Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 35)

Його обличчя спотворилося.

— Але це не мав бути я.

— Колись я теж ненавиділа себе за те, що лишилася живою, — сказала вона. — Думала, це несправедливо, що вижила саме я. Мовляв, замість мене померли інші.

— А це і є несправедливо, — прошепотів Дулінь. — Я мав би бути в землі разом з ними.

— І ще будуть дні, коли ти жалкуватимеш, що це не так. — Жинь не розуміла, чому їй конче потрібно втішити цього незнайомця. Вона знала лише те, що хотіла б, щоб колись хтось сказав їй те саме. — Нічого не зникне. Ніколи. Але коли болить, використай цей біль Значно важче жити далі. Це не означає, що ти не заслуговуєш життя. Це означає, що ти маєш для цього мужність.

Того вечора Тікані ожило.

Жинь рано повернулася до генеральського комплексу, маючи намір заснути, щойно обличчям торкнеться матрацу. Але потім у двері постукали, і, відчинивши їх, вона побачила не вартового чи посланця, як очікувала, а гурт жінок, які сором'язливо опустили очі й штурхали одна одну, немовби спонукаючи набратися мужності й заговорити першою.

— Що сталося? — сторожко запитала Жинь.

— Ходіть з нами, — сказала ланка, котра стояла попереду.

Спантеличена, Жинь кліпнула:

— Куди?

Обличчя жінки розпливлося в усмішці.

— Танцювати.

І Жинь згадала, що, попри все, це день звільнення, який варто відсвяткувати. Тому вона пішла за ними в центр міста, де безмісячної ночі вже зібралося кількасот людей з бамбуковими смолоскипами та плавучими ліхтарями. Барабани били без упину, до них приєднувалися ритмічні звуки флейти, що линули мовби нізвідки; а феєрверки, які спалахували кожні кілька секунд, були ніби музичною пунктуацією.

Посеред площі кружляли танцівниці. Їх було десятки, здебільшого молоді, всі рухалися без чіткої хореографії та порядку. Ніхто не проводив репетицій. Їх і не могло бути. Кожна танцівниця рухалася з пам'яті, сплітаючи докупи уривки виступів минулих часів, рухаючись із чистої радості від того, що вона жива й вільна.

Це мало б бути абсолютним безладом. Але було найпрекраснішим, що Жинь коли-небудь бачила.

Жінки благали Жинь приєднатися. Але вона відмовилася, воліючи сидіти на перевернутій діжці й спостерігати. Коли вона жила тут, то ніколи не брала участі в танцях. Танці були для заможних дівчат, радісних дівчат, чий шлюб був подією, яку святкують, а не якої бояться. Вони не були сиротами війни. Жинь завжди тільки дивилася. Їй відчайдушно кортіло приєднатися до них, але вона боялася, що не знатиме рухів.

Барабанний бій пришвидшився. Танцівниці перетворилися на гіпнотичне видіння, ноги й руки рухалися дедалі швидше, аж доки не стали розмитими у світлі багать, рухаючись у ритмі, суголосному з серцебиттям Жинь. Вона кліпнула і на мить побачила інший танець, почула іншу пісню. Вона бачила смагляві тіла, які танцювали біля багаття, співали слова, які вона чула дуже давно, мовою, якою не могла говорити, але майже пам'ятала.

Це видіння вона бачила, відколи вперше зустрілася з Феніксом Вона знала, що воно закінчується смертю. Але цього разу танцівники не перетворилися на скелети, а лишилися шаленими, рішучими, живими. «Ось ми, — говорили вони. — Дивись, які ми круті. Ми втекли від минулого і тримаємо майбутнє в руках».

— Агов!

Жинь кліпнула, і видіння зникло. Перед нею стояв Совдзі з двома кухлями просового вина. Один він простягнув їй.

— Не заперечуєш, якщо я сяду поруч?

Жинь посунулася, щоб звільнити йому місце. Вони дзенькнулися кухлями і вилили. Жинь перекочувала вино на язику, насолоджуючись міцністю й кислуватим присмаком.

— Я здивована, що ти не зник у провулку разом з однією з них, — Жинь кивнула на танцівниць.

Жінок тягнуло до Совдзі, наче метеликів на полум'я. Відколи вони пішли з Жуйдзіня, Жинь бачила, як він заходив до намету щонайменше з вісьмома різними супутницями.

— Ніяк не можу обрати, — сказав Совдзі. — А де твоя краща половина?

— Точно не знаю. — Вона шукала поглядом Кітая відколи прийшла, але так і не помітила — Мабуть, спить.

Вона не розповіла Совдзі про сварку. Вони з Кітаєм — самі проти цілого світу, не треба іншим знати про їхні суперечки.

— А він чимало пропускає, — Совдзі відхилився назад, спостерігаючи за танцівницями, задоволений і розімлілий. Жинь бачила, що він уже добряче напився, його рухи зробилися повільними й необережними, а щоразу, коли він говорив, до неї долинала хмарка кислого подиху. — Це воно, Принцесо. Добре як є. Насолоджуйся, поки можеш.

Вона глянула на ватри й спробувала дотриматися поради Совдзі, загубитися в музиці, в сміхові й барабанах. Але глибоко всередині.

Її мучила надокучлива темрява, важкий вузол страху, що не розсмоктувався, хоч як широко вона всміхалася.

Жинь не могла почерпнути з цього радості.

Невже таким і має бути визволення? Не може бути. Свобода повинна означати безпеку. Вона має почуватися так, мовби більше ніхто й ніколи їй не зашкодить.

Ні, це було дещо більше.

Їй хотілося повернутися. За останні два роки вона не пам'ятала миті, коли не боялася заплющити очі. Якби пішла далі за цим спогадом, він привів би її до Академії, коли весь світ обмежувався для неї книжками та іспитами, коли війна була лише розігруванням того, чого може ніколи не статися.

І вона знала, що більше ніколи не зможе повернути собі це відчуття.

Але могла отримати дещо схоже. Безпеку. Захищеність. Однак це вимагає абсолютної перемоги.

Байдуже, чи хотіла вона війни. Республіка принесе їй війну, переслідуватиме її, доки вона не помре. І єдиний спосіб відчути себе в безпеці — вдарити першою.

«Твоє життя тобі не належить», — колись сказав їй Вейсжа і повторював це безліч разів у наступні тижні. Ти не маєш права на щастя, якщо володієш такою силою.

«Зачувши крик, біжи на нього». Його дослівна цитата. Він намагався нею маніпулювати, і тепер вона це знала. Але слова однаково правдиві.

А де крик зараз?

— Що таке? — запитав Совдзі.

Жинь кліпнула і виструнчилася:

— Гм-м?

— У тебе такий вигляд, наче хтось спаплюжив могилу твоїх предків.

— Я не знаю, просто... — Жинь силкувалася висловити тривогу, що мучить її. — Усе це якось неправильно.

Совдзі пхикнув:

— Що? Танці чи, може, музика? Не знав, що ти така перебірлива.

— Вони щасливі. Всі занадто щасливі, — вона випльовувала слова дедалі швидше, пришпорена просовим вином, що горіло в шлунку. — Танцюють, бо не знають, що насувається. Бонн не бачать усієї картини, бо це ж не кінець війни, а лише початок, і...

Совдзі накрив її руку своєю. Отетеріла, Жинь опустила погляд. Його долоня була грубою і мозолястою, але теплою, і цей дотик здався їй несподівано приємним. Жинь не відсахнулася.

— Навчися відпочивати, Принцесо, — він гладив її долоню великим пальцем. — Ти сама обрала таке життя, і подібних митей у ньому буде небагато. Але такі ночі, як ось ця, дають сили жити. Ти думаєш лише про тих, проти кого воюєш. А ось це, — він змахнув кухлем у бік танцівниць, — те, заради чого ти воюєш.

За кілька годин Совдзі був такий п'яний, аж Жинь засумнівалася, що він самотужки знайде генеральський комплекс. Вони йшли темною кам'янистою стежкою разом, його рука важко лежала в неї на плечах. На півдорозі на пагорб він спіткнувся об камінь і нахилився вперед, обхопивши її рукою навколо талії, щоби втриматися на ногах.

Цей фокус був такий очевидний. Жинь пустила очі під лоба й вирвалася з його рук Він потягнувся до її грудей. Вона відкинула його руку:

— Не намагайся провернути зі мною це лайно. А то спалю тобі яйця, я вже таке робила.

— Та годі, Принцесо, — сказав Совдзі. Він знов обхопив її за плечі й притягнув ближче. Його шкіра на дотик здавалася страшенно гарячою.

І мимоволі Жинь усвідомила, що цей жар огортає її.

— Тут нікого немає, — він мазнув вустами по її вуху. — Чому б нам трохи не розважитися?

Бентежним було те, що вона й справді відчувала певну зацікавленість, слабке, незнайоме поколювання внизу живота. Вона відмахнулася: «Бляха, не будь дурепою».

Совдзі хотів не її. Совдзі аж ніяк не вважав її вродливою. Він міг обирати з безлічі охочих у таборі і, порівняно з Жинь, усі вони були привабливіші і з ними було б легше розібратися вранці.

Ішлося не про хіть, а про владу. Ішлося про володіння. Він хотів просто домінувати над нею, щоб згодом використати цей козир.

А от Жинь, відверто кажучи, відчувала спокусу. Без сумніву, Совдзі привабливий і досвідчений. Він би знав, що робити з їхніми тілами, навіть якщо вона й гадки не мала. Він міг показати їй, як робити все те, про що вона лише чула, що лише уявляла.

Але вона буде дурною, якщо піде з ним у ліжко. Коли про це підуть чутки, ніхто не дивитиметься на неї як раніше. Вона достатньо довго прожила між солдатів, щоб знати, як це працює. Чоловік отримує привід хизуватись. А жінка, ймовірно, єдина в своєму загоні, перетворюється на табірну хвойду.

— Іди в ліжко, — сказала вона.

— Тобі це буде тільки на користь, — Совдзі не прибрав руки з її плеча. — Ти надто напружена. Весь цей стримуваний гнів. Тобі ж краще, якщо відпустиш його бодай на трохи, Принцесо. Якщо розважишся.

Він погладив її ключицю. Жинь здригнулася.