Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 37)
— Я впораюся!
Вона не знала, як можна збити дирижаблі, бо ж, схоже, вони не мали слабких місць, які їй вдалося б легко підпалити, але вона могла поцілити полум'ям у стернові механізми, кошик з боєприпасами, бодай у щось. А йти без Кітая вона не могла Він досі в генеральському комплексі чи пішов на центральну площу? Комплекс на пагорбі стояв неушкоджений, схований під покровом темряви, а от площа перетворилася на пекло.
Його не могло серйозно поранити, бо вона це відчула б, а зараз вона не відчувала нічого, що означало...
— Зачекай, — Совдзі міцніше стиснув її зап'ясток. — Усе припинилося.
Небо затихло. Дзижчання зникло.
«Вони приземлилися», — збагнула Жинь. Це вже наземний штурм. Дирижаблі не хотіли знищити все Тікані з повітря. Вони хотіли захопити полонених.
Але хіба вони не розуміли небезпеки наземного штурму? Нехай у них і є аркебузи, але в неї є
Хіба що...
Хіба що.
Крижаний холод поповз по венах.
Тепер вона збагнула. Призахідники не хочуть розбомбити її. Вона — їхня улюблена піддослідна миша. Вони не хочуть, щоб її розірвало на шматки. Вони хочуть схопити її живою, доставити цілою і зв'язаною до лабораторій Сірого товариства, тому привели сюди єдину людину, яка може вистояти в ближньому бою з нею і перемогти.
Неджа, чиї рани затягуються майже одразу.
Неджа, який черпає сили з моря.
— Біжімо! — сказала вона Совдзі, але вже наступної миті їх відкинуло одне від одного новим вибухом.
На секунду весь світ навколо затих.
Усюди була темрява, а потім кольори почали повертатися: спершу лише червоний, червоний повсюди, куди вона дивилась, а потім безладні грудки багрянцю й зелені. Жинь не знала, як їй вдалося підвестися, але однієї миті вона лежала на землі, а вже наступної пробиралася лісом, переходячи від дерева до дерева, бо втратила чуття рівноваги і не могла стояти прямо. Вона відчула смак крові на вустах, але не розуміла, куди її поранили, а біль скидався на саван, з кожним новим кроком пульсуючи в усьому тілі.
— Совдзі?
Відповіді не було. Жинь навіть не була певна, чи правильно вимовляє звуки, бо ж власного голосу не чула, окрім дивного, нерозбірливого відголоску в черепі.
— Совдзі?
Однаково нічого.
Вона непевним кроком ішла вперед, розтираючи, очі, щоб бодай трохи краще сприймати довколишній світ і повернути інші чуття, окрім болю,
У повітрі війнуло знайомим запахом. Чимось нудотно, нездорово солодким, від чого замлоїло в шлунку, а вени шпигонуло болем від жадання.
Республіканці скинули опіумні бомби.
Вони знали її слабкість. І намірилися поневолити її.
Жинь глибоко вдихнула і прикликала в долоню полум'яну кулю. Вона мала сильнішу стійкість до опіуму, ніж більшість людей. Такий собі подарунок від багатомісячної опіумної залежності й невдалого відновлення. Усі ті ночі, які вона провела під кайфом, блукаючи в глибинах власного розуму та розмовляючи з галюцинацією Алтаня, могли виграти їй кілька додаткових хвилин до того, як її відріже від Фенікса.
А це означало, що вона мусить негайно знайти Неджу.
— Ну ж бо, — пробурмотіла Жинь.
Випустила полум'я вгору й навколо себе. Неджа не зможе опиратися такому спалаху. Вогонь — це маяк. Неджа шукав її. Він прийде.
— Де ти? — крикнула вона.
У відповідь повітря розітнула блискавка А потім почалася раптова злива такої сили, що мало не збила Жинь із ніг.
Цей дощ не був природним. Ще мить тому небо було чистим, без натяку на хмари, і навіть буря не змогла б прийти так швидко, так доречно...
Але відколи Неджа отримав здатність прикликати дощ?
У певному страшному розумінні це логічно. У міфах дракони мають владу над дощем. Навіть у Тікані, де релігія давно скотилася до дитячих казочок, під час багаторічної засухи судді курили пахощі драконам — володарям річок, щоб прикликати рясні опади.
Але це означає, що територія Неджі не обмежується річкою, а охоплює всю воду навколо нього. І якщо він може прикликати та контролювати її...
Якщо цей дощ — його творіння, він став значно могутнішим, ніж вона боялася.
— Генерале?
Жинь обернулася. Навколо зібралася купка вояків. Новобранці, яких вона не впізнавала На щастя, вони вижили і тепер гуртувалися біля неї, навіть попри те, що в них на очах щойно розірвало на шматки їхніх побратимів.
Відданість цих вояків вразила Жинь. Але їхня смерть буде марною.
— Геть звідси! — наказала вона.
Вони не ворухнулися. Вояк попереду заговорив:
— Ми битимемося разом з вами, Генерале.
— Навіть не намагайтеся, — сказала вона. — Він переб'є вас усіх.
Колись вона вже бачила Неджу на піку його можливостей. Він підняв ціле озеро, щоб уберегти свої кораблі. Якщо відтоді він удосконалив свої вміння, то жоден з цих вояків не протягне й хвилини.
Це вже не війна людей. Це війна богів. І вона закінчиться між нею і Неджею: шаман проти шамана.
Жинь могла лише мінімізувати втрати.
— Допоможіть селянам, — сказала вона. — Виведіть їх якнайдалі, якомога більше. Скористайтеся прикриттям пітьми і не зупиняйтеся, аж доки вийдете поза зону дощу.
Вони підкорилися, лишивши її саму в грозі. Злива приголомшувала. Жинь не бачила жодного республіканського, нікарського чи призахідницького солдата, а це означало, що Неджа також відіслав підкріплення.
Він зробив це з благородства. Як типово. Він завжди був справедливим правителем, благородним аристократом. Жинь уявляла, як він віддає наказ зарозумілим, самовпевненим тоном; «Лишіть її мені».
Навколо її тіла спалахнуло полум'я, але майже одразу згасло під нещадним дощем. Вода лупила так сильно, що Жинь немов били пласким краєм меча. Вона силкувалася встояти на ногах. Пальці тремтіли на руків'ї клинка.
А потім вона нарешті побачила як він біжить крізь дощ, що начисто розходився навколо нього за кожним його рухом.
Нерівний шрам на попереку пронизало болем. Спогади вп'ялися в її свідомість кинджалами. Дотик, шепіт, поцілунок. Вона міцно стиснула щелепи, щоб вони не тремтіли.
Неджа здавався старшим, хоч від їхньої останньої зустрічі минуло лише кілька місяців. Вищим. І рухався інакше: його хода стала впевненішою, просочена новим відчуттям влади. Оскільки Дзіньджа загинув, Неджа став коронованим принцом Арлона. Юним маршалом батькової армії, ймовірним спадкоємцем Нікарської республіки. Неджа мав отримати цілу країну, і на його шляху стояла тільки Жинь.
Вони глянули одне на одного, і ця мить немовби розтяглася на цілу вічність. Між ними завис тягар їхнього спільного минулого. Жинь відчула раптовий спалах ностальгії, складного поєднання жадання і жалкування, й не змогла його відігнати. Вона так довго билася на його боці, що тепер мусила нагадати собі, як його ненавидіти.
Неджа стояв близько, і Жинь змогла розгледіти його страхітливу посмішку, спотворені брижі, що тяглися по лінії шрамів на лівій половині обличчя. Його щоки і щелепа, колись бездоганних обрисів, тепер скидалися на розбиту порцеляну. Потріскану черепицю. Мапу країни, що розпадалася на шматки.
Венка стверджувала, що Неджа хворий. Але він аж ніяк не видавався хворим. У тому, як він тримався, Жинь не помітила ані натяку на слабкість. Він готувався до бою не на життя, а на смерть.
— Привіт, Жинь! — крикнув він. Голос став глибшим, жорстокішим. Він говорив майже як його батько. — Що з твоєю рукою?
Жинь розкрила долоню. Полум'я з ревінням ударило його в обличчя. Неджа змахнув рукою, і струмінь дощу загасив вогонь задовго до того, як той його торкнувся.
— Це не обов'язково мусить бути важко, — сказав він. — Ходи спокійно, і ніхто не постраждає.
Вона вперлася п'ятами в землю:
— Ти поїдеш додому в труні.
Він стенув плечима. Дощ полився ще сильніше, луплячи її так сильно, аж підгиналися коліна.
Жинь зціпила зуби, силкуючись стояти прямо.
Вона не стане перед ним навколішки.
Треба прорватися крізь цей дощ, бо він аж надто добре виконує роль щита Але рішення просте. Вона засвоїла його ще в Сінегарді. Стільки років минуло, а основна модель їхніх боїв незмінна Неджа сильніший за неї. Його кінцівки довші. І тоді, і тепер у неї є шанс лише зблизька де його зона ураження не має значення.