Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 90)

— Тут добре, — вирішила Жинь.

Рівнинний посушливий степ простирався в усіх напрямках, доки ставало зору. Поблизу не було ані дерев, ані валунів чи пагорбів, що могли б дати прихисток, але це було саме те, що потрібно. Вони взяли брезенту на два намети, але небо не обіцяло опадів щонайменше на кілька днів.

Жинь зняла мішок і опустила його на землю.

— Усі напийтеся води, а потім візьмемося за роботу.

Піпадзі вже жадібно пила зі своєї фляги. Вона гикнула й витерла рот тильним боком долоні.

— І що саме ми робитимемо?

Жинь осяйно всміхнулася:

— Відійдіть.

Вони відступили на кілька кроків, сторожко дивлячись на неї.

— Далі.

Вона зачекала, доки вони не відійшли щонайменше на двадцять кроків. А потім простягла руку до неба і прикликала полум'я.

Воно прорвалося крізь неї блискавицею. Воно було смачним. Жинь потягла ще, тішачись вивільненню колосальної сили, необачному задоволенню, що дарувало відлуння чистого екстазу, який вона відчувала на горі Тяньшань.

Вона побачила їхні обличчя — широко розплющені очі від поваги й захвату — і засміялася.

Жинь потримала стовп жару ще кілька прекрасних секунд, а потім втягла полум'я у своє тіло.

— Ваша черга, — сказала вона.

Наступні кілька годин Жинь спостерігала, як Піпадзі та Ляньхва відточували свої вміння одна проти одної. Піпадзі сідала навколішки і притискала руки до землі. За лічені секунди всі різновиди створінь — черв'яки, змії, довгоногі степові щури, птахи, що мостили гнізда в норах, — виривалися на поверхню, корчачись і дряпаючись, відчайдушно шкрябаючи чорні вени, що проступали на їхніх роздутих тільцях.

— Годі, говорила Жинь, і Ляньхва квапливо починала зворотний процес, зцілюючи істот одну за одною, допоки гниття не зникало.

Обмеженість умінь Ляньхви швидко стала очевидною. Вона могла змусити за лічені хвилини зникнути штучні рани; могла зростити зламані кістки й зупинити внутрішню кровотечу, якщо їй дати трохи більше часу; але, схоже, їй було до снаги впоратися лише з пораненнями, які не несли загрози життю. Більшість цілей Піпадзі опинялися на порозі смерті за секунди, і, навіть докладаючи всіх зусиль, Ляньхва не могла їх урятувати.

Межі сили Піпадзі були менш зрозумілі. Спершу Жинь думала, що їй потрібен прямий контакт із відкритою шкірою жертв, але потім стало ясно, що вона може просочити отруту крізь землю, досягаючи організмів на глибині до метра.

— Спробуймо з водоймою, — запропонувала Жинь. Їй сяйнула жахлива, захоплива думка, але вона не хотіла озвучувати її, доки не матиме підтвердження. — Погляньмо, чи пришвидшить це поширення.

— Вода потрібна нам для пиття, — запротестував Дулінь. — А наступне джерело за кілометри звідси.

— То наповнюйте фляги зараз, а потім, щойно Піпадзі закінчить, перенесемо табір до іншої водойми, — сказала Жинь.

Вони підкорилися. Щойно всі фляги були повні, Піпадзі схилилася над ставком, зосереджено нахмуривши брови, а потім умочила кінчики пальців у воду. Нічого не сталося. Жинь сподівалася побачити чорні смуги, що розходяться водним плесом, але вода лишилася каламутною й зеленувато-брунатною. А потім на поверхню почала спливати риба, черевом догори, роздута й знебарвлена.

— От же трясця, — озвався Дулінь. — Я так розумію, вечерю ми ловитимемо деінде.

Жинь нічого не сказала. Вона так міцно стиснула кулак, що аж кісточки побіліли.

Ось воно. Ось як вона переможе Неджу.

Неджу не можна вбити, бо Дракон завжди його захищає, гоїть його рани за лічені секунди після того, як їх завдають. Але Чаґхань сказав їй, що джерело його сили — річка, яка тече крізь гроти Арлона.

А що, як вона нападе на саму річку?

— Я можу припинити? — запитала Піпадзі. Риби, жаби, пуголовки та комахи досі спливали на поверхню води навколо неї. — Це, гм, занадто.

— Добре, — пробурмотіла Жинь. — Припиняй.

Піпадзі підвелася з виразом огиди на обличчі й швидко витерла пальці об штани.

Жинь не могла відвести очей від водойми. Вода зробилася чорного, наче чорнильниця з трупами.

Неджа ніколи не бачив Піпадзі. Він і гадки не матиме, хто вона і на що здатна. Побачить лише худорляву привабливу дівчинку з довгими оленячими віями, яка на полі битви здаватиметься зовсім недоречною, аж доки не перетворить його вени на мул.

Далі Жинь зосередила увагу на Дуліні. Він мав схильність створювати провалля: після першого дня міг легко викликати їх за командою, будь-якого розміру чи форми в межах триметрового діаметра. Але ями все одно провалювалися просто біля його ніг. Він мусив стояти на краю прірви.

Це створювало проблему. Звісно, провалля мають чудовий потенціал для тактичного руйнування, але лише в тому випадку, якщо Дулінь стоїть просто на лінії вогню.

— Ти можеш робити з землею ще щось? — запитала вона в нього. — Якщо можеш створити провалля, то чи можеш його закрити? Пересунути? Викликати коливання?

Жинь не знала напевне, що саме має на увазі. На думці була лише туманна картинка великих стовпів землі, що пронизують повітря, наче гадюки Або землетруси — цим можна збити ворога з пантелику і розсіяти лінії оборони без значних втрат серед цивільних.

— Я спробую. — Він опустив підборіддя, зосереджено нахмуривши брови.

Жинь відчула тремтіння під ногами, спершу таке невловиме, що здалося примарним. А потім поштовхи посильнішали. Їй спало на думку, що, може, варто відійти назад, але вже наступної миті її підкинуло в повітря.

Вона впала, вдарившись спиною об землю. Голова опустилася слідом з глухим гупанням. Жинь втупилася в небо, хапаючи ротом повітря, наче риба. Вона не відчувала пальців. Ні на руках, ні на ногах.

Вона почула крик. Над нею з'явилися обличчя Дуліня й Ляньхви. Піпадзі щось кричала, але голоси були притлумлені, майже нечутні. Жинь відчула, як Ляньхва водить руками під сорочкою, проштовхує їх угору, до ребер, а потім чудесний, пекучий жар розлився тулубом і головою, аж доки крики Дуліня не викристалізувались у зрозумілі слова:

— Що з тобою?

— Все добре, — видихнула вона. — Я в нормі.

Коли Ляньхва прибрала руку, Жинь перекотилася на бік і засміялася. Вона не могла стриматися. Сміх лився з неї водоспадом, нестримний і п'янкий.

Ляньхва була дуже стурбована:

— Генерале, ви...

— Ми переможемо, — хрипко промовила Жинь. І не розуміла, чому сміється лише вона А інші чому не поділяють із нею цей захват? — О боги. О довбуча чортівня. Це воно. Ми переможемо.

Останні два дні вони витратили на відпрацювання швидкості реакції, обмежень і необхідних доз. Вони визначили, скільки часу потрібно після вживання насіння для того, щоб піднестися: двадцять хвилин для Піпадзі й Ляньхви, десять для Дуліня. Дізналися, як довго вони можуть бути корисними під кайфом (не більше години для кожного) і як довго відходять від безпорадного, отупілого стану.

Їхні вміння лишалися небездоганними — за два тижні вони нізащо не змогли б досягнути військової ефективності первісних Цике. Але вони достатньо призвичаїлися дотягуватися до своїх богів, тож могли відтворити свої результати на полі бою. Саме це вони й ставили собі за мету.

Жинь сказала всім повертатись у базовий табір без неї. Вона хотіла ще трохи помандрувати сама. Вони не питали, куди вона йде, а вона не сказала.

Вона йшла, доки не знайшла усамітнену ділянку біля пагорба, звідки на віддалі було видно гору Тяньшань.

Вона зібрала найбільші камені, які тільки могла знайти, і виклала їх круглою купою в напрямку заходу. Такий собі пам'ятник, але він не розсиплеться. Навряд чи комусь спаде на думку йти до цієї гори. Час, вітер, сніг і бурі зітруть кожен слід на цьому камінні, але наразі вистачить і цього.

Дзян не заслуговував багато. Але чогось таки заслуговував.

Вона бачила вираз його обличчя, коли тікала з храму. Він чудово розумів, що коїв. Тієї миті він був цілісним і свідомим, примирений зі своїм минулим і повністю себе контролював. І він обрав урятувати її.

— Дякую, — сказала вона. Голос прозвучав хрипко і надто тихо супроти холодного, сильного вітру. Груди нещадно стиснуло.

Колись вона любила його як батька.

Він навчив її всього, що знав. Привів її до Пантеону. А потім покинув, повернувся до неї, зрадив і врятував.

Він дозволив померти стільком людям — дозволив померти її народу; але її врятував.

І от, чорт забирай, що робити з таким спадком?

Гарячі сльози полилися з її очей. Роздратована, вона витерла їх. Вона прийшла сюди не плакати. Дзян не заслуговує її сліз. Ішлося не про скорботу, а про висловлення пошани.

— Прощавай, — пробурмотіла вона.

І не знала, що ще сказати.

Ні, не так Щось іще кололо її розум таке, що вона не могла лишити несказаним. Вона так і не насмілилася сказати це йому в обличчя, коли він був живий, хай і думала про це багато разів. А тепер вона не могла мовчати. Вона копнула купу каміння і знову зглитнула, але грудка, що підкотила до горла, не зникла. Вона відкашлялася, сльози струменіли по щоках.

— Ти завжди був таким боягузливим гадом.

— Виходимо, — сказала вона Кітаю, коли повернулася.