Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 36)
— Совдзі, годі.
— Що таке? Ти незайманка?
Він запитав про це так грубо, що Жинь просто отетеріло витріщилася на нього.
Він здивовано здійняв брови:
— Ні Невже, Принцесо?
Вона скинула його руку:
— Не твоя справа.
Але він знайшов її слабину. І знав це. Він широко всміхнувся, блиснувши зубами в місячному світлі:
— Це правда, що в тебе немає матки?
— Що?
— У таборі про це ходять чутки. Мовляв, ти випалила собі матку ще в Сінеґарді. Мене це не дивує. Насправді, дуже розумно. Хоча прикро для спірлійців. Тепер ти остання. Ти колись жалкувала про своє рішення?
Жинь процідила крізь зуби:
— Я ніколи про це не жалкувала.
— Прикро, — він поклав руку їй на живіт. — Ми могли б наробити гарненьких смаглявих діточок. Мої мізки, твої вміння. Королі півдня.
Це вже було занадто. Вона відсахнулася від нього, виставила стиснутий кулак уперед і зігнула коліна:
— Ще раз торкнешся мене, і я тебе вб'ю.
Совдзі лише пхикнув. Він ковзав поглядом по її тілу, немов оцінював, скільки сили потрібно, щоб притиснути її до землі.
Жинь перехопило подих.
Та що це з нею? Вона починала і закінчувала війни. Вона поховала бога. Дотла випалила країну. На всій планеті не було живої істоти, яка могла б зійтися з нею в чесному бою й перемогти. Жинь була впевнена у своїй силі, вона пожертвувала всім заради певності, що більше ніколи не почуватиметься безпорадною.
То чому ж їй так страшно?
Нарешті він здійняв руки, здаючись:
— Я ж лише запропонував. Не треба так.
— Відійди від мене! — Її голос розітнув пітьму, гучніше, ніж їй хотілося. Хтось може підслухати. Або саме цього вона й прагне: когось, будь-кого, хто кинувся б навтьоки. — Негайно, Совдзі!
— Ти завжди така? Велика Черепахо, це пояснює, чому...
Жинь перебила його:
— Ти це чуєш?
Їй здалося, що вона почула на віддалі слабке, приглушене дзижчання, схоже на бджолиний рій, але з кожною секундою звук гучнішав.
Совдзі замовк, насупившись.
— Що ти...
— Заткнися, — цикнула Жинь. — Просто слухай.
Так, тепер дзижчання було чітким. Цей шум — не лише в її голові Вона панікує небезпідставно. Все насправді.
Очі Совдзі розширилися. Він також це чув.
— Лягай, — видихнув він і кинувся на неї за мить до вибуху першої бомби.
Розділ 9
Вони впали разом. Лікті Совдзі боляче впилися Жинь під ребра. На коротку мить запала тиша, а потім їй у вухах моторошно задзвеніло. Стогнучи, вона визирнула з-під Совдзі, що завалився на неї саме тоді, коли Тікані осяяло помаранчевим спалахом.
А потім посипалися нові бомби, нескінченно гуркочучи.
Совдзі скотився з Жинь. Вона невпевнено звелася на ноги.
«Кітай». Перед очима все пливло, відчуття рівноваги також порушилось, і, плентаючись до генеральського комплексу, вона раз у раз заточувалася, наче п'яна «Треба знайти Кітая».
Позаду почулося пронизливе, розпачливе голосіння. Вона розвернулась. У заграві розрізнила лише обличчя молодого офіцера, одного з людей Джуденя, чийого імені вона так і не дізналася. Він лежав горілиць на землі за кілька метрів від неї. Якийсь час вона, абсолютно спантеличена, дивилася на нього. Досі вони з Совдзі були на вулиці самі. Усі інші офіцери лишилися біля ватри, а туди було добрих п'ять хвилин ходу.
Вибух? Невже силою вибуху його могло відкинути аж сюди?
Але з офіцером усе було гаразд: голова, плечі й тулуб не ушкоджені, не закривавлені. Навіть не обгорілі. Чому ж тоді він...
Чорні плями перед очима Жинь повільно прояснились, і вона побачила те, що спершу лишалося прихованим за димом і пітьмою. Офіцерові відірвало ноги.
Він дивився на неї. О боги, він досі був притомний. Потягнувся до неї тремтливою рукою. Заворушив вустами. Але з них не вирвалось ані звуку, принаймні вона нічого не почула, та все зрозуміла.
«Будь ласка».
Жинь потяглася до ножа, пристебнутого до паска, але пальці незграбно зісковзнули з піхов.
— Я це зроблю, — голос Совдзі пролунав для її вух гучно, наче гонг.
Він наче повністю протверезів, млявість від спожитого спиртного випарувалася від такого ж викиду адреналіну, що пульсував і в її венах. Схоже, він контролював себе значно краще, ніж вона Совдзі висмикнув ножа з її руки з грубою спритністю, а потім схилився над офіцером і розітнув йому горлянку.
Жинь не відводила погляду, силкуючись устояти на ногах.
«Ми були не готові».
Вона думала, що має більше часу. Знищуючи послання Кесегі, знала, що Неджа наступає на п'яти, але вважала, що ще матиме шанс підготувати новобранців з Південної армії, поки Республіка завершуватиме кампанію на півночі. Вона вважала, що після падіння Вулика вони матимуть час, щоб вдихнути на повні груди.
Не знала, що Неджа, курво, вже стояв на порозі.
Повітряні гармати били безупинно, суголосні з гуркотінням двигунів дирижаблів. «Небесний оркестр», — мимоволі подумала Жинь. Боги грають їм похоронну пісню.
Вона чула крики з центру міста Знала, що там немає оборонних споруд, а отже, в них ані шансу відбитися від повітряної атаки, її військо святкувало перемогу і влаштувало гулянку. Вони виставили лише основну варту біля міської брами, бо ж думали, що бодай на якийсь час загроза минула.
А кляті ватри... О боги, певно, ватри палали, мов маяки, виказуючи їхнє місцеперебування.
Крики погучнішали. Вулиці наводнив охоплений панікою розрізнений натовп, що біг подалі від багать. У бік Жинь бігла маленька дівчинка, яка не припиняла кричати, і Жинь не мала часу гукнути їй; «Ні, зупинися, лягай» перед тим, як пролунав ще один вибух і крихітне тільце огорнуло полум'я.
Той таки вибух збив Жинь із ніг. Вона перекотилася на слину й застогнала, затискаючи ліве вухо здоровою рукою. Бомби розривалися так часто, що вона вже не чула пауз між вибухами, а лише безперервне гуркотіння. Шалене помаранчеве полум'я палало скрізь, куди б вона не глянула.
Жинь сперлася рукою об землю і змусила себе встати.
— Треба забиратися звідси, — Совдзі схопив її за зап'ясток і потягнув до лісу.
Вибухи лунали так близько, що вона відчувала їхній жар на обличчі, але ліс дирижаблі не обстрілювали. Вони цілилися тільки у ватри — у незахищених, уразливих селян.
— Зачекай, — сказала вона. — Кітай...
Совдзі не відпустив її руки.
— Ми рушимо глибше між дерев. Біля лісу вони не матимуть видимості. Ми триматимемося гірських стежок і відійдемо якнайдалі до того...
Жинь пручалася:
— Ми мусимо знайти Кітая!
— Він вибереться самотужки, — сказав Совдзі. — А ти загинеш за лічені секунди, якщо не...