Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 12)

— Ага. І не скажу, що це було приємно.

Вона поплескала по кишені:

— Дякую.

— Ти підеш зараз? — запитав він.

— Увечері Зараз я зустрінуся з Ґужубаєм. Востаннє спробую його переконати.

Вони обоє знали, що ця зустріч нічого не змінить. Вона вже не один тиждень сперечалася з Воєначальником Мавпи через одне й те саме. Вона хотіла піти з Жуйдзіня, а він — лишитися в горах, і його союзники з командування Південної коаліції підтримували це рішення. Вони переважали трьома голосами до одного.

Жинь збиралася це змінити.

Але ще не час. Не варто квапитися, інакше вона зарано покаже козирі. По одній справі за раз. Спершу вона дасть Воєначальнику Мавпи останній шанс, змусить його думати, що повернулася готова до співпраці й задоволена походом. Ще в Сінегарді вона навчилася стримувати свої поривання. Найкращі плани лишаються таємницею аж до виконання. Схований ніж ріже найглибше.

— З поверненням, — сказав Воєначальник Мавпи.

Лю Ґужубай сидів у своєму штабі в одній із небагатьох давніх архітектурних перлин Жуйдзіня, які ще збереглися: квадратному кам'яному храмі з трьома стінами, порослими мохом. Він обрав його через безпеку, а не зручність. Внутрішній простір храму був дуже скромний: кам'яна піч у кутку, два килими та простий стіл для нарад посеред холодної кімнати з протягами.

Жинь і Кітай сиділи навпроти нього, немов двоє учнів, що прийшли на урок додому до вчителя.

— Я принесла подарунки, — сказала Жинь.

— О, я бачив. Не стрималася й таки лишила невеличку мітку?

— Мені здалося, що вони повинні знати, хто ними командує.

— Ну, припускаю, ними командуватиме Совдзі, — Ґужубай здійняв брову. — Хіба що ти плануєш стяти йому голову.

Жинь ледь помітно всміхнулася, нестямно воліючи мати змогу поцілити йому в горлянку полум'яним кулаком.

Коли вона зі скаліченою рукою вибралася з Арлона на кораблі «Чорних лілій», то думала, що Воєначальник Мавпи буде не схожий на тих страшних чоловіків, з якими вона стикалася досі Що він дотримає слова. Що ставитиметься до неї не як до зброї, а як до союзниці Що дозволить їй командувати.

Як же вона помилялася.

Вона недооцінила Ґужубая. Він був неймовірним: єдиний вцілілий у жорстокій зачистці в Арлоні. Він розумів політичні сили так, як вона не зрозуміла б ніколи, бо займався цим усе життя. Гужубай знав, чому люди готові підтримувати його і чим можна завоювати їхню довіру й любов. І не поступався цією владою.

— Я думала, ми дійшли згоди, — трохи зверхньо промовила вона, — що якщо експеримент з Кхудлою буде вдалим...

— О, він був вдалим. Можеш лишити при собі той загін. Офіцери Шень і Лінь дуже задоволені твоєю роботою.

— Але я не хочу один загін, я хочу армію.

— Не вдавай, що зможеш упоратися з нею.

— Я щойно звільнила ціле селище з мінімальними втратами...

— Твій неймовірний талант до підпалів не робить з тебе гарного командира, — Ґужубай наголосив на останніх словах так, немовби інакше вона його не зрозуміла б. — Ти досі вчишся управлятися з передачею повідомлень і забезпеченням ресурсами. Не квапся, дитино. Дай собі трохи часу навчитися. Тут не Сінеґард і ми не посилаємо в бій непідготовлених дітей. Тим часом підшукаємо тобі інше заняття.

Від поблажливості в його голосі Жинь стиснула кулаки. Вона впилася поглядом у вени на його шиї. Ті випиналися так помітно, їх було так просто розітнути.

От якби... Та спірлійка вона чи ні, але якщо зашкодить Лю Ґужубаю, то не вийде з Жуйдзіня живою.

Кітай легенько штурхонув її під столом: «Не смій».

Вона скривилася: «Я знаю».

Жинь була спірлійською чужинкою, Кітай — сінеґардською елітою, а Воєначальник Мавпи був чистокровним вихідцем із півдня: кремезним чолов'ягою з широченними плечима від років праці та блискучими, розумними очима, глибоко посадженими на обличчі, помережаному зморшками, наче ліс стежками.

Жинь поїхала з півдня за першої ж нагоди. Воєначальник Мавпи боровся і страждав на півдні все життя. Він бачив, як його бабця жебракувала на вулиці під час місячного Нового року, випрошуючи бодай жменю рису. Проходив кілометри, доглядаючи водяних буйволів, отримуючи всього мідяк на день. Бився в різношерстих провінційних загонах, що зібралися навколо Тріади під час Другої Макової війни. Він став воєначальником не завдяки спадковості або чистій амбіційності. Він повільно просувався рангами, навколо нього гинули солдати. Він підписався на тринадцятирічну службу в армії за обіцянку однієї срібної монети на місяць і залишився у війську на все життя.

Обидва його молодші брати загинули, воюючи проти Федерації. Його колись квітучий сільський рід занепав через опіумну залежність. Він пережив найгірші події минулого століття, тому виживання — найбільше його вміння. Він став солдатом з необхідності, але саме тому ніхто не сумнівався в його спроможності й праві на лідерство.

А ще важливіше, він звідси родом. Ці гори — в його крові. Усе це зчитувалося з його стомленої сутулості і важкого погляду.

Можливо, Жинь і сильніша, але Лю Ґужубай уособлював саму сутність півдня. І якщо вона нашкодить йому, провінція Мавпи розірве її на шматки.

Тож поки що вона мусить шукати компроміс.

— Я чула, що ситуація на півночі змінилася, — сказала вона, силкуючись тримати нейтральний тон. — Ви нічого не хочете мені показати?

— Є трохи новин.

Якщо Ґужубая й здивувала її раптова смиренність, то він не виказав цього. Натомість штовхнув через стіл стос листів:

— Твоя подруга відписала. Ось цей прибув учора.

Жинь схопила першу сторінку й спрагло почала читати рядки, а щойно переглянувши їх, передавала Кітаю. Новини з півночі завжди надходять невеликими спалахами: кілька тижнів може минути взагалі без звісток, а потім вони отримують несподіваний ковток інформації. Південна коаліція мала в Республіці нечисленних шпигунів, більшість із них — дівчата Моаґ. Декілька світлошкірих «Чорних лілій» вирушили до Арлона, ретельно замаскувавши свій акцент, і тепер працювали в чайних крамницях і гральних лігвищах.

Венка також поїхала на північ. Маючи бліде, гарненьке личко і бездоганну сінеґардську вимову, вона чудово вписувалася в товариство аристократів колишньої столиці. Спершу Жинь непокоїлася, що її впізнають, бо ж Венка — зникла донька колишнього міністра фінансів, а це неабияка підстава для розголосу. Але, судячи з листів Венки, вона повністю змінила зовнішність за допомогою перуки і декількох грудок косметики.

«На моє обличчя ніхто не звертає уваги, — написала Венка невдовзі після прибуття в Сінеґард. — Як виявилося, сінеґардські ляльки навдивовижу взаємозамінні».

Тепер у її повідомленнях не було нічого несподіваного. «Вейсжа досі воює за північ. Воєначальники та їхні наступники мруть як мухи. Довго не протримаються, вони вже на межі. Міста в облозі Вейсжа перетворив на табори смерті. Невдовзі все скінчиться».

Це були не новини, а запізніле підтвердження того, ідо вони знали давно. Призахідники Вейсжі спустошували країну на дирижаблях, лишаючи вирви й перетворюючи селища на розбомблене пекло.

— Є згадки про те, ідо Вейсжа прямує на південь? — запитала Жинь у Ґужубая.

— Поки ні. У тебе в руках усе, що ми маємо.

— Тоді на нас не звертають уваги, — сказала вона.

— А отже, нам поки щастить, — зауважив Кітай. — Проте де справа часу.

Велика демократія Воєначальника Дракона Їнь Вейсжі, демократія, заради якої він розграбував міста й зробив Мужвей багряним від крові, так і не утвердилася. Вейсжа цього й не планував. Через лічені дні після поразки імперського флоту в Арлоні він убив Воєначальників Кабана й Півня і оголосив себе одноосібним президентом Нікарської республіки.

Але він не мав країни, щоб правити. Чимало колишніх офіцерів Міліції, зокрема й не останній серед них, колишній улюбленець Імператриці генерал Дзюнь Ложань, уникнули зачистки в Арлоні й утекли на північ, до провінції Тигра А тепер об'єднані сили решток Міліції майже стали для призахідників викликом.

Майже. З кожним новим звітом, який діставався Жуйдзіня, ставало зрозуміло, що Республіка поширює свій вплив усе далі й далі на північ. А це означало, що в Жинь не так багато часу. Південна коаліція — лише одне повстання з багатьох. Наразі у Вейсжі руки зв'язані заворушеннями Дзюня, вже не кажучи про банди, які одразу після закінчення війни заповнили вакуум влади на місцях. Але так лишатиметься недовго. Дзюнь не міг сподіватися розбити війська Вейсжі, принаймні поки за ними стояли призахідницькі дирижаблі й тисячі призахідницьких солдатів з аркебузами нашпиговували армію Дзюня кулями.

Жинь була вдячна за те, що Дзюнь виграв для них таку тривалу відстрочку. Але рано чи пізно Вейсжа зверне увагу й на південь. Мусить звернути, принаймні поки Жинь жива. Розплата неминуча. І коли прийде час, Жинь хотіла мати змогу наступати.

— Ви знаєте мою думку про це, — сказала вона Ґужубаю.

— Так, Жунінь, знаю. — Він дивився на неї, як втомлений батько — на неслухняну дитину. — І знову ж таки, я кажу тобі...

— Ми тут помремо. Якщо не підемо її наступ зараз, то це зробить Неджа Нам треба заскочити його зненацька і просто зараз...

— Я не єдиний, кого ти мусиш переконати. Ніхто з Південної коаліції не хоче опинитися під ударом. Ці гори — їхній дім. І коли приходять вовки, ти захищаєш те, що всередині, за стінами.

— Це дім лише для частини з вас.