Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 87)

Цей єдиний лишився відносно неушкодженим, — сказав Кітай. — Решта — вигорілі, понівечені уламки. А цей, певно, втратив тягу лише у відносній близькості до землі. Його механізми досі працюють.

— Зачекай! — різко сказала Жинь. Вона думала, що Кітай лише вивчає, як вони працюють, а не як ними керувати. — Ти кажеш, що ми можемо полетіти на цьому?

— Можливо. Мені ще кілька днів до тестового польоту. Але так, щойно ми скріпимо кошик, теоретично, я зможу підняти його...

— Тигрячі цицьки!

У Жинь аж серце забилося частіше від самої думки про те, що це може означати. Якщо вони матимуть справний дирижабль, то їм відкриються всі різновиди тактичних маневрів. Розібратися з призахідницьким флотом у повітрі їм буде не під силу через чисельну перевагу ворогів, але вони можуть використати подорожі повітрям для стількох цілей...

— Це стільки всього вирішує! Об'ємні перевезення. Швидке постачання припасів. Перетин річок...

— Не так швидко. — Кітай постукав по мідному циліндру, що обертався серед хаосу нутрощів машини. — Я нарешті з'ясував джерело живлення. Дирижабль спалює вугілля, але дуже неефективно. Ці штуки збудовані з найлегшого матеріалу, але все одно страшенно важкі. Вони не можуть лишатися в повітрі довше одного дня і додаткового вугілля також із собою взяти не можуть, інакше впадуть.

— Зрозуміло, — сказала вона, розчарована.

Це частково розкривало основну таємницю: чому Неджа задіював свій флот так обмежено впродовж переходу через гори Баолей. Дирижаблі швидко впали б під вагою снігу. Але навіть з ними призахідники однаково не отримали повної влади над небом. Вони досі залежали від наземної підтримки з паливом.

— Це краще, ніж нічого, — сказав Кітай. — Протягом наступного тижня я спробую його підняти.

— Ти неймовірний, — пробурмотіла Жинь.

Кітай завжди був таким чудесно розумним. Його винаходи вже й не мали б її дивувати після того, як він знайшов спосіб змусити її літати, але дізнатися, як працює дирижабль, — досягнення зовсім іншого масштабу. Це чужоземна технологія. Технологія, яка, ймовірно, на століття випереджає всі здобутки нікарців. І якимось чином він розібрався з принципами її роботи за лічені дні.

— І ти все з'ясував, просто поглянувши на нього?

— Я розібрав частини, які здавалися знімними, а потім довго роздивлявся деталі, зняти які не вийшло. — Він прочесав пальцями чуб, вивчаючи двигун. — Основні принципи доволі прості. І я ще багато чого не знаю.

— Але тоді... тоді як? — Вона кліпнула, дивлячись на складні металеві механізми. Вони здавалися до страшного складними. Вона не знала б, де й почати. — Ну тобто, як ти з усім розібрався?

— Я й не розібрався, — він стенув плечима. — Не можу. Я не знаю призначення половини цих речей, того, що вони роблять. Вони для мене загадка і такими й залишаться, аж доки я не знатиму основ цієї технології, а їх я не знатиму, допоки не вивчу креслення в Сірих вежах.

— Але якщо ти не знаєш навіть основ, тоді як..

— Мені вони не потрібні, розумієш? Це неважливо. Ми не будуємо дирижаблів самотужки, просто маємо навчитися піднімати в повітря ось цей. Мені лише треба поштурхати його, аж доки я не відтворю початкові робочі обставини.

Жинь завмерла.

— Що ти сказав?

— Сказав, що мені лише треба поштурхати його, допоки.. — він не договорив і якось дивно глянув на неї. — З тобою все гаразд?

— Так, — приголомшено промовила вона.

Кітаєві слова відлунювали в її розумі, наче калатання дзвонів «Початкові робочі обставини».

Велика Черепахо, невже все так просто?!

— Трясця! — сказала вона. — Кітаю, я зрозуміла!

Нарешті Жинь могла силою витягти своїх новобранців до Пантеону.

Це таке просте рішення. Чому вона не бачила його раніше? Вона мала почати звідси, з відтворення початкових робочих обставин її власної зустрічі з божественним.

Уперше вона прикликала Фенікса аж за рік до того, як Дзян привів її до Пантеону. Вона не знала, що робить. Пам'ятала лише, що била Неджу на рингу, мало не вибивши з нього життя, бо він дав їй ляпаса і вона не змогла стерпіти приниження, а потім вибігла з будівлі в холодне повітря надворі, бо не могла вмістити хвилі сили, що розгорялася в ній.

Того дня вона не прикликала полум'я. Але торкнулася Пантеону. І це стало каталізатором для всього, що сталося потім: коли вона зустрілася з богами, це прорвало діру в її світі, яку могли заповнити лише постійні зустрічі з божественним.

Що привело її до богів ще навіть до того, як вона дізналася їхні імена?

Гнів. Горіння, невсипуща лють.

І страх.

— Що найгірше вам доводилося переживати? — запитала Жинь у своїх новобранців.

Як зазвичай, вони відповіли спантеличеним ваганням.

— Ти ж не... — Піпадзі вагалася. — Ти ж не хочеш, щоб ми й справді про це говорили...

— Хочу, — сказала Жинь. — Розкажіть. Опишіть найгірше, що вам випало на долю. Щось, чого ви більше ніколи не хочете пережити.

Піпадзі здригнулася:

— Бляха, я не...

— Я знаю, відкривати душу важко, — сказала Жинь. — Але біль — це найшвидший шлях до Пантеону. Знайдіть свої шрами. Проведіть по них ножем. Натисніть на себе. Який спогад щойно сплив у пам'яті?

На обличчі Піпадзі з'явилися дві червоні плями. Вона дуже швидко закліпала.

— Гаразд Подумай хвилинку про це, — Жинь повернулася до Дуліня. — Як довго ти пробув у поховальній ямі?

Він запнувся:

— Я...

— Два дні? Три? Ти вже майже почав розкладатися, коли ми тебе знайшли.

Голос Дуліня прозвучав здушено:

— Я не хочу думати про це.

— Ти мусиш, — наполягала Жинь. — Це єдиний спосіб, щоб усе спрацювало. Спробуймо інше запитання. Що ти бачиш, коли перед тобою обличчя муґенця?

— Легко, — заявив Мерчі. — Я бачу сраного жука.

— Добре, — сказала Жинь, хоча й знала, що це лише напускна хоробрість, а не руйнівна образа, якої вона потребує від них. — І що ти зробив би з ними, якби міг? Роздушив би?

Коли це викликало зніяковілі погляди, вона додала в голос жорсткості:

— Не поводьтеся, наче ви шоковані. Ви тут для того, щоб навчитися вбивати, саме тому й зголосилися. Не для самозахисту, не з благородства. Кожен із вас хоче крові. Що ви з ними зробили б?

— Я хочу, щоб вони були такими ж безпорадними, як була я! — випалила Піпадзі. — Хочу стояти над їхніми обличчями і плюватися отрутою їм в очі. Я хочу, щоб вони вмирали від мого доторку.

— Чому?

— Бо вони торкалися мене, — сказала Піпадзі. — І від цього мені хотілося вмерти.

— Добре, — Жинь передала їй миску з маковим насінням. — А тепер спробуй ще раз.

Піпадзі досягла успіху першою.

Останні рази, коли Піпадзі вживала наркотик, то качалася по землі й хихотіла з жартів, чутних лише їй. Але цього разу вона сиділа абсолютно спокійно кілька хвилин, а потім раптом завалилася навзнак, немовби лялька, якій підрізали нитки. Її очі лишалися розплющеними, але були лячно білими: зіниці повністю закотилися.

— Допоможіть! — Ляньхва схопила Піпадзі за плечі. — Допоможіть, я думаю, вона...

Але Піпадзі різко підняла руку, розчепіривши пальці в рішучому й недвозначному жесті: зупинись!

— Нехай лежить,— різко відказала Жинь. — Не торкайся до неї.

Піпадзі скрючила пальці, немовби кігті, хапаючись за землю й протягуючи довгі борозни. З її горла виривався низький, гортанний стогін.

— Їй боляче, — наполягав Мерчі. Він підняв її з підлоги й вклав собі на коліна, нестямно плескаючи дівчину по щоках. — Агов. Агов. Ти мене чуєш?

Вуста Піпадзі рухалися дуже швидко, бурмочучи потік складів, які не належали до жодної знайомої Жинь мови. Кінчики брудних пальців зробилися фіолетовими. А коли вона різко розплющила очі, Жинь побачила під віями лише темні озера, всуціль чорні.

Нарешті! Жинь відчула спалах шаленої, нестямної гордості вкупі з ледь вловимою ноткою страху. Яке божество Піпадзі привела з порожнечі? Чи не виявиться воно сильнішим за її бога?

Голос Мерчі ослаб: