Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 74)
— Вбивство і таємна змова Звісно ж, звичайними засобами.
— Аякже. То тепер ти очолюєш кетреїдів?
— Прошу тебе, Жинь, — він ледь помітно їй усміхнувся. — Я очолюю Сотню кланів. І вперше за століття ми об'єдналися, тож я тут говоритиму від їхнього імені.
Він кивнув на щось перед ними. Жинь підняла очі. Вона припускала, що вони просто відходили подалі від поселення Чолана, щоб їх не підслухали, але коли вона простежила за поглядом Чаґханя, то побачила багаття й стрункі силуети в місячному сяйві. Вони підійшли ближче, й вона розгледіла десятки тканинних наметів, розсідланих коней і вартових із луками напоготові. Армійський табір.
— Ти привів усе військо, — сказала вона.
— Звісно, — озвався Чаґхань. — Я не виступив би проти Тріади з меншим.
Жинь зупинилася. Дух товариства між ними розсіявся. Вона зімкнула долоню в кулак, готуючись до бою.
— Чаґханю...
— Я прийшов як друг. — Він простяг руки, щоб показати, що в них нема зброї, хоча Жинь знала, що з Чаґханем це не має значення. — Але я знаю, що ти намірилася зробити, і нам конче треба поговорити. Присядеш?
Я хочу, щоб усі твої лучники опустили луки й сагайдаки на купу поруч мене, — сказала вона. — І щоб ти прися гнувся материною могилою, що я безпечно повернуся до південців до світанку.
— Жинь, та годі. Це ж я.
Вона лишалася непохитною:
— Я не жартую.
Вона трималася з Чаґханем на дружніх умовах. Вона знала, що їхні інтереси, принаймні стосовно Республіки, однакові. Але не мала певності, що ані Чаґхань, ані хтось із кетреїдів не поцілить їй у чоло, якщо вважатиме загрозою. Вона вже мала справу з кетреїдським правосуддям і знала, що уникла його лише тому, що Сожцань Сіжа вважала її корисною.
— Як забажаєш. — Чаґхань подав знак своїм людям, які неохоче підкорилися. — Присягаюся могилою Калаґан з наймадів, що ми тобі не зашкодимо. Так ліпше?
— Значно. — Жинь сіла, схрестивши ноги. — Продовжуй.
— Дякую. — Чаґхань сів навколішки навпроти неї. Розгорнув свою сумку й дістав флакон з кобальтово-синім порошком, відкоркував і запропонував їй. — Лизни кінчик пальця й приклади до язика Одного разу має вистачити. І вмощуйся зручніше. Діє швидко, ти ж пам'ятаєш...
— Зачекай-но, — вона не торкнулася флакона. — Розкажи, що відбувається, перед тим як я відпущу свій дух разом з тобою в прірву. До якого богами підемо зараз?
— Не до богів, — сказав він. — До мертвих.
Її серце здригнулось.
— Алтань? Ти його знайшов?
— Ні, — на обличчі Чаґханя майнула тінь занепокоєння. — Він не.. Я ніколи... ні Але вона спірлійка Більшість духів розсіюються після смерті Саме тому так важко спілкуватися з мертвими. Вони вже зникли з виміру свідомих речей. Але твоя раса затримується. Вони зв'язані люттю і богом, який її підживлює, а це означає, що часто вони не можуть піти. Вони голодні привиди.
Жинь облизала кінчик вказівного пальця, вмочила у флакон, повертіла ним, доки м'який, пухкий порошок не обгорнув шкіру до першого суглоба.
— Ми говоритимемо з Теардзою?
— Ні, — Чаґхань узяв флакон і зробив те саме. — З деким більш нещодавнім. Не думаю, що ви зустрічалися.
Вона підвела очі:
— З ким?
— З Ханелай, — різко підказав Чаґхань.
Жинь без вагань вклала пальця в рот і обсмоктала порошок.
Кетреїдське багаття миттю розмилось і розвіялося, немов фарба у воді. Жинь заплющила очі. Вона відчула, як її дух помчав угору, полишаючи важке тіло, той незграбний мішок із кістками, органами й плоттю, і злетів до небес, мов пташка, звільнена з клітки.
— Зачекаємо тут, — сказав Чаґхань. Вони разом зависли в темному просторі — долині не зовсім пітьмавій, а радше огорнутій туманним присмерком. — Коли я збагнув, що ви йдете до Тяньшаню, я почав шукати. Мені потрібно було розуміти ризики. Я знав, що серед живих не лишилося нікого, хто міг би зіштовхнути тебе з обраного шляху, — він кивнув на червону кулю світла в порожнечі, віддалену зірку, що більшала, наближаючись. — Але вона може.
Зірка перетворилася на стовп полум'я, а потім на жінку, яка зупинилася перед ними, палаючи багрянцем, немовби горіла зсередини.
Жинь втупилася в неї поглядом, їй забракло слів.
Вона знала це обличчя. Знала гостре підборіддя, точену щелепу і ці пильні, похмурі очі Вона бачила це обличчя, коли воно дивилося на неї з дзеркала.
— Вітаю, Ханелай, — сказав Чаґхань. — Це подруга, про яку я так багато тобі розповідав.
Ханелай повернулася до Жинь, її очі владно блукали по ній, немовби в королеви, яка вивчає свою річ. Серце Жинь стиснулося від цікавого відчуття, якогось дивного, незнаного прагнення. Вона вже почувалася так два роки тому, коли торкнулася Алтаневої долоні й зачудувалася тим, яка схожа їхня темна шкіра. Вона й не думала, що колись відчує це знову.
Жинь підозрювала про свою спорідненість із Ханелай. Підозрювала вже давно. А тепер, дивлячись на це обличчя, вона зрозуміла, що то беззаперечно. Вона знала це слово, але ніколи не промовляла його ні до кого. Вона не посміла сказати його вголос.
Однак Ханелай не виказала ані натяку на впізнавання.
— Ти та, хто мандрує з Дзяном Дзиєю? — запитала вона.
— Так, — сказала Жинь. — А ти...
Ханелай загарчала Її очі спалахнули червоним. Її полум'я стрибнуло й розгорнулося, немов вибух, завмерши в часі, смертельні помаранчеві щупальця нависли над Жинь.
— Не бійся, — швидко сказав Чаґхань. — Мертві не можуть тобі нашкодити. Це полум'я нереальне, лише проекція.
Він мав рацію. Ханелай злилася й огризалася, викрикуючи щось незрозуміле, і полум'я вистрілювало з кожної частини її тіла. Але вона так і не наблизилася до Жинь. Її полум'я не пекло, хоча звивалося й вирувало, сутінкова площина лишалася такою ж нейтрально прохолодною, як завжди.
І все ж вона боялася. Жинь знадобилася вся сила волі, щоб не відсахнутися.
— Що з нею?
— Вона мертва, — сказав Чаґхань. — І мертва вже давно. А коли душі не тьмяніють у безодні, їм потрібна прив'язка, тривала ненависть, що втримує від переходу. Вона вже не людина. Вона — чиста лють.
— Але я вже бачила Теардзу. Теардза не була...
— Теардза контролювала себе, — сказав Чаґхань. — Її лють була менша, бо вона сама обрала обставини власної смерті. А Ханелай — ні.
Жинь глянула на Ханелай. Тепер її пульсуюче полум'я й лютий погляд не здавалися такими страшними. Вони здавалися нещасними.
Як довго Ханелай дрейфує в своєму гніві?
— Тобі нема чого боятися, — мовив Чаґхань. — Вона хоче поговорити з тобою, просто не знає як. Якщо заговориш до неї, вона відповість. Уперед.
Жинь знала, що запитати. Це був її шанс нарешті відкопати правду: таємницю, що так довго гноїлася між нею, Дзяном і Дадзі. Вона не хотіла її знати, боялася знати. Це було ніби копирсатися ножем в отруйній рані, щоб забрати отруту, — біль страшенний. Але навіть якщо ця таємниця її знищить, вона мусила її почути. Треба дертися на гору з ясним поглядом.
Вона глянула просто в розлючене, зболене обличчя Ханелай.
— Що він з тобою зробив? — запитала вона Ханелай застогнала.
Голоси літали над Жинь, немов залп стріл, — не всі вони належали Ханелай, не всі були дорослими. Уривки сотень образ жалили її, наче мозаїка болю, складаючись у деталі картини, яку досі вона бачила лише звіддаля.
—