Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 73)
— Буде краще, якщо ви не знатимете, — відверто сказала вона. — Навіть мої офіцери не в курсі.
Чолан мовчав, вивчаючи її. Жинь розуміла його вагання. Він — новопризначений Воєначальник, який прийняв спадок убитого батька й намагається зробити так, щоб його люди вижили, коли інших варіантів просто не лишилось. І ось з'являється вона, втікачка, на яку в Республіці полюють найбільше, і просить його знехтувати обережністю й допомогти піднятися на віддалену гору заради чогось, чого він не розуміє.
Це прохання було безглуздим. Але після смерті батька він мусив знати, що це його єдиний варіант. Зухвалість — безглузда.
— Про ту гору ходять чутки, — нарешті озвався він.
— Які? — запитала Жинь.
— Тумани там щільні, як стіни, — сказав Чолан. — Стежки не такі, якими годиться бути стежкам: вони вигинаються й замикаються в себе, змушуючи вас блукати колами. Якщо загубите шлях, то вже ніколи його не знайдете. І ще жоден із тих, хто ризикнув піднятися на вершину, не повернувся живим.
— Троє повернулися, — сказала Жинь. — І схоже, тепер їх стане четверо.
Чолан гостинно прийняв їх у своєму поселенні на ніч.
— Тут небагато прихистку, — вибачився він. — Це тимчасова стоянка, тож буде не дуже зручно. І в нас ніде розмістити всіх. Але можемо нагодувати вас, дати ковдри й відправити наших лікарів обробити ваші рани. Якщо хочете, моє помешкання — ваше.
Спершу Жинь відмовилася з ввічливості, наполягаючи, що вистачить і її намету. Але потім Чолань запросив їх з Кітаєм до своєї круглої хатини, навдивовижу міцної, яка могла забезпечити значно кращий прихисток від різких нічних вітрів, аніж тонкі, потерті наметові стінки, й вона одразу погодилася.
— Влаштовуйтеся, — сказав Чолан. — Сьогодні я посплю під зірками.
Жинь уже давно не пропонували такої простої доброти, не очікуючи нічого натомість, тож вона не одразу знайшлася, що відповісти.
— Дякую вам. Щиро дякую.
— Гарного відпочинку, спірлійко, — він розвернувся, щоб піти. — На світанку вирушаємо до гори Тяньшань.
Посеред хатини лежав підбитий матрац для сну щонайменше сантиметрів у п'ять завтовшки. Від самого погляду на нього в Жинь віддалися болем плечі й спина. Після тижнів спання скрученою на холодній, жорсткій землі це здавалося неймовірною розкішшю.
— А тут непогано, — сказав Кітай, відлунюючи її думкам. — Хочеш, щоб я вартував першим?
— Ні, йди і спи, — розпорядилася вона. — Я хочу подумати.
Жинь знала, що він втомлений. Доки вони розмовляли з Чоланом, вона не раз бачила, як у нього злипалися очі. Вона сіла біля матраца, схрестивши ноги й чекаючи, доки Кітай умоститься під ковдрами, а потім узяла його за руку.
Він переплів її пальці своїми.
— Жинь.
— Що?
У темряві його голос прозвучав дуже тихо.
— Сподіваюся, ми знаємо, що робимо.
Вона глибоко вдихнула, повільно видихнула і стиснула його пальці.
— Я теж.
Це була безглузда, неважлива розмова, яка навіть близько не відбивала ані тривоги, що турбувала їхній розум, ані жахливості того, що мало статися далі. Але вона зрозуміла, що він мав на увазі Розуміла його збентеження, його страх і глибокий жах, що пробирав до кісток від того, що хороших варіантів у них не лишилося. Вони йшли в джунглях, які аж кишіли зміями, тягли на плечах тягар майбутнього всього півдня, й один невдалий крок міг усе знищити.
Вони зібралися розбудити Жиґу.
Після численних суперечок упівголоса на цьому вони й зійшлися. Розрахунки не змінилися.
Вони не були дурнями. І розуміли ризики й таємничі перестороги Дзяна. Вони знали, що Тріада не буде такою доброзичливою, як стверджувала Дадзі, і що хоч яким був Жиґа, та, коли він прокинеться, може стати небезпечнішим за Неджу чи навіть Республіку.
Але Тріада була нікарцями. Їнь Жиґа, на підміну під свого племінника, ніколи не вклонився б призахідникам. Можливо, вони й коїли жахіття, можливо, коїтимуть знов, але їхній режим принаймні був анафемою для вторгнення призахідників.
Підняти збройне повстання без них було самогубством, а капітулювавши перед Республікою, вони прирекли б себе на долю, гіршу за смерть. Тріада — це чудовиська, і Жинь точно знала, що ними вони стануть знову, але саме чудовиськ вона й потребувала на своєму боці. Що лишалося?
Та навіть попри необхідність легше не стало. З кожним кроком до гори Тяньшань Жинь почувалася тваринкою, що йде в пастку. Але вони зробили свій вибір і тепер уже нічого не могли вдіяти, окрім як іти вперед і сподіватися, що вдасться вижити.
Вона нерухомо сиділа в темряві, міцно тримаючи Кітая за руку, аж доки його подихи нарешті набули повільного, легкого ритму.
— Не панікуй.
Жинь скочила на ноги. Полум'я огорнуло все тіло. Вона пригнулася, готова до стрибка. Їй довелося б битися вогнем, бо ж меч лишився з іншого боку матраца, занадто далеко, щоб дістати.
«Я мала б здогадатися, — роїлися думки. — Не варто було так легко довірятися Чолану, я мала б знати, що він нас продасть..."
— Не панікуй, — повторив непроханий гість, простягнувши руки перед собою.
Цього разу його голос змусив її завмерти. Жинь упізнала голос. А потім упізнала також і обличчя чоловіка, щойно він вийшов уперед і його риси можна було розгледіти в тьмяному світлі полум'я.
— От зараза, — не стримавшись, вона розсміялася. — Це ти.
— Привіт, — сказав Чаґхань. — Можна вкрасти тебе для розмови?
— Звідки ти дізнався, що я буду тут? — запитала Жинь.
Вони вільно пройшли табором Чолана. Вартові опустили голови, щойно вони наблизилися до периметра, й без зайвих питань випустили їх.
Отже, Чолан у курсі, що Чаґхань тут. Ба більше, певно, саме він дозволив йому ввійти до своєї хатини, не попередивши її.
«Придурок», — подумала Жинь.
— Я стежив за тобою, відколи ти вийшла з Арабака, — сказав Чаґхань. — До речі, вибач, що заскочив зненацька Не хотів оголошувати про свою присутність.
— Як тобі вдалося переконати Чолана впустити тебе в табір?
— Сотня кланів має міцні зв'язки з прикордонними провінціями, — відповів Чаґхань. — У часи Червоного Імператора Сінеґард відсилав сюди своїх найгірших випускників, щоб нас убити.
— Я так розумію, відтоді все дуже змінилося.
— Коли ти на фронті сам, починати нічим не спровоковану війну — це останнє, чого ти хочеш, — сказав Чаґхань. — Ми дуже давно започаткували міцні торговельні відносини. Нам подобаються солдати провінції Собаки. Ми провели неофіційні кордони й домовилися їх не перетинати, допоки вони не вторгатимуться на нашу територію. І досі це діяло.
Поки вони йшли, Жинь постійно зиркала на нього, вражена, яким інакшим він став. Значно щільнішим. Раніше він був схожий на привида, ефемерного духа, що рухався у світі, немовби світло, яке пронизує повітря, — присутній, але завжди не зовсім на своєму місці. А тепер, коли вони йшли, скидалося на те, що він і справді лишав по собі сліди.
— Ти так уважно дивишся, — сказав він.
— Мені цікаво, — озвалася вона. — Ти якийсь інакший.
— Я почуваюсь інакше. Тепер, коли полишаю матеріальну площину, з іншого боку мене вже не тягне назад. Довелося навчитися самому собі бути якорем. І це...
Вона не питала, як воно — сумувати за Царою щосекунди, щодня. Їй не треба було уявляти цю прірву болю, гнітючу втрату. Вона розуміла.
Їй сяйнула думка.
— То виходить, ти...
— Ні Я помираю, — різко відказав він. Не схоже, щоб це хоч трохи його турбувало. Він промовив це так буденно, немовби повідомляв, що наступного тижня збирається на ринок. — З кожним разом мені важче... Ну, тобто важче дотягуватися до богів. Я вже не зможу заходити так далеко й лишатися так надовго, як раніше. Принаймні якщо хочу знову прокинутися. Але я не можу постійно бути в цьому вимірі, це жахливе... цілісне місце, — він зневажливо змахнув на степ. — Тож я не можу зупинитись. І колись зайду надто далеко. І не знайду шляху назад.
— Чаґханю, — Жинь зупинилася. Вона не знала, що сказати. — Я...
— Я не надто цим переймаюся, — сказав він, начебто серйозно. — І дуже хотів би поговорити про щось інше.
Вона змінила тему;
— Як тобі велося після повернення додому?
Коли вона бачила Чаґханя востаннє, він мчав на північ на бойовому коні, переслідуючи банду вбивць свого двоюрідного брата Бектера. Тоді вона боялася, що він поїхав назустріч смерті. Але, схоже, він вийшов із тієї боротьби за владу неушкодженим, переможцем та ще й із чималими загонами та ресурсами.
— Непогано, — сказав Чаґхань. — Як розумієш, Бектер — уже не проблема.
Жинь була вражена, якщо не страшенно здивована.
— І як тобі це вдалося?