Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 57)

— Коли Неджа тільки-но привіз мене в Арабак, то перші два дні проводив екскурсії містом, — сказав він. — Показував мені все, що вони збудували лише за декілька тижнів. Пам'ятаєш, яким нестерпним він був, коли ми тільки-но приїхали до Арлона? Безперестанку вихвалявся військово-морськими інноваціями і всіляким таким Але цього разу все, що я побачив, і справді було дивовижним. Куди б я не глянув, бачив те, про існування чого й не мріяв.

Жинь схрестила руки на грудях:

— І що з того?

— То як вони все це побудували? Як створили об'єкти, які суперечать усім відомим законам природи? Їхні знання в стількох галузях — математиці, фізиці, механіці, технологіях — дуже затьмарюють наші. Усе, що ми відкриваємо на горі Юелу, вони вже знають століттями. — Він заламував пальці. — Чому? Що в них є такого, чого немає в нас?

— Не знаю, — сказала вона. — Але це не означає, що вони просто від природи кращі, бляха..

— А може, так і є? Кожен представник Сірого товариства, якого я зустрічав, вірить, що вони просто від народження, біологічно вищі за нас А ще вони кажуть це не з жорстокості чи зверхності Вони вважають це фактом Науковим фактом, так само простим, як і те, що океан солоний, а сонце щоранку сходить. — Він не припиняв заламувати пальці. Жинь раптом схотілося вдарити його. — Вони вважають еволюцію людини сходами, і вони на верхівці чи принаймні так високо, як можливо на цей час А ми — нікарці — чіпляємося за найнижчий щабель. Ближчі до тварин, аніж до людей.

— Це маячня.

— Хіба? Вони будують дирижаблі. Вони не лише можуть літати, а можуть літати вже десятиліття, а ми озброєні лише елементарним знанням про мореплавство, бо розбомбили власний флот у громадянських війнах, не домігшись цим абсолютно нічого. Чому?

Жах скрутив усе нутро Жинь. Вона не хотіла чути цих слів від Кітая. Це гірше за зраду. Це ніби раптом збагнути, що її найкращий друг став абсолютним незнайомцем.

Вона збрехала б, сказавши, що ніколи не ставила собі цих запитань. Звісно ж, ставила. Питала себе про це всі тижні, коли переживала безкінечні огляди в кабінеті сестри Петри, віддаючи своє оголене, беззахисне тіло призахідникам, дозволяючи вимірювати його й записувати результати, пояснювати холодним і беззаперечним тоном, що мозок у Жинь дрібніший, статура нижча, а очі бачать менше через її расу.

Звісно ж, вона замислювалась, і то нерідко, чи мали при західники рацію. Але їй було нестерпно те, як Кітай говорив, немовби вже вирішив, що таки мали.

— Вони можуть страшенно помилятися стосовно нас, — сказав він. — Але праві стосовно майже всього іншого, інакше не могли б будувати те, що будують. Поглянь, яке місто вони звели за лічені тижні! Порівняй його з найрозвинутішими містами Імперії. Невже ти не можеш бодай спробувати збагнути, до чого я веду?

Жинь подумала про чисті вулиці Нового міста, чітке планування, схоже на сітку, швидкі, дієві засоби перевезення. Нікарці ніколи не будували нічого схожого. Навіть у Сінеґарді, столиці Червоного Імператора і перлині Імперії, нечистоти безперешкодно лилися вулицями, немов дощова вода.

— Можливо, це їхній Творець, — вона спробувала додати в голос трохи легковажності. Кітай втомився, вона втомилася. Можливо, вранці, коли вони посплять, уся ця розмова здасться жартом. — Можливо, їхні молитви працюють.

Він не всміхнувся.

— Річ не в їхній релігії. Можливо, це пов'язано з нею, адже Божественний Архітектор, безперечно, ближчий до наукового дослідження, аніж будь-який із наших богів. Але я сумніваюся, що їм взагалі потрібні божества. Вони мають машини, ймовірно, потужніші, аніж будь-що, що вони здатні прикликати. Вони переписують сценарій світу, зовсім як ти. Але не мусять жертвувати заради цього здоровим глуздом.

Жинь не знайшлася, що на це відповісти. Дзян мав би відповідь. Дзян, такий упевнений у тому, що Пантеон знаходиться в центрі Всесвіту, колись застерігав її не ставитися до матеріального світу як речі, яку можна механізувати, опанувати й використати як зброю. Він непохитно вірив у те, що призахідницьке і мугенське суспільства давно забули свою цілковиту тотожність зі світовим буттям і, як наслідок, духовно загубилися.

Але Жинь ніколи не цікавила космологія чи теологія. Вона цікавилася богами лише через силу, яку вони можуть їй дати, і не могла сформулювати ті крихти, які пам'ятала з безладних наставлянь Дзяна, у бодай якусь подобу чіткого заперечення.

— І що? — нарешті запитала вона. — Що це означає для нас?

Вона вже знала, якого висновку дійшов Кітай. Просто хотіла почути, як він промовить це вголос, щоб перевірити, чи посміє він це зробити. Бо логічний висновок жахав. Якщо вони так глибоко відокремлені через свою расу, якщо призахідники від народження розумніші, більш здібні й сильні, то який сенс опиратися? Чому світ не повинен належати їм?

Він вагався.

— Жинь, я просто думаю...

— Ти думаєш, що нам треба здатися, — дорікнула вона. — Що нам краще поступитися їхньому правлінню.

— Ні, — сказав він. — Але я думаю, що це може бути неминучим.

— Це не неминуче. Ніщо не є неминучим, — Жинь показала на фургон, у якому спали Дзян і Дадзі. — Вони були дітьми на окупованій півночі. Не мали ані аркебуз, ані повітряних суден — і вони вигнали призахідників та об'єднали Імперію...

— А всього лише через два десятиліття знову її втратили. І не схоже, щоб удруге ми мали кращі шанси.

— Цього разу ми будемо сильнішими.

— Жинь, ти ж знаєш, що це неправда. Як країна, як народ ми слабші, ніж будь-коли. Якщо ми їх розіб'ємо, то це станеться внаслідок неймовірного везіння і чималою ціною людських життів. Тож не звинувачуй мене за роздуми, чи боротьба того варта.

— Знаєш, яким Сінеґард був для мене? — раптом запитала вона.

Він спохмурнів:

— Чому це...

— Ні, послухай. Ти знаєш, як то — бути селюцькою дурепою, яку всі вважали майже неосвіченою через мою пласку вимову й темну шкіру, через те, що я не знала, що наприкінці кожного заняття майстрам треба вклонятися?

— Я не кажу...

— Я думала, що зі мною щось не так,— сказала вона. — Що я народилася бридкішою, слабшою і не такою розумною, як всі інші навколо мене. Я думала так тому, що всі мені про це говорили. І ти заперечуєш, а це означає, що я не мала права кидати їм виклик.

— Але я не це мав на увазі.

— Однак це аналогічна ситуація. Якщо призахідники від народження кращі, тоді наступним щаблем на драбині є світлошкірі вихідці з півдня, як-от ти, а спірлійці в самому низу. — Вона випалила в траві відбиток долоні, й дим здійнявся навколо них. — Тож, за твоєю логікою, цілком нормально, що Імперія перетворила нас на рабів. І це нічого, що нас стерли з мапи і що офіційні історичні згадки про нас є лише в примітках. Це просто природно.

— Ти знаєш, що я ніколи такого не казав, — промовив Кітай.

— Це випливає з твоєї логіки, — сказала вона. — А я цього не прийму. Не зможу.

— Але це не має значення. — Він підтягнув коліна до грудей. Він здавався таким малим, значно меншою версією Кітая, якого вона завжди знала. — Невже ти не розумієш? Немає стежки, що привела б нас до перемоги. Як гадаєш, що станеться, коли ми прийдемо в провінцію Собаки? Ми зможемо якийсь час переховуватися від повітряних суден, але як нам їх здолати?

— Просто, — мовила вона. — У нас є план.

Він тремтливо, безпорадно засміявся:

— Хотілося б почути його.

— Зараз ми маємо проблему з невідповідністю сил, — сказала вона. — А це означає, що ми переможемо, лише якщо війна відбуватиметься в три етапи. Спершу — стратегічний відступ. Це те, що відбувається зараз, зумисне чи ні Друге — тривале затишшя. А потім, нарешті, контрнаступ.

Він зітхнув:

— І як же ти збираєшся здійснити цей контрнаступ? У тебе назбирається заледве десята частина потрібної чисельності війська.

— Все гаразд. У нас є боги.

— Ти не зможеш виграти цю війну зі жменькою шаманів.

— Я здолала Федерацію самотужки, хіба ні?

— Ну, вчинивши геноцид...

— Ми можемо здолати їх шаманізмом, підлаштувавши його до озброєних супротивників на полі бою, — наполягала вона. — Так само, як зараз відстежуємо муґенців.

— Можливо. Але є лише ти, Дзян і Зміївна, цього не...

— Достатньо? вона підняла підборіддя. — А якщо нас буде більше?

— Ти не посмієш відчинити Чулуу Корікх, — сказав Кітай.

— Ні, — вона здригнулася від думки про те місце. — Ми не повернемося до тієї гори. Але Дзян і Дадзі хочуть іти на північ. Піднятися на гору Тяньшань.

— Так, я чув, — у його очах застиг скептичний вираз. — І що ж на горі Тяньшань?

— Та годі, Кітаю. Ти можеш здогадатися.

Його погляд ковзнув до Тріади. Очі розширилися, коли він подумки склав усе докупи.

— Ти божевільна, — сказав він.

— Можливо.

Він безшумно ворушив губами декілька секунд, перш ніж промовити:

— Але... історії... я хотів сказати, що Імператор Дракона мертвий.

— Імператор Дракона спить, — сказала Жинь. — І спить дуже давно. Але Печатка руйнується. Дзян згадує, ким він був, що колись робив, а це означає, що Жиґа ось-ось прокинеться. І коли це станеться, коли він возз'єднається з Тріадою, ми покажемо Призахідній республіці, що таке справжня божественність.

Розділ 16

Лінія зіткнення під горами Баолей була незбагненною.

У долинах панував спокій. Дирижаблі не дзижчали, мечі не брязкали, а повітря не сповнював їдкий сморід паленого пороху. Жинь не бачила і не чула ознак активного бою, принаймні за ті сім днів, протягом яких вони діставалися до передової.