Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 34)

Це заткнуло їй рота їй хотілося вдарити себе, бо ж вона геть забула, що може прикликати вогонь лише тому, що він це дозволяє. Кожнісінького дня він дозволяє її злому богові прогризатися крізь його розум у матеріальний світ. Він мовчки все терпів, бо не хотів, щоб вона хвилювалася. Так добре терпів, що вона й зовсім забула.

— Вибач, — сказала вона і потяглася до його плеча. — Вибач, я не подумала..

— Ні, Жинь, — Кітай відмахнувся від її руки. Він не заспокоївся, він ще не закінчив говорити. І далі розмова не зайде, принаймні поки. — Ти ніколи не думаєш.

Жинь гуляла вулицями Тікані на самоті. Кітай лютував десь у генеральському комплексі, й вона не завдавала собі клопоту його шукати.

Це була вже не перша їхня сварка. Після битви біля Червоних скель вони сварилися не так часто, але з періодичністю в декілька тижнів між ними спалахувала та сама суперечка, провалля, через яке вони ніяк не могли перекинути міст. Усе завжди зводилося до одного глухого кута з сотнею різних варіацій. Кітай вважав її бездушною. Приголомшливо легковажною до людського життя, як він колись сказав. А вона його — слабким, надто невпевненим для рішучих дій. Вона завжди була переконана, що він не готовий ризикувати й досі чіпляється за дивну, миролюбну надію на дипломатію. Але чомусь після цих сварок вона завжди почувалася винною і несподівано присоромленою, наче дитина, яка погано поводилася в класі.

«Та пішло воно все», — подумала вона. Забути Кітая. Забути його повчання Треба пам'ятати про те, що на кону.

Її загони спорудили на міській площі спільну кухню. Солдати роздавали миски з рисовою кашею і тушкованим коренем шаню довгій черзі цивільних Помічники ходили вздовж черг і нагадували селянам не їсти занадто швидко: якщо в когось заболить у животі, треба негайно зупинитися. Після тривалого голодування, розірваний від переїдання шлунок міг спричинити смерть.

Жинь влізла без черги й схопила дві миски, доверху засипані коренем шаню, спритно балансуючи однією на зігнутому правому лікті.

Наметовий комплекс у північній частині Тікані не можна було назвати справжнім лазаретом. Він радше скидався на сортувальний центр невідкладної допомоги, споруджений з уламків того, що колись було ратушею. Обтягнуті тканиною бамбукові циновки лежали розкладені акуратними рядами біля хірургії, а заклопотані помічники розносили поміж ними антисептичні засоби і знеболювальне тим, чиї рани гноїлися місяцями.

Жинь підійшла до найближчого лікаря і запитала про хлопця з поля смерті.

— Отам у кутку, — сказав він. — Поглянемо, чи зможете ви змусити його поїсти. Він ані крихти до рота не взяв.

Тулуб хлопця був обмотаний пов'язками, і він був так само блідий і змарнілий, як і коли його знайшли в могилі. Але сидів, насторожений і при тямі.

Жинь сіла на землю поруч із ним.

— Привіт.

Він по-совиному кліпнув, глянувши на неї.

— Я Жунінь, — підказала вона.— Жинь. Я витягла тебе з могили.

Його голос здався їй радше хрипінням:

— Я знаю, хто ти.

— А як тебе звати? — лагідно запитала вона.

— Джень, — почав був він і закашлявся. Хлопець притиснув руку до грудей і скривився. — Джень Дулінь.

— Схоже, тобі дуже пощастило, Дуліню.

Він лише пхикнув.

Жинь поставила одну миску на землю, а іншу простягла йому:

— Голодний?

Він похитав головою.

— Якщо замориш себе голодом, то дозволиш їм перемогти.

Він стенув плечима.

Вона спробувала інакше:

— Із сіллю.

— Марення, — сказав Дулінь.

Жинь мимоволі всміхнулася. На півдні провінції Мавпи вже давно не куштували солі, у мирний час цю приправу всі сприймали як належне, але після декількох місяців на незасмачених овочах сіль стала на вагу золота.

— Я не брешу, — вона помахала мискою в нього під носом — Скуштуй.

Дулінь повагався, але зрештою кивнув. Вона обережно вклала миску в його тремтливі пальці. Він підніс ложку парового шаню до рота і лизнув самий кінчик. А вже за мить його очі розширились і він навіть покинув ложку, жадібно заковтуючи їжу так, немовби Жинь могла відібрати її будь-якої миті.

— Повільніше, — застерегла вона — їжі вдосталь. Зупинися, якщо відчуєш судоми в шлунку.

Він не говорив, аж доки не доїв майже все, що було в мисці. Потім зупинився, повільно й глибоко вдихнув, прикривши повіки.

— Я вже й забув смак солі.

— Я теж.

— Ти знаєш, у якому ми були відчаї? — він опустив миску додолу. — Зчищали білі відклади з надгробків і варили їх, бо смак був схожий. З могил! — у нього тремтіли руки. — З батькової могили!

— Не думай про це, — тихо промовила Жинь. — Просто насолоджуйся.

Вона дозволила йому якийсь час їсти в тиші. Нарешті він відклав порожню миску й зітхнув, склавши руки на животі. Потім повернувся до неї обличчям;

— Чому ти тут?

— Хочу, щоб ти розповів мені, що сталося, — сказала вона.

Хлопчина здригнувся:

— Ти про...

— Так. Будь ласка Якщо пам'ятаєш. Скільки зможеш.

— Навіщо?

— Бо я мушу це почути.

Він довго мовчав, задивившись кудись удалину.

— Я думав, що помер, — нарешті промовив він. — Коли мене вдарили, біль був такий сильний, аж усе навколо почорніло і я подумав, що це і була смерть. Пригадую, як радів, що все нарешті скінчилося. Я більше не хотів боятися. Але потім я...

Він замовк. Усе його тіло тремтіло.

— Можеш зупинитися, — сказала Жинь, раптом присоромлена. — Вибач, не варто було тебе змушувати.

Але Дулінь похитав головою і продовжив:

— Але потім я отямився на полі, побачив яскраве сонце вгорі й збагнув, що вижив. А за мить вони скинули на мене тіла, і я не хотів, щоб вони зрозуміли, що я живий. Тому лежав і не рухався. А вони все скидали й скидали нові тіла, одне за одним, аж доки я заледве міг дихати. А тоді засипали все землею.

Жинь відчула раптовий спалах болю в долоні й збагнула, що глибоко впилася нігтями в шкіру. Змусила себе розслабитися до того, як піде кров.

— Тебе так і не помітили? — запитала вона.

— А вони й не дивилися. Не перевіряли. Їм було байдуже. Вони просто хотіли покінчити з цим.

Звісно, було зрозуміло, що Дулінь міг бути не єдиним. Найімовірніше, були й інші поранені, але не мертві, які впали в передчасну могилу й повільно задихалися під вагою землі і тіл.

Жинь видихнула.

Десь у глибині її свідомості Алтань заспокоївся. Це її відповідь. Це виправдовує все, що вона зробила. Ось яке обличчя її ворога.

Кітай міг і далі провадити своє про етику. Їй начхати. Їй була потрібна помста. І вона хотіла мати свою армію.

Плечі Дуліня почали опадати. Він схлипував.

Жинь простягнула руку й ніяково поплескала його по плечі:

— Агов. З тобою все гаразд, усе добре.

— Ні Я не мав бути єдиним, я мав померти...

— Не кажи такого.