Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 88)

— Піпадзі?

Піпадзі підняла тремтливу долоню до його обличчя.

— Я...

Її лице зсудомило, і воно розпливлося в широкій посмішці зі змученими очима, немовби щось у ній, що не розуміє людського виразу, натягло її шкіру, ніби маску.

— Назад, — прошепотіла Жинь.

Інші новобранці вже відступили до протилежного краю хатини. Мерчі опустив очі, й на його обличчі промайнуло нерозуміння Скрізь, де його руки торкалися Піпадзі, на шкірі проступили чорні смуги.

Піпадзі кліпнула і сіла, роззираючись, немовби щойно прокинулася від надзвичайно глибокого сну. Її очі досі були тривожно обсидіанові.

— Де ми?

— Мерчі, назад! — крикнула Жинь.

Мерчі відштовхнув Піпадзі. Вона безладно впала на підлогу, її руки й ноги тремтіли. Він відсахнувся, нестямно розтираючи передпліччя, немовби міг відчистити шкіру. Але чорнота розходилася далі Здавалося, кожна вена в тілі Мерчі проступила на поверхні, ущільнюючись, як потічок перетворюється в річку.

«Треба допомогти йому, — подумала Жинь. — Це я зробила, це я винна...

Але вона не могла змусити себе поворухнутися. І не знала, що зробила б, якби могла.

Мерчі вирячив очі. Розтулив рота, щоб виблювати, але потім завалився на бік у корчах агонії.

Піпадзі задкувала, затуляючи долонями рота Різкі, нерівномірні подихи виривалися з-під її пальців.

— О боги, — шепотіла вона знову і знову. — О боги. Що ж я наробила?

Дулінь і Ляньхва відійшли до протилежної стіни. Ляньхва позирала на двері, немов обмірковуючи, як утекти. Схлипування Піпадзі зросли до верескливого ридання. Вона схилилася над Мерчі й трясла його за плечі, намагаючись оживити, але лише пробивала глибокі ямки в його висушеній плоті щоразу, коли пальцями торкалася шкіри.

Нарешті Жинь отямилася.

— Відійди в куток, — наказала вона Піпадзі. — Підсунь руки під себе. Нікого не торкайся.

На її неабияке полегшення, Піпадзі підкорилася. Жинь глянула на Мерчі. Його корчі затихли до ледь помітного посмикування, і тепер кожен сантиметр неприкритої шкіри вкривали чорні й фіолетові плями, а вени під ними набухли так, немовби кристалізувалися в камінь.

Вона й гадки не мала, чим лікарі Чолана можуть йому допомогти, але мусила бодай спробувати.

— Допоможіть мені підняти його, — наказала вона.

Ані Дулінь, ані Ляньхва навіть не поворухнулися. Вони вклякли на місці від шоку. Вона мусила витягати Мерчі самотужки. Він був зависокий, щоб закинути його на плечі, тож Жинь лишалося тільки тягти його за ногу. Вона схилилась і схопилася за литку, стежачи за тим, щоб не торкатися відкритої шкіри. Її плече запульсувало від його ваги, коли вона тягла, але викид адреналіну перекрив біль, і якимось чином вона знайшла в собі сили витягти його з хатини й рушити до лазарету.

— Тримайся, — сказала вона йому. — Просто дихай. Ми це виправимо.

З таким же успіхом вона могла звертатися до каменя. Коли вона глянула на нього через декілька хвилин, щоб перевірити, як він, його очі вже були осклянілі, а плоть розклалася так сильно, що він скидався на триденний труп. Він не відповів, коли вона його потрусила. Пульсу не було. Вона не зауважила, коли він перестав дихати.

Жинь продовжила човгати далі Але розуміла, ще навіть не діставшись лазарету, що тепер їй потрібен не лікар, а трунар.

Коли Жинь повернулася до хатини, Піпадзі там не було.

— Де вона? — вимогливо запитала Жинь.

Дулінь і Ляньхва сиділи скручені, прихилившись до стіни там, де вона їх лишила. Було очевидно, що вони плакали. Очі Дуліня були червоні й несфокусовані, а Ляньхва досі тремтіла, розтираючи очі кулаками.

— Утекла,— мовив Дулінь. — Сказала, що більше не хоче тут бути.

— І ти їй дозволив? — Жинь хотілося вдарити його, просто заради того, щоб збити цей отупілий, байдужий вираз його обличчя. — Ти знаєш, куди вона пішла?

— Може, до пагорбів. Вона сказала..

Жинь кинулася бігти.

На щастя, Піпадзі було легко вистежити: її тонкі сліди були дуже помітні на свіжому снігу. Жинь знайшла її на виступі пагорба на висоті шести метрів. Вона зігнулася навпіл, відкашлювалася від виснажливого бігу.

— Ну й куди ти зібралася? — крикнула Жинь.

Піпадзі не відповіла Вона випросталась і стала обличчям до виступу, простягнувши струнку литку, немовби перевіряючи порожнечу перед тим, як стрибнути.

— Піпадзі, відійди звідти!

Жинь оцінила відстань між ними. Якщо вона кинеться в біг, то може перехопити Піпадзі за ноги до того, як та зістрибне, але лише якщо Піпадзі завагається. Схоже, дівчина вже була готова зробити останній ривок — будь-який раптовий рух міг налякати її, і вона зірвалася б.

— Ти спантеличена, — Жинь говорила спокійно і лагідно, простягнувши поперед себе руку, немов наближалася до дикого звіра. — Ти приголомшена, я розумію, але це нормально...

— Це жахливо, — Піпадзі не оберталася. — Це... Я не... я не можу...

Вона зволікала. Дівчина не знала напевне, чи хоче померти. «Добре».

Жинь помітила, що пальці Піпадзі вже не фіолетові. Вона знову повернула собі контроль. Тепер торкатися її було безпечно.

Жинь зробила випад і схопила Піпадзі за зап'ясток. Вони попадали в сніг. Жинь підвелася, відтягнувши Піпадзі від краю за сорочку, хоч та й не опиралася. А потім притиснула коліно їй до живота, щоб дівчина не змогла втекти.

— Хочеш стрибнути? — запитала Жинь.

Вузькі груди Піпадзі важко осіли.

— Ні.

— Тоді підводься. — Жинь встала і простягла Піпадзі руку.

Але та лишилася на землі, її плечі шалено трусилися, а обличчя скривилося в риданні.

— Годі плакати. Поглянь на мене!

Жинь нахилилась і схопила Піпадзі за підборіддя. Вона не знала, що змусило її це зробити. Вона ніколи так не поводилася. Але колись Вейсжа вчинив так із нею і це подіяло, щоб привернути її увагу, хай навіть лише завдяки страху, що розгорявся в глибині її свідомості.

— Хочеш здатися?

Піпадзі мовчки дивилася на неї, сльози цівками текли по її щоках. Схоже, вона була така приголомшена, що їй відібрало мову.

— Бо ти можеш здатися, — сказала Жинь. — Зараз я даю тобі це право, якщо саме цього ти хочеш. Ніхто не змушує тебе бути шаманом. Ти більше ніколи не піднімешся до Пантеону. Ти можеш піти з армії, якщо бажаєш. Можеш повернутися до сестри і знайти собі домівку в провінції Собаки. Ти цього хочеш?

— Але я не... — Схлипи Піпадзі затихли. Вона видавалася нестямною. — Я не знаю. Я не знаю, хто я така...

— Я знаю, — сказала Жинь. — А ще знаю, що ти не хочеш здаватися. Бо це так приємно, правда? Коли приводиш бога? Оця лихоманка від сили — найкраще, що ти коли-небудь відчувала, і ти це знаєш. Як добре розуміти, на що ти здатна? На жаль, твоєю першою жертвою був союзник, але уяви, як ти накладаєш руки на ворожих вояків. Уяви, як викошуватимеш армії всього лише одним доторком.

— Вона сказала мені... — Піпадзі глибоко, судомно вдихнула. — Ну тобто богиня... вона сказала, що я більше ніколи не боятимуся.

— Це сила, — сказала Жинь. — І ти ніколи не відмовишся від неї. Я тебе знаю. Ти така сама, як і я.

Піпадзі втупилася не зовсім у Жинь, а радше в порожній простір позаду неї. Вона немовби поринула у власний розум.

Жинь сіла біля Піпадзі, тож тепер вони були пліч-о-пліч і разом дивилися з виступу вдалечінь.

— Що ти бачила, коли ковтнула макове насіння?

Піпадзі прикусила губу й опустила очі.

— Розкажи.

— Я не можу, це...

— Поглянь на мене.

Жинь підняла сорочку. Верхня частина її тулуба була туго забинтована, ребра досі зламані там, куди її вдарив Жиґа Але чорний відбиток Алтаневої долоні, окреслений так само чітко, як і того дня, коли він його лишив, був помітний трохи нижче груднини. Жинь дозволила Піпадзі дивитися достатньо довго, щоб збагнути форму відбитка, а потім повернулася боком, щоб показати набряклий, нерівний рубець там, куди Неджа вдарив її ножем у поперек.

Від такого видовища Піпадзі зблідла.