Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 58)

І лише коли вони наблизилися, вона збагнула чому. Південна коаліція опинилася в пастці. Республіка притисла їх до гірських схилів за рядом саморобних укріплень, зведених через кількасот метрів одне від одного й оточених рядами гармат і кінноти з аркебузами напоготові, щоб прикінчити кожного, хто спробує вирватися з глухого кута Укріплення були тимчасовими, однак суціль цегляними. Обкладені мішками з піском, ці мури стали непробивними, за винятком крихітних щілин, розрахованих на те, щоби просунути в них дула аркебуз. Безперечно, лучники були безсилі супроти цих укріплень і Жинь припускала, що примітивні гармати, які були в розпорядженні Південної коаліції, теж не мали особливої користі.

Але й Республіка не могла захопити гірський схил. Ущелини й печери вздовж південної частини хребта Баолей слугували природними бомбосховищами, а це означало, що тривалі атаки з дирижаблів — лише марнування боєприпасів. Підземні території не можна було розгледіти з повітря, а це давало південцям суттєву оборонну перевагу. Жинь припустила, що це й було єдиною причиною, чому Республіка досі не розпочала наземний штурм.

Південна коаліція не мала людських ресурсів, щоб пробитися. Республіка не хотіла марнувати війська, щоб придушити опір Коаліції. Обидві сторони лишалися на своїх позиціях Але це затишшя мало скінчитись, як і кожна облога, коли південці вичерпають запаси їжі та води.

— На біду, твій колишній однокласник дуже гарно вміє вести війну в умовах облоги, — сказала Дадзі. Вони цілий ранок кружляли по периметру блокади в пральному фургоні, шукаючи способу непомічено прослизнути повз республіканців. — Він виставив пости на кожному важливому перехресті. Легко пробратися повз ці споруди не вдасться, хіба що ми влаштуємо виставу.

— Я гадала, що ми й хочемо влаштувати виставу, — мовила Жинь.

— Ні, це коли вириватимемося, — зауважив Кітай. — А треба спершу потрапити всередину й зібрати війська. Ми не знаємо, в якому вони там стані Вистава суттєво зменшить час для мобілізації південців.

Отже, питання залишалося: як пробратися повз найбільший військовий вузол, який тільки випадало бачити цьому континенту?

— Можемо запливти, — запропонував Кітай після паузи. — Здається, я бачив річку за кілометр-два звідси.

— Вони пристрелять нас у воді, — сказала Жинь.

— Вони охороняють річки, що витікають звідти, — зауважив Кітай. — І не надто переймаються тими, хто хоче прослизнути. Візьмемо бамбукові стебла, пірнемо на глибину, де вода каламутна, а ще краще зробимо це, коли йтиме дощ Так ми отримаємо максимальне прикриття.

Він роззирнувся фургоном. Дадзі мовчки стенула плечима.

— Отже, ми попливемо, — сказала Жинь, оскільки ліпшого плану ні в кого не було. — І що далі?

— Треба пробратися до старих шахтових тунелів, — заговорив Дзян.

Жинь отетеріла. Він увесь ранок мовчав, безтурботно озираючись лінію зіткнення, немов прогулюючись ботанічним садом. А тепер його погляд раптом став сфокусованим, голос — рішучим і впевненим.

— Під землею ви пробудете недовго, лише доки вийдете з іншого боку в лісі Це не ідеальний шлях для відступу, оскільки тунелі неосвітлені, і, ймовірно, дехто впаде в яму й зламає шию. Але іншого способу врятуватися від дирижаблів немає.

І знову ж таки, зміна в його поведінці була разючою. Дзян поводився ніби досвідчений генерал, буденно складаючи план, наче планував подібні напади вже сотні разів. Це був не він. Це був стратег.

— Реальна складність у тому, щоб переконати південців іти за тобою, — продовжив він. — Тобі доведеться діяти потайки. Якщо Совдзі вже раз спробував видати тебе Вейсжі, то може зробити це знову. У коаліції є хтось, кому ти ще можеш довіряти?

— Венка, — миттю озвалася Жинь. — Ще Цінень, мабуть, якщо він живий. Можемо спробувати перетягти на свій бік офіцерів Джуденя, однак їх доведеться переконувати.

— Венка зможе мобілізувати принаймні половину армії? — запитала Дадзі.

Жинь замислилася над цим. Вона не знала, яку підтримку вдасться здобути Венці Та не надто популярна серед місцевих Вона різка, жорстка, світлошкіра північанка з виразним сінеґардським акцентом і ніяк не вписується в спільноту південців. Але коли вона хоче, то вміє бути чарівною. Вона може спробувати з'ясувати, чи відчуває ще хтось прихильність до Жинь. Це якщо Совдзі давно не вбив Венку.

Жинь вирішила бути оптимісткою:

— Можливо. Можемо відправити її підбурити натовп, а як почнеться бій, підтягнеться й решта.

— Гадаю, кращого варіанта нема, — Дзян показав на Жинь і Кітая. — Йдіть уперед і знайдіть своїх Зберіть скільки зможете за наступну добу і скажіть триматися шахти, що виходить на захід, щойно ми розіб'ємо фронт. Якщо вас розкриють до того, просто випусти струмінь вогню, і ми почнемо прорив раніше.

— На лінії зіткнення щонайменше дві тисячі республіканських вояків, — сказав Кітай.

Дзян оглянув укріплення, а потім похитав головою:

— О ні Мінімум удвічі більше.

Кітай нахмурив брови:

— Тоді як ви збираєтеся...

— Я ж сказав, ми розіб'ємо фронт, — дуже спокійно промовив Дзян.

Кітай кліпнув — йому явно забракло слів.

— Просто довірся йому, — пробурмотіла Жинь.

Вона пригадала верескливі завивання, пітьмаві силуети, що кублилися нізвідки. Подумала про приголомшене обличчя Цевері, коли скручені пальці Дзяна пробили її грудну клітку.

Вона не довіряла цьому новому, впевненому і спритному Дзяну. Вона й гадки не мала, хто він і на що здатний. Але вона боялася його, а це означало, що й Республіці варто боятися.

— Добре, — Кітай досі був отетерілим, але не наполягав. — А який ваш сигнал?

Дзян просто захихотів:

— О, гадаю, ви зрозумієте.

— Та ви знущаєтеся, — сказала Венка.

Вигляд у неї був жахливий. Вона добряче схудла. Була виснажена й змучена, гострі вилиці виступали під запалими, обрамленими синцями очима.

Її було нелегко знайти. Жинь і Кітай вилізли з річки у, здавалося, давно покинутому військовому таборі Найближчі пости вартових були безлюдні, подекуди валялися кілька непотрібних мішків з піском. Жинь припустила б, що Південна коаліція вже втекла, та обвуглені балки біля гірського схилу виказували недавно залиті водою багаття, а від нужників відчутно тягнуло свіжим лайном.

Схоже, вся армія пішла під землю.

Жинь і Кітай ризикнули ввійти в тунелі й захопили першого-ліпшого солдата, зажадавши, щоб він привів їх до Венки. Тепер він сумирно сидів у кутку тьмяної кімнати з мотузкою в роті й роззирався нажахано і збентежено.

— І тобі привіт, — Кітай підійшов до купи мап на підлозі й почав їх переглядати. — Це оновлені? Не проти, якщо я погляну?

— Роби що хочеш,— слабко промовила Венка. Вона навіть не глянула на Кітая. Її очі, досі розширені від невіри, були зосереджені на Жинь. — Я думала, тебе повезли до тієї гори. Совдзі постійно торочив про це, сказав, що ти застрягла в камені й що так буде краще.

— Давні друзі витягли мене, — сказала Жинь. — А от тобі, схоже, значно гірше.

— Боги, Жинь, це якийсь кошмар, — Венка притиснула долоні до скронь. — Щиро кажучи, я не знаю, у чому зараз полягає план Совдзі Починаю думати, що нас тут і поховають.

— То командує Совдзі? — запитала Жинь.

— Вони з Ґужубаєм разом, — Венка була присоромлена. — Ти, ох... можеш почути про дещо, що я говорила. Ну, після Тікані вони й за мене взялися, тож я...

— Я впевнена, що ти сказала все необхідне, щоб тобі дали спокій, — сказала Жинь. — Мені до того нема діла. Просто розкажи, що сталося.

Венка кивнула:

— Через кілька днів після першого повітряного штурму Республіка здійснила ще один напад. Совдзі повів нас відступати на північ — ідея полягала в поверненні до Жуйдзіня. Але Республіка продовжувала тіснити нас на схід, тож ми опинилися в пастці біля цих гір. Ми звемо це Ковадлом, бо вони продовжують бити по нас, а нам нема куди тікати. Упевнена, з дня на день вони завдадуть останнього удару. Вони знають, що в нас майже скінчилися припаси.

— Я вражений, що ви взагалі змогли дістатися до гір, — Кітай підняв очі від мап. — Як же, в біса, вам вдалося так довго утримувати їх?

— Завдяки їхній артилерії, — сказала Венка. — Вони продовжують стріляти собі в ногу. Буквально. Неджа спорядив свою армію новими призахідницькими технологіями, але солдати не вміють ними користуватися — гадаю, їх відправили до того, як вони пройшли належну підготовку. Тому, намагаючись підстрелити нас, у половині випадків вони підриваються самі.

Не дивно, що Неджа був такий роздратований, коли скаржився на об'єднання сил. Жинь не стримала посмішки.

— Що смішного? — запитала Венка.

— Нічого. Просто... пригадуєш ту ніч на вежі, коли Неджа торохкотів про те, як призахідницькі технології допоможуть нам здобути Імперію?

— Так, а вони стають нам каменем у черевику, — сухо сказала Венка. — На жаль, навіть невдало випущений снаряд болить не менше.

Кітай підняв малу й постукав по стрілці, що звивалася на південь:

— Так ви збиралися розбити їх? Натиском на південний кордон?

— Так планував Совдзі, — відповіла Венка. — Це здавалося найкращою ставкою для нас Неджа не мав людей на тому кордоні, який під повним контролем нового Воєначальника Бика Бай Ліня. У провінції Мавпи біля кордону значні поклади вольфраму і Гужу бай запропонував дозволити розробляти їх, якщо він висіче нам коридор для втечі.

— Це не спрацює, — сказав Кітай.