Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 75)
— Розумію, — сказала Жинь.
Вона не розуміла до кінця, але почула достатньо, щоб скласти загальну картину, і цього було досить. Вона більше не могла цього слухати. Не могла думати такого про Дз
Але голоси не змовкали, а крики перекривали крики з нестерпною гучністю:
—
—
— Годі, — сказала Жинь. — Я не можу...
— Не можеш? — голос Чаґханя розітнув її розум, немов гостра крижина. — Чи не хочеш знати?
Голоси злилися воєдино.
— Зрадник, — хрипко верескнула Ханелай, підлітаючи до Жинь. — Дурний, імперіаліст, жалюгідний зрадник...
Її голос спотворився до глибокого подвійного тембру, що потім знову розбився на хор. Коли Ханелай говорила, її вуста рухалися не лише від неї, а й від імені натовпу покійників. Жинь майже бачила їх — орду спірлійців позаду Ханелай, усі плювали їй люттю в обличчя.
— Ти вислухала наші свідчення і відмовляєш нам, ти паплюжиш могили своїх предків, ти та, хто втекла, ти та, хто носить у собі нашу кров, як ти смієш називати себе спірлійкою,
— Досить! — сказала Жинь. — Змусь її замовкнути...
— Вислухай її, — запропонував Чаґхань.
Усередині Жинь розгоралася лють.
— Я сказала:
Щоразу, коли вона використовувала цей наркотик раніше, Чаґхань проводив її назад зі світу духів, тягнучи її нестямну, налякану душу на землю живих. Але Жинь уже не блукала, немов загублена дитина І не збиралася дозволяти Чаґханю маніпулювати собою за допомогою примар і тіней.
Щойно її душа різко повернулася в тіло, висмикнувши її в свідомість, немов плавця на поверхню, Жинь підвелася навколішки й схопила його за плечі:
— Що це, в біса, було?
— Ти мусила дізнатися, — сказав Чаґхань. — І якби це розповів хтось інший, ти не повірила б.
— То що, ти хотів відлякати мене цими довбаними привидами?
—
— Спірлійців винищили муґенці...
— А Жиґа їм це дозволив. Ти чула Ханелай? Це повна історія. Це те, чого Зміїв на тобі ніколи не збиралася розповідати. Федерація викрала спірлійських дітей і в обмін на них вимагала таємниці шаманізму. Жиґа знав, що Ханелай розповість усе муґенцям, знав, що вона більше переймалася цими двадцятьма дітлахами, аніж долею материкової країни, а тому винищив її народ. Він вважав спірлійців тваринами. Яких можна легко позбутися. Гадаєш, до тебе він ставитиметься інакше? Твоїм предкам було б гидко. Алтань не став би...
— Не треба, — грубо відказала вона. — Не говори мені про Алтаня. Ти чудово знаєш, що зробив би Алтань.
Чаґхань розтулив рота, щоб відповісти, але, побачивши вираз її обличчя, змовчав. Зглитнув.
— Жинь,
— Жиґа — наш найкращий і єдиний шанс перемогти в цій війні, — рішуче промовила вона.
— Можливо. А що буде потім? Хто правитиме Імперією? Ти чи вони?
— Не знаю. І яка різниця?
— Ти ж не настільки недалекоглядна, — роздратовано сказав він. — Звісно, ти обмірковувала боротьбу за владу. Йдеться не лише про ворога. Йдеться про те, яким світ буде потім. І якщо хочеш командувати й надалі, то краще почни оцінювати свої шанси супроти об'єднаних сил Тріади. Гадаєш, ти зможеш їх здолати?
— Не знаю, — повторила Жинь. — Але в одному я впевнена. Без них у мене жодних шансів вистояти проти Республіки і призахідників. А зараз то єдині суперники, якими треба перейматися.
— Це неправда. Призахідницька окупація буде нелегкою. Але її можна пережити...
— Ти зможеш її пережити, — пхикнула вона, — лише тому, що ховаєшся в пустельних землях, таких посушливих і мертвих, що нікому й на думку не спаде захопити вашу територію. Не говори тут зі мною про ставки, Чаґханю. Тобі пречудово житиметься на півночі в твоїй гівняній дірі, хоч би що трапилося.
— Стеж за язиком, — різко промовив Чаґхань.
Жинь недовірливо глянула на нього. Тепер вона згадала, чому завжди так його не любила, чому їй завжди кортіло збити цей самовдоволений всезнаючий вираз із його обличчя. Через неприховану поблажливість. Він завжди говорив так, немовби знає краще, немовби читає лекцію дурним дітлахам.
— Я вже не та дівчинка, яку ти зустрів у Кхурдалайні, — сказала вона. — Я не поганий командир Цике. Тепер я знаю, що роблю. Ти намагаєшся захистити свій народ. І я це розумію. Але я намагаюся захистити свій. Я знаю, що тобі заподіяла Тріада, і знаю, що ти хочеш помсти, але зараз вони мені потрібні. І не наказуй мені.
— Твоя впертість тебе погубить.
Вона вигнула брову.
— Це погроза?
— Не починай, — роздратовано мовив він. — Жинь, я прийшов сюди як друг.
Вона прикликала іскорку полум'я в долоню:
— Я також.
— Я не битимуся з тобою. Але ти маєш точно розуміти, на що йдеш...
— Я чудово це розумію, — голосно сказала вона. — Точно знаю, що за людина Дзян, точно знаю, що планує Дадзі, і
Вона підвелася. Кетреїдські лучники повернулися до неї, стривожені, але вона не звертала уваги. Вона знала, що вони не посміють вистрілити в неї.
— Але ти не можеш, так? Бо і в тебе зв'язані руки. Бо ти знаєш, що коли призахідники покінчать з нами, то прийдуть за тобою. Ти знаєш про їхнього Творця і їхній погляд на світ. І ти знаєш, що їхнє бачення майбутнього цього континенту не передбачає в ньому тебе. Ваша територія зменшуватиметься й зменшуватиметься, аж доки призахідники не вирішать і вас прибрати з магій. Я потрібна тобі в цій боротьбі. Сожцань Сіжа це знала. Без мене ви приречені.
Вона підібрала з землі свого ножа. Зустріч скінчилася.
— Завтра я вирушаю на гору Тяньшань. І ти нічим мене не зупиниш.
Чаґхань оцінювально дивився на неї, примруживши очі.
— Мої люди будуть біля гори, готові пристрелити будь-кого, хто з неї вийде.
— Тоді цільтеся гарно, — сказала вона. — Доки вашою ціллю буду не я.
Розділ 21
Через сім днів Жинь разом із Дзяном і Дадзі стояла біля підніжжя гори Тяньшань, готуючись до останнього сходження. Дзян ніс на плечах оленя, зв'язавши його кістляві ноги мотузкою. Жинь намагалася не дивитися в ті великі, миготливі очі. Вона знала, ідо у витіканні життя є сила. Заклинання, необхідне для того, щоб зламати Печатку, вимагає смерті.
Гора височіла над ними, облудно прекрасна, з буйною зеленню й латками чистого снігу, огорнута славнозвісними туманами, такими густими, що Жинь ледве бачила стежку на пів кілометра вперед. Заввишки гора була понад сім з половиною кілометрів, ідо робило її найвищою в усій Імперії.
Однак Небесний Храм розташовувався лише на двох третинах її висоти. І все ж їм знадобився б цілий день, щоб туди піднятись, і, цілком імовірно, вони не дісталися б храму аж до заходу сонця.
— Що ж, — Жинь повернулася обличчям до Кітая. — Побачимося ввечері.