Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 59)
Венка роздратовано глянула на нього:
— Ми планували це багато тижнів.
— Це зрозуміло, але я знаю Бай Ліня. Він часто приїздив до нашого маєтку в Сінеґарді, щоб пограти в віккі з моїми батьками. У того чоловіка немає хребта. Батько називав його найбільшою шісткою Імперії. Він нізащо не ризикне накликати на себе гнів Вейсжі. Дозволить Неджі стратити вас і відправить робітників, щоб самотужки видобувати вольфрам.
— Гаразд, — Венка випнула підборіддя. — Тоді запропонуй щось краще.
Кітай постукав по північному краю блокади:
— Треба пройти через старі шахтові тунелі. Це виведе нас на інший бік хребта Баолей.
— Ми перевіряли ті тунелі, — сказала Венка. — Вони заблоковані.
— Тоді проб'ємо собі шлях, — промовив Кітай.
Схоже, Венку його слова не переконали:
— Нам знадобиться чимала вогнева міць.
— О, люба, — протяжно промовила Жинь. — Аж не знаю і як нам це вдасться.
Венка пхикнула:
— Жоден із цих печерних тунелів не веде до шахт. Нам треба пробитися через мертву зону кілометр-два завдовжки. Неджа виставив зовні половину своєї піхоти. Зараз у нас дві третини тієї чисельності, яку ми мали в Тікані, а ще нема захисту від повітряних атак. Це не спрацює.
— Спрацює, — сказав Кітай. — У нас є союзники.
— Хто? — стрепенулася Венка. — Скільки їх?
— Двоє, — сказала Жинь.
— Ви йолопи...
— Жинь привела Тріаду, — пояснив Кітай.
Венка примружила очі й глянула на них:
— Що? Як у ляльковому театрі тіней?
— Справжню Тріаду, — промовила Жинь. — Принаймні двох із них. Імператрицю і майстра Дзяна. Вони Зміївна і Хранитель Воріт.
— Ти кажеш, — повільно протягла Венка, — що викладач вірувань Дзян, який тримав у Сінеґарді
Кітай почухав підборіддя:
— Цілком імовірно.
— Він наймогутніший шаман у Нікані, — сказала Жинь. — Ну тобто ми так думаємо. Світові ще бракує Імператора Дракона.
У Венки був такий вигляд, немовби вона не знала, плакати чи сміятися. Під лівим оком смикалася вена.
— Коли я востаннє бачила Дзяна, він намагався відрізати мені волосся садовими ножицями.
— Зараз він майже такий самий, — сказала Жинь. — Але може прикликати істот, здатних за лічені секунди стерти з лиця землі цілі взводи. Якщо в цій історії є бодай крапля правди, нам лишається небагато роботи.
— Я не... просто... знаєте що? Гаразд Звісно. Це навіть могло б спрацювати, — Венка затулила обличчя руками й застогнала. — От же фігня, Жинь. Якби ти з'явилася хоч на кілька днів раніше. Для появи ти обрала найгірший час.
— Це чому? — запитала Жинь.
— Завтра сюди приїде Вейсжа, щоб перевірити свої війська.
— Перевірити? — повторив Кітай. — Хіба командує не Вейсжа?
— Ні, командує Неджа. Вейсжа сидить в Арлоні й править своїм новим королівством, граючись у люб'язності з призахідниками.
«Ну звісно», — подумала Жинь. А вона чекала іншого? Вейсжа веде громадянську війну зі своєї тронної зали в Арлоні, відправляючи Жинь, наче покірного мисливського собаку, а сам тим часом у тилу отримує нагороди. Вейсжа ніколи не бруднить рук. Він перетворює людей на зброю, а потім викидає.
— Він приїздить в Арабак кожні три тижні, — сказала Венка. — А потім летить сюди, щоб оцінити війська перед від'їздом Церемонія гуртування — це нестерпно. Ми з'ясували розклад, бо вони завжди починають стріляти в повітря, коли він тут.
— І чому це проблема? — запитав Кітай. — Це ж нам лише на користь.
Венка наморщила носа:
— Чому? Це означає, що весь фронт буде повністю озброєний і напоготові, а ще ми муситимемо мати справу з особистою охороною Вейсжі.
— Але водночас це змусить їх оборонятися, — сказав Кітай. — Бо вони матимуть кого захищати.
— Але ж ви не... — Венка перевела погляд між ними. — О. О, ви ж це не всерйоз. Який у вас план?
Жинь не обирала Вейсжу за ціль, аж доки Кітай не промовив цього вголос Це ж логічно. Якщо найважливіша особа Республіки опиниться на передовій, то варто цілити в неї. Це відволіче увагу Республіканської армії, а якщо ті метушитимуться навколо Вейсжі, то відтягнуть людей від шляху втечі Південної коаліції.
— Він це заслужив, — сказала вона. — Чому б не зараз?
— Я... звісно, — Венка проминула етап невіри і тепер наче просто змирилася. — Ти
— Ми подбаємо про те, щоб розбити фронт, — відповіла Жинь. — А ти займися евакуацією. Скільки тут людей, які тебе послухають?
— Ймовірно, чимало, якщо я скажу, що ти з нами, — озвалася Венка. — Солдати зараз не надто прихильні до Совдзі й Ґужубая.
— Добре, — сказала Жинь. — Передай усім офіцерам, яких знайдеш, щоб ішли на північ клином, коли на кордоні все почне вибухати. Коли прибуває Вейсжа?
— Зазвичай вранці. Саме тоді вони й влаштовували паради, щонайменше під час двох останніх візитів.
— На світанку? — запитав Кітай.
— Трохи пізніше. Хвилин через двадцять.
— Тоді ми проб'ємося до шахт за двадцять хвилин після світанку. — Жинь повернулася до солдата з кляпом, що сидів у кутку. — Допоможеш?
Він нестямно закивав головою. Вона підійшла до нього й витягла мотузку з рота. Він відкашлявся.
— Я й гадки не маю, що відбувається, — промовив він зі сльозами в очах. — І переконаний, що ми всі загинемо.
— Все буде гаразд, — сказала Жинь. — Поки робитимеш те, що я кажу.
Решту ночі Жинь ішла за Венкою через печери й тунелі, шепочучи всім, хто волів слухати, однакове повідомлення: «Спірлійка повернулася. Вона привела союзників. Збирайте речі й будьте напоготові Передайте іншим. На світанку вирвемось».
Але в останню годину у тунелях панував гнітючий спокій. Жинь передбачала таке. Південна коаліція — обшарпана армія на дуже скромних пайках. Люди виснажені. Навіть ті, хто щиросердно вірив у неї, не мали сил, щоб вести за собою. Вони страждали від загальної проблеми з дієвістю: кожен сподівався, що перший крок зробить хтось інший.
Жинь була готова його зробити.
— Якщо вони не мобілізуються, дай їм добрячого копняка, — сказав їй Дзян. — Приведи пекло прямо до їхнього порога.
Тож через двадцять хвилин після сходу сонця, щойно спокійне ранкове повітря розітнули перші звуки параду з Республіканської лінії, Жинь вийшла поперед печер, простягла руку до неба і прикликала стовп яскраво-помаранчевого вогню.
Полум'я сягнуло небес Маяк, запрошення. Вона стояла з заплющеними очима й простягнутими руками, насолоджуючись, як гаряче повітря пестить шкіру, гріючись у його приголомшливому ревінні За хвилину крізь марево жару вона побачила купки чорних цяток: то підіймалися дирижаблі, щоб привітати її.
А потім південці висипали з печер і тунелів, немовби мурахи з-під землі. Вони бігли повз неї з нашвидкуруч складеними торбами на плечах, тупочачи босоніж по землі.
Жинь нерухомо стояла в центрі шаленого виру.
Час немовби сповільнився. Вона знала, що їй варто влитися в натовп. Знала, що мусить згуртувати їх, використати своє полум'я, щоб спрямувати їхнє збентеження в зосереджений напад. Через секунду вона це й зробить.
Але зараз хотілося насолодитися миттю.
Нарешті ця війна знову підконтрольна їй. Вона обрала цю битву. Визначила час і місце. Вона заговорила, і її слово привело до дій.
То був хаос, але в цьому хаосі вона була на своєму місці. Світ миру, спокою і припинення вогню — не для неї. Тепер вона розуміла, що слід зробити, аби втримати владу: занурити світ у хаос і викувати собі владу зі зламаних шматків.