Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 76)

Він з нею не йшов. Попри його заперечення, вони згодилися на тому, що на горі він лише заважатиме і що йому безпечніше лишитися в долині в оточенні людей Чолана.

— До вечора, — погодився він, нахилившись, щоб міцно й коротко її обійняти. Мазнув вустами по її вуху. — Не облажайся.

— Нічого не можу обіцяти, — криво всміхнулася Жинь. Вона мусила сміятися, щоб замаскувати погане передчуття кепським гумором, інакше зламалася б під страху. — Це всього лише день, мій любий, не дуже сумуй за мною.

Він не засміявся.

— Повернися, — сказав пін, раптово посмутнівши. Його пальці міцніше стиснули її долоню. — Послухай, Жинь. Мені байдуже, що там станеться. Але ти до мене повернешся.

Дорога на Тяньшань була священним шляхом.

Згідно з усіма міфами, саме з гори Тяньшань спустилися боги. Саме там стояв Лей Ґон, коли посохом висік блискавку на небесах. Саме там Королева-Мати Заходу ростила персикове дерево безсмертя, що прирекло Місячну Діву Чан'є на вічні муки. Саме звідси впала Саншенму, сестра мстивого Ерлана Шеня, коли її вигнали з небес за кохання до смертного.

Було зрозуміло, чому боги обрали це місце: розріджене повітря тут було прохолодне й солодке, а квіти обабіч стежки цвіли так яскраво, що здавалися неземними. Стежка, якою ходили рідко, майже зникла, і, поки вони йшли, навколо було тихо. Ніхто не говорив. Окрім їхніх кроків, Жинь не чула нічого: ані цвірінькання птахів, ані дзижчання комах. Попри природну красу, здавалося, гора Тяньшань позбавлена іншого життя.

Дирижаблі з'явилися ближче до полудня.

Спершу Жинь подумала, що гуркіт їй мариться — таким невиразним він був. Подумала, що приглушене дзижчання — лише спогад, який у ній спричинили страх, тривога й сильна втома.

Але потім Дадзі мов уклякла на місці, й Жинь збагнула, що й та це чує.

Дзян глянув на небо і застогнав:

— От же чортівня!

Повітряні судна повільно з'являлися зі стіни густого білого туману, одне за одним. Чорні фігури, наполовину сховані в хмарах, скидалися на чудовиськ, що зачаїлися для стрибка.

Жинь, Дзян і Дадзі досі були нижче за них, відкриті на білому снігу, три цілі, дуже помітні для стрільців.

Як давно Неджа знає, де вона? Відколи вони дісталися провінції Собаки? Чи відколи вона почала похід? Певно, він відправив за південцями розвідувальні машини, що, непомічені, ховалися за горизонтом, відстежуючи їхнє пересування через хребет Баолей, аби побачити, куди вони йдуть, наче мисливець за оленям іде до всього стада. Певно, він розумів, що вони вирушили на захід у пошуках порятунку. А після спустошливої поразки в Ковадлі, конче потребуючи перемоги, щоб дати раду призахідникам, він, схоже, вирішив зачекати з повним придушенням опору в зародку.

— Чого чекаєш? — просичала Дадзі. — Удар по них.

Дзян похитав головою:

— Вони поза зоною досяжності.

Він мав рацію. Повітряні судна несміливо кралися крізь туман, ніби терплячі хижаки, вичікуючи, куди ж їхня здобич метнеться далі. Але вони зависли на такій віддалі, що здавалися лише розмитими обрисами в небі, куди тіні Дзяна точно не дістали б. Вони не наближалися. І не стріляли.

«Неджа знає», — подумала Жинь. Вона була впевнена: це єдине пояснення. Якимось чином Неджа збагнув, що вона намагалася зробити, чи принаймні мав стосовно цього припущення. Він ще не був готовий убити Тріаду. Він мусив з'ясувати заради призахідницьких наглядачів, що саме в тій кімнаті.

— Тоді поквапмося, — різко відказала Дадзі, знову глянувши на стежку. — Підіймаймося.

Їм лишалося тільки йти за нею слідом.

Жинь видерлася на ковзкий камінь, усі думки з її розуму вибив абсолютний крижаний страх. Тепер її сумніви стосовно Тріади не мали значення. Хоч би що там скоїв Дзян, хоч би що він від неї приховував, хоч ким були ті діти — все це не має значення. До неї підкрався Неджа, готовий стерти її на порох одним-єдиним наказом Вона мала лише один шанс вижити, і це був Жиґа.

Можливо, вона й збиралася розбудити чудовисько. Але їй було байдуже.

На височині стежка губилася в такому густому тумані, що Жинь майже нічого не бачила перед собою і заледве могла дихати. Цим і славилися тумани гори Тяньшань, непроникний саван Імператриці Чотирьох Небес, скинутий додолу, щоб смертні не могли знайти двері на небеса. Вологість була високою, Жинь навіть здавалося, що вони рухаються по воді. Вона вже не бачила й на крок поперед себе, тож доводилося йти навпомацки, відчайдушно прислухаючись до звуку кроків Дадзі.

Вона досі чула флот дирижаблів, але тепер машини повністю сховалися з очей. Дзижчання також притлумилося, немовби флот спершу наблизився до гори, а потім відступив.

Чи бачили призахідники їх? Певно, що ні, бо ж якщо цей туман такий небезпечний для тих, хто підіймався на гору, для повітряного судна він мав би становити подвійну загрозу. Мабуть, вони відлетіли до чистішого неба, чекаючи, доки вдасться з'ясувати точне розташування своїх цілей.

Скільки часу вони їм дадуть? Години? Хвилини?

Дихати ставало дедалі важче. За час походу вона звикла до розрідженого повітря, але вони рідко сходили на таку висоту. Втома сковувала руки та ноги, посилюючись до болючого печіння. Кожен крок перетворювався на муку. Вона сповільнилася до третини від початкової швидкості, вкладаючи кожну краплину енергії, яку могла витиснути зі своїх м'язів, у те, щоб просто переставляти ноги.

Вона не могла зупинитися. Спочатку вони домовилися отаборитися на півдорозі, якщо швидко стомляться, але тепер, з дирижаблями над головою, про це навіть не йшлося.

«По одному за раз», — сказала вона собі. Один крок. Потім ще один. А потім ще, аж доки нарешті крута стежка не поступилася пласкому каменю. Жинь упала навкарачки, відчайдушно прагнучи бодай секундного перепочинку. Її груди важко здіймалися й опадали.

— Он там, — прошепотіла Дадзі в неї за спиною.

Жинь підняла голову, примружилася, а вже за мить з туману показався Небесний Храм — велична дев'ятиповерхова пагода з червоними стінами й похилими кобальтовими дахами, що виблискувала так недоторканно, немовби її побудували лише вчора.

У храму не було дверей. Квадратний отвір пробили просто в стіні там, де вони мали б бути, а за отвором зяяла пітьма. Ніщо не захищало храм від вітру й холоду. Те, що лежало в цих стінах, не потребувало захисту: зсередини пульсувала якась темна, іскриста сила. Жинь відчувала її в повітрі, а коли підійшла, відчуття стало ще щільнішим — ледь уловиме напруження, від якого шкіра бралася сиротами.

Тут межа світу богів і світу людей розмивалася. Це місце благословенне. Це місце прокляте. І вона не знала, чого тут більше.

Вхід до храму вабив, запрошував. Жинь охопило раптове, нагальне бажання втекти.

— Ну от, — сказала Дадзі позаду неї. — Ходімо.

Жинь зглитнула і переступила високий поріг, випускаючи в темряву полум'я, щоб підсвітити собі шлях. У приміщенні на першому рівні не було тепло. Але й холодно теж не було. Там узагалі не було нічого, відсутність температури — місце з бездоганними умовами, щоб лишити його недоторканним. Повітря не рухалося. Жодного пилу. Простір, викарбуваний на кордоні матеріального світу, кімната поза часом.

Її очі поступово звикли до тьмавого освітлення.

У Небесному Храмі не було вікон. Стіни всіх дев'яти рівнів були з цільного каменю. Навіть стеля, на відміну від стель в інших пагодах, які доводилося бачити Жинь, була закрита від неба, тож єдиним джерелом світла тут було червоне сяйво в її долоні.

Жинь обережно підняла й розширила вогонь, намагаючись яскраво освітити кожен куточок кімнати, нічого не підпаливши Угорі вона помітила обриси шістдесяти чотирьох богів. Це були статуї на постаментах, точнісінько таких, як вона завжди бачила в Пантеоні. Полум'я спотворювало їхні тіні, і на високих кам'яних стінах вони здавалися великими, загрозливими.

Так, безсумнівно, боги тут. Вона не просто відчувала їх, а чула. Химерне перешіптування лунало навколо, вистрілюючи скороминущими словами, які зникали, щойно вона намагалася їх збагнути Бона затрималася під постаментом Фенікса. Його очі втупилися просто в неї — прихильні, глузливі, безстрашні. «Давно не бачилися, мала».

Посеред кімнати стояв вівтар.

— Велика Черепахо, — озвався Дзян. — І ти справді з ним заморочилася.

Імператор Дракона лежав на ложі з чистого нефриту, смиренно склавши руки на грудях. Не схожий на того, хто провів у комі, без їжі та води два десятиліття. Він взагалі не скидався на живу людину. Він немовби став частиною храму, нерухомий і вічний, як камінь. Його груди не здіймались і не опадали. Жинь не знала, чи він ще дихає.

Схожість із Їнями була очевидна. Його обличчя було немовби виліплене з порцеляни: виразні брови, прямий ніс, приємне поєднання гострих кутів. Довге вороново-чорне волосся вишукано спадало на плечі. Жинь запаморочилося в голові, коли вона ковзнула поглядом по його благородній сплячій постаті. Вона немовби споглядала труп Неджі.

— Не затягуймо, — сказала Дадзі. — Дзия?

Дзян рухався швидко. Не встигла Жинь і оком змигнути, як він опустив оленя на кам'яні кахлі й встромив йому в шию клинка.

Олень нестямно хапав повітря, але навіть не скрикнув. З його рота виривалися лише передсмертне булькотіння й неймовірний потік крові.

— А тепер швидко, поки він не здох. — Дадзі відтягла Жинь із дороги, коли Дзян потягнув оленя, який ще борсався, до підніжжя вівтаря.