться зберегти в таємниці, що ми вже близько. А тому, коли матимемо нагоду, зможемо завдати гарного удару.

— Тоді який сенс у всіх цих пересторогах?

— Думай, Принцесо. Вони знають, що ми йдемо. І це все, що вони знають. Їм невідомо, скільки нас Нас може бути банда з десяти осіб. А може — мільйонна армія. Вони й гадки не мають, до чого готуватися, а невідома загроза підриває оборону. Не забувай.

Звісно, в Сінеґарді Жинь навчилася стратегічного розрахунку настроїв ворога. Але вона завжди розглядала його лише в межах домінантної стратегії. З огляду на обставини, який варіант для них найкращий? І як до нього підготуватися? Проблеми, якими так захопився Совдзі, — страх, передчуття, тривога, безрозсудність — були деталями, над якими вона ніколи не розмірковувала всерйоз. Але тепер, у цій війні непевності й незбалансованих сил, вони стали першорядними.

Тому щоразу, коли Південна коаліція стикалася з муґенськими солдатами, Жинь наказувала всім сховатися на деревах і, якщо патруль нічого не помічав, перечекати, доки він пройде. Або ж вони вдавалися до тактики заманювання, яку «Залізні вовки» використали першого дня. І щоразу, коли натрапляли на окуповані селища, стратегія була однакова: обережне провокування в поєднанні з ударами невеликих загонів. Цього якраз вистачало для того, щоб досягти обмежених тактичних цілей, не допускаючи переростання у справленій бій.

Через вісім днів і після численних сутичок Жинь на власні очі побачила повний розмах улюбленої тактики Совдзі. Тепер вони майже повністю покладалися на хитрощі, й це їм чудово вдавалося. «Залізні вовки» полюбляли підстерігати групки муґенських солдатів, завжди вночі й ніколи двічі на одному місці. Коли муґенці поверталися з більшими загонами, партизанів уже там не було. Щоб відтягти напади муґенців, вони прикидалися жебраками, фермерами, сільськими п'яницями. Зумисне ставили несправжні табори, щоб збити з пантелику муґенські патрулі Улюбленою витівкою Совдзі було відправити гурт «Залізних вовків», самих лише молодих жінок, на поля неподалік муґенських стоянок Жінки вбиралися в найбарвистіший та найпровокативніший одяг, який для них могли дістати селянки. На них завжди нападали, без винятків. Але жінок з ракетами й ножами важче захопити, ніж звичних для муґенських солдатів жертв.

— Тобі подобається прикидатися слабким, — зауважила Жинь. — Невже це завжди спрацьовує?