Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 56)

— Новому місті, — виправила Жинь.

Кітай похитав головою:

— Воно досі Арабах. Ніхто з місцевих не називає його так, окрім призахідників та нікарців у їхніх лавах.

— То облога — це лише наслідок особливостей місцевості? — запитала Дадзі. — А що ж Юний маршал? Подейкують, ледь на ногах тримається.

Жинь здивовано глянула на неї:

— Де ти це почула?

— Дві баби пліткували на лаві позаду нас, — сказала Дадзі. — Сказали, що якби Їнь Дзіньджа був за головного, то всіх південних повстанців винищили б ще кілька місяців тому.

— Дзіньджа? — Дзян нахмурився, колупаючись мізинцем у вусі. — Старший син Їнь?

— Так, — відповіла Дадзі.

— Здається, я вчив його в Сінеґарді. Кінчений придурок. І що ж ним сталося?

— Йому пощастило, — сказала Дадзі. — Я зробила з нього фарш і відправила назад Вейсжі в кошику з пельменями.

Дзян вигнув брову:

— Любонько, що ти, бляха, зробила?

— Неджа виснажений, — Кітай швидко повернувся до теми розмови. — І це не лише його вина Призахідницькі радники продовжують висувати божевільні вимоги, які він не здатен виконати, а Республіканська рада тягне його в двадцяти різних напрямках, тож він навіть не знає, у який бік падати.

— Не розумію, — сказала Жинь. — Досі я вважала, що йому має житися краще з такими перевагами.

— Усе не так просто. Це досі війна на кілька фронтів. Республіка підкорила значну частину півночі. — Дзюнь, до речі, мертвий, кілька тижнів тому його привселюдно оббілували живцем. Але кілька провінцій ще тримаються.

— Справді? — не стрималася Жинь. Це вперше за довгий час вона почула гарні новини. — Є провінції з військом?

— Провінція Бика наразі чинить найсильніший опір, але вони всі трупи вже за декілька тижнів, — сказав Кітай. — Їм бракує організації. Вони розбилися на три фракції і не спілкуються між собою, що насправді поки їм на користь, бо Неджа ніколи не знає, що окремий батальйон зробить далі. Але це нежиттєздатна оборонна стратегія. Неджі просто треба зайнятися ними по черзі. А ще є провінція Собаки, яка завжди була такою периферійною для Імперії, що ніхто й не думає перейматися нею. Однак це змусило їх цінувати свою незалежність. Тож тепер вони навряд чи скоряться Вейсжі, бо призахідники хочуть перетворити весь їхній регіон на вугільні шахти.

— І скільки ж у них людей? — запитала Дадзі.

— Люди їм наразі ще не потрібні. Республіка навіть не відсилала делегатів для перемовин. Поки їх навіть немає на мапі Неджі, — Кітай зітхнув. — Але щойно з'являться, їм кінець. Вони надто розселені територією провінції, їм забракне військ, щоб пережити навіть першу хвилю нападів.

— То треба приєднатися до них! — скрикнула Жинь. — Це ж ідеально: ми виведемо наших людей з блокади, відправимо вартових уперед, а потім зустрінемося з Воєначальником Собаки...

— Непроханим гостям не раді, — сказала Дадзі.

— Раді будуть, якщо інший гість тримає ножа біля горла господаря, — заперечила Жинь.

— Щось я не зрозумів цієї аналогії, — озвався Дзян.

— Це не найгірша ідея, — промовив Кітай. — Неджа переконаний, що Совдзі та Ґужубай збиралися просити провінцію Собаки про допомогу. Тож це прогнозований варіант, але для нас ще й єдиний. Нам потрібно заручитися підтримкою всіх можливих союзників. Поодинці ми трупи.

Жинь нахмурилася. Щось у голосі Кітая її стурбувало, хоча вона не могла збагнути, що саме. Він не говорив так упевнено й палко, як на стратегічних нарадах. Його слова звучали монотонно, ніби він цитує на іспиті не до кінця завчену відповідь.

Що ж з ним сталося в Арабаку? Фізично його не катували, але він багато тижнів провів із Неджею. Невже він відвернувся від неї? Невже зараз лише прикидається її союзником? Від цієї можливості їй мороз пішов поза шкірою.

Але Кітай не зумів би приховати такої брехні. Їхні душі зв'язані Вона це відчула б. Принаймні сподівалася, що відчула б.

Але чому ж тоді він говорить так, немовби вже програв цю війну?

— Тоді провінція Собаки. Цікаво, — Дзян повернувся до Дадзі. — Що скажеш? Шлях до їхньої столиці лежить неподалік гір Тяньшань, тож було б добре мати принаймні частину тієї території.

— Гаразд, — стенула плечима Дадзі. — Але я не розумію, навіщо нам для цього Південна коаліція.

— Це тисячі теплих тіл.

— Тисячі, які треба перетягти через гори. І більше, вони зрадили її, — Дадзі кивнула на Жинь. — Вони заслуговують, щоб їх покинули.

— Це провина лідерів. Маси піддатливі, ти ж знаєш.

— Це буде складно.

— Я тільки-но вийшов з кам'яної в'язниці. Дай трохи простору, люба. Позайматися. Це добре для розуму.

— Слушно, — зітхнула Дадзі. — Отже, провінція Собаки.

— Вибачте, — Кітай переводив погляд між ними. — Я щось пропустив?

Жинь також була спантеличена Розмова між Дадзі і Дзяном була така швидка, що вона заледве встигала стежити. Ці двоє часто говорили уривчасто, приправляючи слова алюзіями зі спільного минулого, кодами, через які Жинь почувалася зайвою під час мандрівки до Арабака Це було постійне нагадування, що хоч якою силою вона володіє, Тріада має за плечима десятиліття історії, яку Жинь вважала казками. Вони бачили значно більше. Робили значно більше.

— Вирішено, — сказала Дадзі.— Ми заберемо вашу армію й відведемо на північ. Згода?

Кітай був приголомшений:

— Але... Як же блокада?

Дзян простяг руки над головою, позіхаючи:

— О, ми її розіб'ємо.

Кітай кліпнув, не розуміючи:

— Як ви збираєтеся це зробити?

Дадзі здушено захихотіла. Дзян здивовано глянув на Кітая, немовби зовсім не очікував такого запитання.

— Я ж Хранитель Воріт, — просто сказав він, немовби це все пояснювало.

Ніч видалася приємно теплою, тож, повечерявши, вони куняли біля багаття, домовившись по черзі спати у фургоні. Кітай зголосився вартувати першим Жинь не відпочивала ще зі світанку — була страшенно втомлена, а в скронях досі пульсувало від чуттєвого шоку Нового міста, — але відклала сон на кілька хвилин, щоб мати змогу посидіти біля нього. Їй хотілося побути з ним ці миті наодинці.

— Я рада, що ти тут, — сказала вона.

Порожні слова й порожні сентименти аж ніяк не висловлювали те, що вона відчувала.

Але Кітай просто кивнув. Він розумів. Вона відчувала іскри тепла від кожного їхнього доторку; від своєї долоні, покладеної на його, від його руки, що обіймала її за талію, від голови, яку примостила між його підборіддям і плечем. Вона прагнула відчувати його шкіру. Кожен дотик слугував доказом того, що він реальний, живий і що він тут.

Вона посовалася біля нього.

— Про що думаєш?

— Ні про що, — він досі говорив тим пласким, виснаженим тоном. — Просто втомився.

— Не бреши мені.

Їй хотілося поговорити щиро. Вона не витримала б і хвилини такої дивної відчуженості Кітая. Їй була нестерпна думка про те, що в ньому існує частина, якої вона не розуміє.

— Що тебе непокоїть?

Він довго мовчав, перш ніж заговорити.

— Просто... Я не знаю, Жинь. Арабак був...

— Огидний.

— Не обов'язково огидний, просто дивний. І я пробув там так довго, а тепер вибрався, але досі не можу припинити думати про призахідників.

— Про що саме?

— Не знаю, я просто... — Він постукував пальцями по коліну. Було ясно, що силкується дібрати слова, щоб висловити все, що хотів сказати. Але ніщо не змогло б підготувати її до того, що він промовив далі: — Тобі не здається, що вони й справді можуть бути просто кращими за нас?

— Кітаю! — Вона розвернулася, щоб глянути на нього. — Що це за фігня?