Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 89)

— Як...

— Обидва ці шрами я отримала від чоловіків, яких, мені здавалося, я любила, — сказала Жинь. — Один із них мертвий. Інший скоро таким стане. Я розумію, що таке приниження. Не розкривай своїх таємниць, якщо не хочеш. Але ти не скажеш нічого такого, що змусить мене тебе зневажати.

Піпадзі довго дивилася на відбиток долоні Алтаня. Коли вона нарешті заговорила, це був такий низький шепіт, що Жинь довелося нахилитися ближче, щоб розчути його за вітром.

— Ми були в будинку розпусти, коли вони прийшли. Вони почали підніматися сходами, і я сказала Дзюто сховатися. Вона.. — голос Піпадзі надломився. Вона тремтливо вдихнула, а потім продовжила: — Вона не встигла б вийти через двері, тож сховалася під ковдрами. Я накрила її. Купами й купами зимових ковдр. І сказала їй не рухатися, не створювати ані звуку, хоч би що відбувалося, хоч би що вона почула А потім вони зайшли, знайшли мене. І вони... вони... — Піпадзі зглитнула. — А Дзюто не рухалася.

— Ти захищала її, — лагідно промовила Жинь.

— Ні, — Піпадзі нестямно захитала головою. — Це не так. Бо... бо коли вони пішли, я відчинила шафу. І зняла ковдри. А Дзюто не рухалася, — її обличчя спотворилося гримасою болю. — Не рухалася. Вона задихалася, їй, бляха, не було чим дихати, і вона все одно не ворухнулася, бо я їй так сказала. Я думала, що вбила її Але ні, бо вона знову задихала, але це через мене...

Вона стиха застогнала і затулила обличчя руками. Не продовжила. Але це було зайвим. Жинь могла й сама скласти докупи решту історії.

Це пояснювало, чому Дзюто скрізь супроводжує сестру. Чому Піпадзі донині ніколи не залишала її саму. Чому Дзюто не розмовляє — не може розмовляти. Чому вона відповідає всім, хто звертається до неї, мертвим, зацькованим поглядом.

Жинь хотіла обійняти Піпадзі за тремтливі плечі, міцно її стиснути і сказати, що їй нема чого соромитись і нема в чому каятись. Що вона вижила, і вже цього достатньо. Жинь хотіла сказати їй піти до сестри, втекти з цього місця і більше не згадувати про Пантеон. Хотіла сказати Піпадзі, що все скінчилося.

Але вона промовила найжорсткішим голосом, на який тільки спромоглася:

— Годі плакати.

Приголомшена, Піпадзі підняла голову.

— Ти живеш у країні, де точиться війна, — сказала Жинь. — Ти вважаєш себе особливою? Думаєш, ви єдині постраждали?  Роззирнися. Ти хоча б вижила. Сотням інших так не пощастило. А ще є сотні тих, кого спіткає така ж доля, якщо ти не зможеш прийняти доступну тобі силу.

Вона чула у власному голосі сталеві, безжальні нотки, яких раніше не бувало. Це був голос незнайомки. Але вона точно знала, звідки він узявся: усе сказане — відлуння того, що колись сказав їй Вейсжа, єдиного істинного дару, який він їй дав.

«Зачувши крик, біжи на нього».

— Усе, що ти тільки-но мені розповіла, — це і є ключ до богів. Тримай це на думці й ніколи не забувай того, як почуваєшся заразі Саме це дає тобі силу. І саме це допоможе лишитися людиною.

Жинь стиснула пальці Піпадзі. Тонкі, брудні, пошрамовані Зовсім не такі, якими мали б бути пальці юної дівчини. Це були пальці зламаного тіла. Як і в неї.

— Ти наділена силою отруювати кожного, кого торкаєшся, — сказала Жинь. — І можеш подбати про те, щоб більше ніхто не страждав так, як ти і твоя сестра. Скористайся цим.

Після успіху Піпадзі інші здійснили прорив значно швидше. Через два дні Ляньхва застогнала й завалилася на бік. Спершу Жинь злякалася, що вона отримала завелику дозу і зомліла, але потім помітила, що шрами на її руках і ключицях зникли — ділянки, раніше понівечені лезом, тепер вкривала гладенька, здорова шкіра.

Що ти бачила? — запитала Жинь, коли Ляньхва отямилася.

Вродливу жінку, — пробурмотіла дівчина. — В одній руці вона тримала квітку, а в другій — кілька очеретяних трубок. Вона всміхнулася мені й сказала, що може мене полагодити.

Як гадаєш, ти зможеш допомагати лагодити інших? — запитала Жинь.

— Думаю, так, — сказала Ляньхва. — Вона щось вклала мені в руки. Воно було біле й гаряче, і ще я бачила, як воно сяяло крізь пальці, ніби... ніби я тримала саме сонце.

«Велика Черепахо, — серце Жинь підстрибнуло від значення цих слів. — Ми можемо це використати».

Коли Ляньхва зуміла прикликати свою богиню у свідомому стані, Жинь перевірила її вміння на кількох поранених тваринах — білках зі зламаними лапами, птахах з перебитими крилами, кролику, обпеченому до півсмерті. Ляньхві вистачило розуму не питати, звідки ті тварини бралися. Коли вона повністю вилікувала всіх істот без, здавалося, будь-яких побічних ефектів, Жинь дозволила Ляньхві поексперементувати з її тілом.

— Ось ці два ребра завдають мені неабияких прикрощів, — сказала вона, задираючи сорочку. — Пов'язки теж треба зняти?

— Не думаю.

Ляньхва провела пальцями над смугами тканини так легко, що Жинь стало лоскотно. А потім вона відчула жар, який поступово наростав до межі полегшення і муки. Через кілька секунд ребра перестали боліти. Уперше після повернення з гори Тяньшань Жинь змогла вдихнути, не скривившись від болю.

— Велика Черепахо! — зачудована, Жинь повертіла тулубом туди-сюди.

— Хочеш... — пальці Ляньхви зависли в повітрі над правою рукою Жинь, ніби чекаючи дозволу, і вона не зводила погляду з культі, — я спробую?

Це питання заскочило Жинь зненацька. Вона навіть не задумувалася про спробу відновити втрачену руку. Вона кліпнула, не відповівши, застигнувши між очевидним «так, будь ласка, спробуй» і страхом дозволити собі цю надію.

— Не знаю, чи зможу, — швидко мовила Ляньхва. — Ну тобто... якщо не хочеш...

— Ні... Ні, вибач, — квапливо сказала Жинь. — Звісно, хочу. Так. Вперед.

Ляньхва підтягла рукав, відкрила культю і поклала холодні пальці туди, де зап'ясток Жинь закінчувався гладенькою опуклістю. Минуло кілька хвилин. Ляньхва сиділа нерухомо, міцно заплющивши очі в зосередженні, але Жинь не відчувала нічого — ані жару, ані поколювання; лише фантомне пощипування там, де мала бути рука. Хвилини спливали, але це пощипування, якщо воно було реальним, так і не переросло в щось більше.

— Годі, — сказала вона. Їй несила було продовжувати. — Достатньо.

Ляньхва винувато зіщулилася:

— Мабуть, гм, є обмеження. Але, можливо, я зможу спробувати знову, якщо...

— Не переймайся. — Жинь обсмикнула рукав, щоб прикрити зап'ясток, і сподівалася, що Ляньхва не помітила дрожу в її голосі Ну чому ж так поважчало в грудях? Вона знала, що це не подіє, це було нерозумно, тупо навіть для фантазії. — Все гаразд. Є те, чого ти виправити не можеш.

З точки зору видовищності Дулінь переплюнув їх усіх. Через тиждень, після стількох невдалих спроб, що Жинь уже подумувала покінчити з його стражданнями, він узяв додаткову дозу макового насіння з упертою рішучістю на обличчі й одразу прикликав Велику Черепаху.

В усіх міфах, які розповідали Жинь, Черепаха була терплячою, доброзичливою і дбайливою істотою. Вона була темною охоронницею землі, втіленням довголіття й родючого ґрунту. Селяни в Тікані носили нефритові підвіски у формі черепахового панцира, щоб привабити удачу й стабільність. У Сінеґарді великих кам'яних черепах часто виставляли перед могилами, щоб вони стерегли духів померлих.

Дулінь не робив нічого такого. Він розчахував у землі провалля.

Це ставалося без попередження. Однієї миті земля під їхніми ногами була непохитна, а вже наступної посеред хатини з'явилася яма завширшки майже півтора метра, прірва незрозумілої глибини. Лише дивом ніхто з них туди не впав. Тремтячи, Піпадзі й Ляньхва відійшли від краю.

Яма закінчувалася просто біля ніг Дуліня. Вона перестала розширюватись, але ґрунт і каміння по краях досі падали вниз, відлунюючи в порожнечі.

Жинь заговорила повільно, намагаючись не налякати Дуліня, щоб він ненароком не поховав їх усіх.

— Дуже добре. А тепер подумай: можливо, ти зможеш закрити цю яму?

Він спантеличено дивився на провалля, мовби намагаючись переконати себе, що воно не просто існує, а саме він його створив.

— Не знаю.

Він тремтів. Жинь обережно поклала руку йому на плече.

— Що відчуваєш?

— Воно... воно голодне, — Дулінь говорив збентежено. — Думаю... воно хоче більше.

— Більше чого?

— Більше... відкритості. Воно хоче бачити сонячне світло, — він запнувся. Жинь легко здогадалася, який спогад пробудився в ньому, коли він дістався Пантеону. Вона знала, що він не забув, як бути похованим заживо. — Воно хоче стати вільним.

— Справедливо, — сказала Жинь. — Але принаймні спробуй робити це, коли будеш на достатній відстані від нас.

Дулінь важко зглитнув, а потім кивнув. Прірва загуркотіла.

— Генерале Фан? — озвалася Піпадзі з іншого боку ями. — Гадаю, нам знадобиться більша хатина.

Наступного дня Жинь та її новобранці зібралися ще до світанку, щоб перейти на безлюдне плато, де те, що вони могли прикликати, не нашкодило б нікому в поселенні Чолана.

— Як далеко ви підете? — запитав Кітай.

— Вісім кілометрів, — сказала вона.

— Недостатньо. Йдіть щонайменше на п'ятнадцять.

— Тоді я буду поза межами твоєї досяжності!

— Ну десять, — сказав він. — Але відведи їх якомога далі звідси. Не варто знищувати нас раніше за Неджу.

Тож Жинь зібрала дорожній мішок із запасом харчів на чотири дні й достатньою дозою наркотиків, щоб убити слона, а потім повела своїх новобранців до просторої рівнини плато Скаріґон. Вони йшли значну частину ранку й не зупинялися, аж доки сонце не здійнялося високо в безхмарне синє небо, розпікаючи повітря таким жаром, що його не послаблював навіть вітер.