Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 82)
Розділ 23
— Якщо я правильно розрахував, вибухи на горі Тяньшань знищили майже дві третини призахідницького флоту в Нікані, — сказав Кітай. — А це... чимало.
— Всього дві третини? — запитав Чолан. — Не весь?
— Неджа не відправляв на захід весь флот, — сказав Кітай. — З останнього, що я чув, Консорціум довірив йому сорок вісім повітряних суден. Шість ми знищили в Ковадлі. Біля гори я бачив ще тридцять. А як ми знаємо, ще два дирижаблі втекли.
— Ото пощастило, якщо Неджа був не на них, — пробурмотіла Венка.
Жинь потерла зболені очі, надто виснажена, щоб засміятися. Четверо — вона, Чолан, Кітай і Венка — стояли навколо столу в хатині Чолана. Усі вони були бліді й нервові від утоми, але ця нарада ніби наповнила їх нагальною, пекучою енергією. Спокійною, небувалою впевненістю, смаком надії, якої жоден із них не відчував уже багато місяців.
У цьому й полягала відмінність між рятуванням власних життів і плануванням нападу. Вони чудово розуміли, якого розмаху це могло набути Це було божевілля. Це було захопливо.
— Як швидко, на твою думку, призахідники відправлять заміну? — запитала Жинь.
— Не впевнений, — сказав Кітай. — Імовірно, вони засумніваються. Коли я був в Арабаку, то постійно чув розмови, що Консорціум переглядає інвестування. Що більше часу знадобиться Неджі, щоб об'єднати південь, то більше вони обмірковуватимуть надання військової допомоги. Консорціум — цікаве об'єднання: щоб відправити війська в чужу країну, їм потрібно зібрати неанонімні голоси з усіх країн, які мають членство. А їхні члени не надто схвалюють втрату життів — і вартість повітряних суден, що важливіше, — заради сили, якої не розуміють.
— Виходить, вони боягузи, — сказав Чолан. — Паперові тигри. Охоче приходять перемагати замість нас у наших війнах, але щойно їм стає страшно, задкують?
— Усе не закінчиться так просто, — сказала Жинь. — Вони давно мають плани на цей континент. І нам не відлякати їх самими погрозами. Доведеться зробити ці погрози реальними, — вона зглитнула і підняла підборіддя. — Якщо хочемо покласти цьому край, то мусимо захопити Арлон.
Ніхто не розсміявся.
Дивовижно, як це просте речення, що ще тиждень тому прозвучало б жорстоким жартом, тепер здавалося цілком реальним. Розбити Республіку більше не було нездійсненною мрією. Було питанням часу.
Тривалий перехід через гори пережила лише незначна частина армії. Числа, які зібрав Кітай, пригнічували. Половина солдатів, які вийшли з Ковадла, тепер були або мертвими, або зниклими. Число поранених серед цивільних сягнуло двох третин.
Але Жинь однаково командувала тими, хто вижив. І просто зараз вона мала найбільшу військову перевагу від початку війни.
Призахідники були збентежені. Неджа щойно пережив поразку епічного масштабу. Замість того щоб розбомбити її на відкритій території, він простежив за Жинь до гори Тяньшань і втратив значну частину флоту.
Ця катастрофа лягла на його плечі, Консорціум це добре знав. Тепер південці мали реальний шанс розбити Республіку. Але щоб скористатися моментом, вони мусили вирушити якомога швидше.
— Слід атакувати з двох фронтів, — Жинь стиснула два пальці. — Двобічна стратегія з півночі й з півдня, як та, яку муґенці застосували під час Третьої Макової війни.
— Але в них вона не дуже спрацювала, — зауважила Венка.
— Якби не я, то спрацювала б, — сказала Жинь. — Вони думали в правильному напрямку: змусили Імперію розпорошити підкріплення вздовж двох уразливих фронтів. Ба більше, Неджа знає, що в нього лишилося не так багато людей. Він кине на нас усе, що має, якщо зосередимося на одному фронті. Не хочу так ризикувати. Я радше виснажу його до кінця.
— Тоді ми вдаримо з південного заходу і південного сходу, — Кітай легко підхоплював думки Жинь і розвивав їх уголос у зрозумілий план. — Можемо відправити першу колону через провінції Щура, Барана й Тигра А потім основні сили вдарять по центру, саме тоді, коли він розпорошить свої війська, намагаючись утримати щойно захоплені території. Якщо ми діятимемо швидко, то зможемо здійснити задумане за пів року.
— Зачекайте, — сказав Чолан. — З якою армією ви збираєтеся цього досягти?
— Ну, — промовив Кітай, — з вашою.
— На горі Тяньшань я втратив вісімдесятьох солдатів, — мовив Чолан. — Я більше нікого не відсилатиму на певну смерть.
— Якщо ви залишитеся тут, вам кінець, — сказала Жинь. — Невже думаєте, що Неджа дасть вам спокій тепер, коли ви чітко дали зрозуміти свою позицію? Ви вже ходячі трупи. Питання лише в тому, коли і як.
— Ви можете виграти декілька місяців, доки він займатиметься нами, — додав Кітай. — Але якщо Республіка нас розіб'є, тоді точно не матимете шансу. Запитайте себе, чи варті цього декілька місяців життя в наметах у долині.
Чолан не відповів.
— Ви не зможете заперечити, — поінформувала його Венка. — Кітай продумує п'ять аргументів наперед.
Чолан спохмурнів:
— Тоді продовжуй.
— Ясно, що південно-східний фронт буде підступом — результату він не визначить, але ми однаково зможемо здобути суттєву матеріальну перевагу, якщо вдаримо швидко, — сказав Кітай. — Там бази воєнної промисловості: озброєння, кораблі тощо. Навіть якщо Неджа не сприйме нас усерйоз на півночі, це однаково виграшна ставка. — Він кивнув Венці: — Підеш із Чоланом. Візьміть пару сотень людей із Південної армії. Вибери сама.
Я не відмовляюся від призначення, — сказала Венка, — але раптом ти помилився в розрахунках і ми підемо простісінько на криваву баню?
— Цього не буде, — запевнив її Кітай. — На півночі Неджа не має відданої місцевої бази. Вони лише нещодавно схилилися перед Республікою, й цивільним буде однаково, хто переможе. Вони втратили Імператрицю, втратили Дзюня Ложаня, і правління Арлона для них не менш нестерпне, ніж для нас Для них це вже не ідеологічне питання.
— Але це північ, — сказала Венка. — Частина їхньої ідеології ненависна до вас Вони не схиляться перед селюками.
— Тоді добре, що ми можемо відіслати туди Сжин Венку, — сказав Кітай. — Ти ж сінеґардська принцеса з порцеляновим личком.
Венка захихотіла;
— Ну гаразд.
— Але що ви робитимете з південно-східним фронтом? — запитав Чолан. — Ми лишимо вам уламок, а не армію.
— Нічого, — сказала Жинь. — Ми маємо шаманів.
— Яких шаманів? — запитав Чолан. — Ти єдина лишилася.
— Не обов'язково.
Вона немовби підпалила снаряд посеред столу. У кімнаті запала мовчанка. Кітай напружився. Венка і Чолан здивовано дивились на неї, роззявивши роти.
Жинь не дозволила цим поглядам себе збентежити. Вона не сперечатиметься: це лише виказало б невпевненість. Вона міркувала над тим, як подати цю пропозицію, ще відколи спустилася з гори. А потім усе стало очевидним; щоб божевілля здавалося нормальним, просто треба говорити про нього так, немовби це здоровий глузд Просто розширити їхнє уявлення про
— Су Дадзі говорила правильні речі, — спокійно продовжила вона. — Єдиний наш шанс проти призахідників — протиставити їхньому Творцю наших богів. Тріада це могла. Дотепер вони могли б захопити всю Імперію, якби я дозволила і Жига вийшов. Але вони були деспотами З часом завдали б більше шкоди, ніж добра.
А тепер найважливіший стрибок логіки.
— Проте якщо ми не маємо їх, то нам потрібні власні шамани Є сотні солдатів, які готові ними стати Просто треба їх навчити. Ми плануємо кампанію на шість місяців. Я зможу привести рекрутів у бойову форму за два тижні.
Вона глянула на присутніх, чекаючи, що хтось заперечить.
Усе залежало від того, що станеться далі. Після фундаментальної зміни сил Жинь випробовувала межі своєї влади. Це було зовсім не схоже на той час, коли вона вперше ввійшла до командування, лише за декілька місяців після того, як зверталася до людей Ма Лєня з пересохлим ротом і тремтінням колін. Тоді вона була налякана й хапалася за соломинку, зневажаючи себе за відсутність стратегії та вдавану хоробрість.
А тепер вона точно знала, що робити. Просто змусити всіх зійти на одну сторінку. У неї було уявлення про майбутнє — в чомусь страхітливе, в чомусь величне. Та чи могла вона втілити його в життя.
— Але коли... — Венка розтулила рота, стулила його, потім розтулила знову. — Жинь, я просто... Ти колись сказала мені, що...
— Я усвідомлюю ризики, — сказала Жинь. — Тоді я не вважала, що воно того варте. Але ти бачила, що сталося на горі. Тепер зрозуміло: шанси є. У призахідників досі щонайменше чотирнадцять дирижаблів, а це дає їм перевагу, якій нам нічого протиставити. Навіть враховуючи... Ну,
Знову запала мовчанка.
А потім Чолан похитав головою і зітхнув:
— Послухай. Якщо хтось із моїх людей зголоситься, я їх не зупинятиму.
— Дякую, — сказала Жинь.
Непогано. Це навіть більше схвалення, ніж вона розраховувала отримувати. Поки Чолан не намагатиметься зупиняти її, байдуже, наскільки йому буде незручно.
Вона глянула праворуч:
— Кітаю?
Треба було почути, що він скаже, перш ніж продовжити. Вона не чекала дозволу — його дозвіл їй ніколи не був потрібен, — але хотіла почути його згоду. Вона хотіла, щоб ще хтось, хтось, чий розум працює значно швидше, ніж її мозок, оцінив сили в грі й життя на кону та сказав: «Так, розрахунки слушні Ця жертва необхідна. Не ми збожеволіли. А світ».
Кітай довго стояв нерухомо, втупившись у стіл, нервово барабанячи пальцями по дерев'яній стільниці. А потім глянув на неї. Ні, крізь неї. Його розум був уже деінде. Він думав далі цієї розмови.