Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 80)

Вона ризикнула озирнутися. З пагоди ринули істоти — не ті спотворені, тінисті сутності, яких Дзян прикликав раніше, а цілісні створіння — в безмежній кількості, різноманітних кольорів, розмірів і форм, немовби Дзян і справді розчахнув ворота Імператорського Звіринця й випустив усіх до єдиного кігтистих, ікластих, крилатих і верескливих створінь у світ смертних.

Вони без кінця змінювали форми. Жинь бачила, як фенікс став цілінем, а потім левом, крилатим чимось, що рвонуло до флоту дирижаблів, наче стріла, під супровід какофонії криків його братів і сестер.

Призахідники відстрілювалися. Гуркіт став таким, що вся гора двигтіла.

«Добре, — подумала Жинь. — Бийте по них усім, що маєте».

Нехай це буде останнім випробуванням. Нехай доведе, що найлегендарніші шамани нікарської історії не вистоять проти машин Божественного Архітектора.

«Ти бачиш це, сестро Петра? Це переконливий доказ?»

Їй хотілося стояти й дивитися, милуватися руйнуваннями, що хоч цього разу не були від її рук. Як малим дітям, що радо розорюють пташині гнізда, їй хотілося просто поглянути, який шраму матерії світу можуть витворити дві самопроголошені наймогутніші сили на землі.

Лесь над головою вибухнув снаряд. Жинь рвонула вперед якраз тієї миті, коли позаду звалився валун. Осколки, розпечені добіла, бризнули їй на ноги.

«Бляха, опануй себе, — почувся Алтанів голос, коли вона випросталась, а її серце билося десь аж у горлі. — І забирайся к чортам із цієї гори».

Їй потрібен був швидший спосіб спуститися. Снаряди ще не поцілили в неї', але неодмінно поцілять, бо коли дирижаблі стріляють одночасно, то не обирають цілей.

Вона завмерла, розглядаючи флот.

Повітряні судна не збиралися приземлятися. Це було б нерозумно. Але вони мусили підлетіти ближче. Не могли як слід прицілитись у пагоду здалеку, їм довелося б спуститися, щоб добре бачити Тріаду.

А це давало Жинь єдиний очевидний вихід.

Вона різко видихнула: «От же срань».

Бачила лише один дирижабль, до якого могла дострибнути, й абсолютної впевненості, що їй вдасться, не мала. У бойовому стані вона навіть не розмірковувала б. Але зараз вона була виснажена Кожна частина тіла побита й боліла До ніг немовби прив'язали якорі, а легені горіли від кожного подиху.

Найближчий дирижабль піднімався. Якщо він злетить надто високо, їй нізащо не дістати — вона не могла стрибати з такою траєкторією.

Думати не було часу. Зараз або ніколи. Вона низько пригнулася, відштовхнулася від землі й прикликала кожну краплину сили, яка лишалася в ній, щоб зістрибнути зі скелі.

Жинь схопилася за залізний прут на днищі кошика Дирижабль небезпечно накренився, смикнувшись під її раптовою вагою. Жинь зімкнула пальці міцніше, бо інший зап'ясток намарне гойдався в повітрі. Дирижабль відновив рівновагу. Певно, пілот збагнув, що вона внизу, бо рвонувся вперед-назад, намагаючись її струсити. Тонкий метал впився в плоть, мало не зрізаючи її з кісток Жинь закричала від болю.

Щось — одна з істот Дзяна, хибно випущений снаряд чи уламок, Жинь не бачила, що саме, — вдарилося в кошик з іншого боку. Дирижабль смикнувся, підкидаючи Жинь. Вона напружилася, щоб не відпустити прут. Тверді тут нема, і якщо вона відпустить, то розіб'ється на смерть.

Жинь дарма глянула вниз. Під нею була прірва. Серце здригнулось, і вона міцно заплющила очі.

Дирижабль продовжував підніматися. Жинь відчула, як він повернув від гори, відступаючи на безпечнішу відстань. Смикання припинилося.

Пілот збагнув, хто вона така. І хотів узяти її живою.

Ні. О ні, ні, ні...

Щось верескнуло над головою. Жинь підвела очі. Щось пронизало дирижабль — куля зменшувалася, повітря з пронизливим свистом виходило з пробоїни.

Дирижабль почав рухатися нестабільно, однієї миті гойдаючись у напрямку до гірського схилу, а наступної смикаючись в інший бік. Жинь щосили намагалася втриматися, але руки зробилися липкі від поту, а великий палець, онімілий, зісковзнув з прута, тож тепер від прірви її відділяли лише чотири пальці.

Пілот втрачав контроль. Дирижабль почав кренитися вперед.

Але — дякувати богам — вони кренилися до схилу.

Жинь помітила скелясту поверхню, намагаючись зберігати спокій. Треба стрибнути, щойно вона опиниться достатньо близько, перш ніж повітряне судно розчавить її своїми уламками.

Кам'яний схил був усе ближче й ближче.

Вона глибоко вдихнула.

«Три, два, один». Жинь видихнула й відпустила.

«Я померла?»

Світ був чорний. Тіло пекло вогнем, вона нічого не бачила.

Але смерть не така болісна Смерть легка, Жинь стільки разів наближалася до неї, що тепер знала вмирати — це ніби падати навзнак у чорну прірву затишної порожнечі. Смерть змушує біль відступати. А її біль лише посилювався.

«О, Жинь, — Алтанів голос дзвенів у скронях, втішений, глузливий. — Як завжди, дивуєш».

Цього разу вона не відсахнулася від його присутності. Була вдячна за товариство. Воно їй було потрібне, щоб продертися крізь жах.

«Щось не так?»

— Тепер я єдина, — сказала вона. — Вони... вони не... Я єдина.

«Бути єдиною непогано».

— Але я хотіла мати союзників.

Він лише засміявся: «Невже ти так нічого й не навчилася?»

І він мав рацію — вона вже мала б зрозуміти, що не варто вкладати власну долю в руки значно могутніших людей. Після стількох помилок пора затямити: всі, кому вона присягала на вірність, неминуче її використовували й знущалися з неї.

Але вона хотіла йти за Тріадою. Хотіла, щоб хтось інший бився замість неї, бо вона дуже, дуже виснажена. Жинь хотіла, щоб Дзян повернувся, хотіла вірити, що Дадзі — та, якою Жинь сподівається її бачити. Хотіла вірити, що зможе перекласти цю війну на когось іншого. Вона завжди надто сильно чіплялася за власні ілюзії.

«Забудь про тих йолопів, — сказав Алтань. — Ми й самі впораємося».

Вона пхикнула, відчувши на вустах присмак крові.

— Ага.

Через довгий час вибухи припинилися. Доти зір Жинь повністю повернувся. Спершу вона бачила лише плямки кольору — великі спалахи червоного на білому небі, що розквітали з кожним гуркотом.

Потім її зір прояснився й вона змогла розрізнити стовпи диму й полум'я, яке його спричинило.

Вона лежала на спині, закинувши голову до небес, і сміялася.

Вона це зробила!

Бляха, вона це зробила!

Одним ударом позбулася Тріади і флоту призахідників. Дві наймогутніші сили Імперії зникли, стерті з лиця землі, від них лишився тільки попіл. Рівновага у світі змінилася. Подумки вона бачила, як змінюється розстановка сил.

Вона так довго билася в божевільній, безнадійній, відчайдушній війні І тепер мала всі шанси в ній перемогти.

Навіть у глибині власного розуму, хай навіть приглушеного та обмеженого духовним чорним ходом через свідомість Кітая, вона почула, що й Фенікс сміється — то було низьке, хрипке ґелґотання божества, яке нарешті отримало все, чого хотіло.

Та пішли ви всі до біса] — прошепотіла вона клубам диму, що розходилися в дедалі густішому тумані. Показала непристойний жест. — Це вам за Спір.

Якби в Небесному Храмі ще був хтось живий, вона помітила б. Побачила б рух. Вона пильно вдивлялась, і гірська імла обманювала очі, змушуючи думати, що там ледь помітний силует, постать, яка повільно виходить з нагоди. Але щоразу, коли вона придивлялася ближче, бачила лише дим.

Знадобилося декілька хвилин, щоб її раціональний розум знову запрацював.

Спочатку — основне Спочатку — зійти з цієї гори. Потім їй потрібна медична допомога. Відкриті рани були неглибокі, більшість уже не кровили, але безліч інших речей — удари, зламані ребра, забиті органи — могли вбити її, якщо вона не поквапиться.

Кожен рух завдавав невимовного болю. Коліна підгиналися на кожному кроці. Ребра протестували з кожним подихом Вона зціпила зуби і змусила себе йти вперед. Але спромоглася лише на жалюгідне човгання. Біль у ногах посилився — щось там зламане Це не мало значення. Унизу чекав Кітай. Вона просто мусила повернутися до Кітая.

Підніжжя гори Тяньшань перетворилося на мовчазне побоїще Там були не тільки уламки дирижаблів — бомбардувальники Неджі знищили загони Чолана. Вона бачила рештки гармат упереміш із корпусами повітряних суден. У землі виднілися жахливо акуратні півкруглі вирви.

Вона постояла хвилину в тиші, вдихаючи попіл. Ніщо не рухалося. Вона єдина вціліла, доки ставало зору.

А потім вона почула — спотворений гул, жалібне завивання зламаного двигуна. Вона різко обернулася. Глянула вгору.

У місячному сяйві Жинь помітила лише чорний силует — невеликий, але він наближався просто до неї. Не вийде. Хоч би що то летіло, воно було зламане — вона бачила дим позаду, густі клуби.

Але судно досі стріляло.

От зараза.