Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 79)

І ставки стали неймовірно чіткими.

Вона так відчайдушно сподівалася на інший розвиток подій. Видерлася на цю гору, воліючи зробити для Тріади що завгодно. Вона знала, що вони скоїли чимало ганебного. І заплющила б на це очі, якби це дало їй змогу скористатися їхньою силою. Якби це означало перемогу над Республікою, вона пробачила б Тріаді мало не все.

Але не це.

Вона підняла голову.

— Дякую.

Вуста Жиґи викривилися в посмішці:

— За що, дівчинко?

— Зате, що все полегшив.

Вона заплющила очі, зосередившись крізь біль на одному моменті люті А потім розкрила долоню.

Полум'я спалахнуло лише на дві секунди, та встигло перекинутися на одяг Жиґи й випалити його дотла.

Фенікс не зник. Жинь досі відчувала зв'язок із богом, у Небесному Храмі чіткіше, ніж будь-коли. Але Фенікса відтіснили, він шкрябався й боровся проти ворога, якого Жинь не розуміла.

Десь у духовній площині між богами розгорілася війна.

Тоді лишається ближній бій.

Жинь витягла меч. Жиґа взяв клинок з вівтаря за мить до того, як вона кинулася на нього, й відбив її удар з такою силою, що крізь її руку прокотилася хвиля віддачі.

Він був неочікувано повільним. Химерно незграбним. Робив правильні рухи, але завжди на частку секунди запізно, мовби ще не до кінця згадав, як перетворювати думки в дії. Після двадцяти років сну Жиґа ще не звик до фізичного тіла, і лише завдяки цьому Жинь була ще жива.

Мало того, він погано володів мечем. Але вона ніколи не тренувала ліву руку. Не мала відчуття рівноваги. Повільна, як і він, вона могла лише тримати темп, і вже за лічені секунди він пробився крізь її оборону. Вона й думати не могла про те, щоб відбиватися, адже була зосереджена лише на тому, щоб уникати його клинка.

Жиґа підняв меч над головою. Вона рвонула свій угору якраз вчасно, щоб відбити удар, який мав її розполовинити. Її плече осунулося від цього. Вона напружилась, очікуючи удару збоку, але Жиґа не піднімав свого меча з її зброї. Він натискав дедалі сильніше, аж доки перехрещена сталь не опинилася за кілька сантиметрів від обличчя Жинь.

— На коліна! — сказав він.

У Жинь затремтіли ноги.

— Я буду милостивий, — сказав він. — Дозволю тобі служити. Лише стань на коліна.

Її рука не витримувала Він ковзнув униз. Вона пірнула ліворуч, заледве уникнувши його меча, а свій випустила з онімілих пальців на підлогу. Жиґа підчепив її клинок за руків'я й ногою відкинув на інший бік кімнати.

— Дзия, — він озирнувся через плече. — Позбудься цієї проблеми.

Дзян досі стояв там, де вкляк, коли Жиґа зійшов з вівтаря. Від звуку свого імені він підняв голову, спантеличено насупивши брови.

— Майстре, — видихнула Жинь. — Будь ласка..

Дзян повільно підійшов до меча, нахилився, щоб його підібрати, а потім завагався. Його очі зупинилися на Жинь, і він нахмурився, примружившись, мовби намагався згадати, де вже бачив її раніше.

— Ходи-но сюди, Дзия,— мовив Жиґа знуджено. — Не лінуйся.

Дзян кліпнув, а потім підняв меч.

Жинь квапливо зіп'ялася на ноги, потягнувшись рукою до ножа й лише потім згадавши, що тягнеться фантомними пальцями, що правої руки немає.

Вона зробила випад до ніг Жиґи. Якщо вдасться збити його, повалити на землю...

Він помітив її наближення. Відійшов убік і вдарив її коліном у тулуб. Щось хруснуло в її грудній клітці. Жинь упала на підлогу, не здатна навіть глибоко вдихнути.

— Може, досить? — Він схилився, схопив її за комір і підтягнув обличчям до себе. А потім ударив кулаком у живіт.

Вона відлетіла назад і вдарилась об стіну. Її голова стукнулася об камінь. Перед очима спалахнули іскри. Жинь осіла на підлогу, відкашлюючись. Вона не могла дихати. Не могла рухатися. Не могла сприймати щось, окрім пульсуючих, розпечених спалахів болю.

У неї не було ні зброї, ні щита, ні вогню.

Уперше за весь час спало на думку, що вона може не вийти з цього храму живою.

— Нестерпно, що доводиться це робити. — Жиґа приклав вістря клинка їй до шиї, немовби відпрацьовуючи удар перед тим, як завдати. — Вбивати останню представницю вашого поріддя. Це кінець. Але ви, спірлійці, ніколи не лишали мені вибору. Завжди були страшенно проблемні.

Він відвів меч. Жинь міцно замружилась і чекала, доки лезо торкнеться її тіла.

Цього не сталося.

Вона почула тріскотіння. Розплющила очі. Між нею і Жиґою стояв Дзян. Його палиця була розламана, а багрянець заплямував і його тіло, і клинок Жиґи Дзян обернувся. Їхні погляди зустрілися.

— Тікай, — прошепотів він.

Жиґа знову вдарив мечем. Щось чорне розітнуло повітря, й клинок Жиґи впав додолу.

— Я забув, — вишкірився Жиґа. — Ти завжди був м'якотілий до спірлійців.

Він поцілив різким ударом у рану Дзян а. Дзян зігнувся навпіл. У кутку Дадзі шумно вдихнула й схопилася за живіт, її обличчя спотворилося від болю.

Жинь вагалася, розриваючись між Дзяном і виходом.

— Він не може мене вбити, — просичав Дзян. — Тікай.

Вона зіп'ялася на ноги. Вихід був метрів за п'ять від неї. Дрібниця. Так сильно боліли ноги, усе боліло, але вона зціпила зуби й змусила себе рухатися вперед. Два метри...

Позаду щось вибухнуло. Вона спіткнулась і впала.

— Тікай, — повторив Дзян, хоча його голос прозвучав неприродно.

Жинь відчула запах крові. Хотілось озирнутися, але вона знала, що не можна, знала, що мусить іти далі. Метр. Вона так близько.

— Клич їх! — крикнув Дзян. — Покінчи з цим!

Жинь точно знала, що він мав на увазі.

Надворі вона спинилася в тумані.

Вона відмовлялася відчувати провину. Це був її єдиний варіант. Саме того хотів Дзян. Він зробив свій вибір, а тепер вона мусить зробити свій. Вона повернула розкриту долоню до неба.

«Вивільняю тебе».

Цього разу Фенікс прийшов. Дракон відволікся, борючись проти Хранителя Воріт, тож її бог був вільний. Полум'я пройшло крізь її руку вгору, в імлу, ставши яскравим маяком на сірому тлі.

Фенікс пронизливо крикнув від захвату. Тієї миті Жинь відчувала його божественну присутність ближче, особистіше, ніж будь-коли; синхронність, що перевершила навіть пережиту на Спірі Тут межа між людиною і богом розмилась і їхні волі наклались, вони стали не окремими сутностями, коли одна транслюється крізь іншу, а єдиною істотою, що проривалася крізь матерію світу, щоб переписати історію.

Вогонь пронизав густий туман, закручуючись у стовп такий високий і яскравий, що Жинь здалося: його побачить весь світ. Хмари, які огортали гору Тяньшань, розступилися, відкриваючи пагоду на голому камінні.

Неджа мусив це бачити Жинь на це розраховувала. Він пройшов за нею аж сюди, і тепер вона дає йому все, чого він і призахідники хотіли усі наймогутніші в світі шамани зібралися в одному місці, відкриті цілі в пастці на верхівці гори.

«Це твій шанс, Неджа. Не проґав його».

Один за одним повітряні судна з'явилися з-за хмар, розмиті чорні обриси летіли на її маяк, якого неможливо було не помітити. Вони зависали, чекали, вишукуючи ціль. І тепер вони її мали.

Вони летіли півколом, оточуючи пагоду зусібіч. З такої відстані Жинь не бачила Неджі, але уявляла, що він у центрі строю й дивиться на неї. Вона підняла руку і помахала.

— Всім привіт, — пробурмотіла вона. — Ласкаво прошу.

А потім загасила своє полум'я і кинулася бігти якраз тієї миті, коли всі дирижаблі в небі повернули свої гармати до гори і вистрілили.

Вибухи розітнули небо. Вони не затихали. Прокочувалися невпинним громом, стаючи дедалі гучнішими, Жинь уже не чула власних думок. Вона не знала, чи її збили на землю. Рухала ногами, але не відчувала під собою нічого, крім сильної вібрації, що віддавалася в кістки.

Вона рухалася так, немовби пливла, рятуючись у заціпенілому приголомшенні, що притлумило весь біль.

У повітрі щось пульсувало. Не шум, а відчуття — густий, немов захолола вівсянка, тріскучий спокій, надто їй знайомий.