Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 77)
Олень захлинався власною кров'ю болісно довго. Нарешті його корчі сповільнилися до хвилини тремтіння, поки кров розливалася підлогою, спікаючись у чіткі, рівні потічки на стиках кам'яних плит. Увесь цей час Дадзі простояла навколішки над ним, одну руку притиснувши йому до боку й ледь чутно щось бурмочучи.
Печеру сповнило тріскотіння, довгий, тривожний гуркіт грому, що дедалі гучнішав, аж доки Жинь не почало здаватися, що пагода ось-ось вибухне. Вона відчувала в повітрі силу. Забагато сили: вона застрягала в горлі, душила. Жинь відсахнулася, раптом вжахнувшись.
Дадзі говорила дедалі швидше, нерозбірливі слова палко злітали з її вуст. Дзян був абсолютно спокійний. Його обличчя спотворилося в якійсь дивній і незнайомій гримасі. Жинь не розуміла, чи він наляканий, чи в шаленстві.
А потім спалахнуло яскраве світло, а за ним прогуркотів удар грому. Жинь не розуміла, що її збило з ніг, аж доки не вдарилася спиною об дальню стіну.
Перед очима їй розпливалися плями. Біль був просто нестерпний. Жинь хотілося згорнутися калачиком і гойдатися туди-сюди, доки він не вгамується, але страх усе ж переважив. Страх змусив її підвестися навколішки, відкашлятися і примружитися, бо ж вона хотіла, щоб до неї повернуся зір.
Дзян стояв спиною до стіни навпроти, нерухомий і з порожнім виразом на обличчі Дадзі впала біля підніжжя вівтаря. Цівка крові цебеніла їй з рота. Жинь кинулася була вперед, щоб допомогти.
Їй підвестися, але Дадзі похитала головою і показала на вівтар, де вперше за понад двадцять років підвівся Їнь Жиґа.
Очі Імператора Дракона були чистим, сяйливим кобальтом. Сідаючи, він повільно обвів поглядом кімнату, всотуючи вигляд пагоди.
Жинь не могла рухатися. Вона не могла навіть говорити: усі слова здавалися недоречними. Немовби якась сила міцно стиснула їй щелепи, якесь тяжіння, що зробило повітря в храмі щільнішим за камінь.
— Ти мене чуєш? — Дадзі підвелася з колін і взяла Жиґу за руку. — Жиґа?
Він довго не відводив від неї очей. А потім прохрипів голосом, схожим на хрускіт гравію:
— Дадзі.
Дзяну немовби стало нічим дихати.
Жиґа на мить глянув на нього, а потім знову перевів погляд на Дадзі:
— Як довго я тут пробув?
— Двадцять років,— Дадзі прокашлялася. — Зна... знаєш, де ти?
Жинь якийсь час сидів мовчки, нахмуривши брови.
— Я плив, — сказав він. Принаймні говорив він зовсім не як Неджа: голос був хрипким від років мовчання і схожим на скрегіт іржавого ножа по камінню. — Не знаю де. Було темно, а боги мовчали І я не міг повернутися. Не міг знайти шляху. І я все думав, хто ж... — Раптом його очі знову сфокусувалися на Дадзі, немовби він лише тепер усвідомив, що говорить уголос. — Я згадав. Ми посварилися.
Бліда шия Дадзі затріпотіла.
— Так.
— І ти це зупинила.
Його погляд затримався на обличчі Дадзі ще довше. Щось промайнуло між ними, чого Жинь не розуміла, щось сповнене каяття, жадання, образи Щось небезпечне.
Жиґа різко відвернувся.
— Дзия! — скомандував він. Його голос став плавнішим, гучнішим і відбивався від стін пагоди.
Дзян підвів голову.
— Так.
— Підійдеш чи як? — Жиґа зіп'явся на ноги, відмахнувшись від простягнутої руки Дадзі. Він був значно
Дзянове обличчя лишалося непроникним.
— Радий бачити тебе знову.
Жиґа повернувся до Жинь:
— А це що таке?
Жинь досі не могла говорити. Спробувала відступити, але, на свій жах, збагнула, що заклякла. Погляд Жиґи був немовби сталеві цвяхи, що тримали її ноги при землі, паралізуючи її мовби зовсім без зусиль.
— Як цікаво, — Жиґа нахилив голову, змірюючи поглядом її постать, немовби вивчав худобу на ринку. — А я думав, їх усіх перебили.
Жинь спробувала дістати ножа. Рука не слухалася.
— На коліна, — спокійно промовив Жиґа.
Вона миттю скорилася. Його голос немовби мав у собі якусь фізичну силу, здатну поставити її навколішки й змусити опустити очі до землі. Він вібрував у її кістках. Відбивався у самому фундаменті пагоди.
Жиґа повільно підійшов.
— А вона нижча за інших. Нащо це?
Ніхто не відповів. Він гмикнув:
— А я вважав Ханелай низькою. Вона виконує накази?
Нарешті Жинь спромоглася заговорити:
—
— Жинь, мовчи, — різко сказала Дадзі.
Жиґа лише розсміявся:
— Я вражений, Дзия. Ти знайшов собі ще одну, так? Ти завжди вважав їх своїми домашніми тваринками.
— Я не його
— О, воно говорить.
Жиґа відхилився й посміхнувся їй широкою, страшною посмішкою. А потім простягнув руку, схопив її за комір і підняв у повітря одним плавним, легким рухом. Жинь видихнула, коли його пальці боляче впилися їй у шию. Вона відбивалася ногами, але оскільки висіла над землею, то могла лише мазнути Жиґу по колінах. Борсання мало не більше користі, аніж у дитини, що вередує. Жиґа підтягнув її до себе, їхні очі опинилися на одному рівні, а обличчя стали так близько, що вона відчула жар його подиху на своїх щоках, коли він заговорив.
— Я проспав дуже довго, мала спірлійко, — прошепотів він. — І я не в гуморі для суперечок.
— О, відпусти її, — сказала Дадзі. — Так ти її вб'єш.
Жиґа пильно глянув на неї.
— А я дозволяв тобі говорити?
— Вона корисна, — наполягала Дадзі. — Вона сильна, допомогла нам дістатися сюди...
— Та невже? Смішно. Раніше ви самі вміли це, — вуста Жиґи задоволено вигнулися. — Що це? Дзия і її трахнув? Мушу сказати, стандарти в нього падають.
— Нічого такого, — швидко сказала Дадзі. — Вона ж дитина Жиґа, не шкодь їй...
— Що це, люба? — Жиґа низько захихотів. — Нарешті пробудила в собі совість?
Дадзі перейшла майже на крик.
— Жиґа, послухай мене,
Жиґа розімкнув пальці.
Жинь упала додолу й безгучно схопилася за горло. Ноги Жиґи бовваніли над нею. Вона припала до землі, готуючись до шаленого удару, але він просто переступив через неї, немовби через ослінчик.
Він крокував до Дадзі.
— Жиґа... — почала була Дадзі.
Але вже наступної миті Жиґа замахнувся й ударив її в обличчя. Голова Дадзі смикнулася вбік Вона скрикнула і схопилася за щоку.
— Заткнися! — сказав Жиґа і вдарив її знову.
А потім ще раз і ще раз, аж доки на паперово-білій щоці Дадзі не з'явився чіткий багряний відбиток долоні.