Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 33)

— Ти впоралася б і за декілька тижнів, якби Дзян так наполегливо не вибивав Фенікса з твого розуму, — сказала Дадзі. — І половина твоїх проблем полягала в тому, щоб стерти вже сформоване уявлення про світ. Твій розум не допускав можливості існування шаманізму. А тепер таку упередженість знищено. Нікарці розуміють, що це світ, у якому боги крокують землею в тілах людей. Вони бачили, як ти гориш. І вони вже вірять, — Дадзі простягла руку й постукала Жинь по чолу тонким, блідим пальцем. — Тобі лишень треба дати їм доступ.

— Ти хочеш, щоб ми створили армію таких, як я.

Жинь знала, що це прозвучало тупо, адже вона знову й знову повторює очевидне, однак мусила промовити це вголос, щоб осягнути до кінця.

Вона розуміла недовіру Кітая. Це рішення жахливе. Таке нелюдяне, таке страшенно легковажне, що за весь час, поки тікала від призахідників, вона ніколи всерйоз його не обмірковувала. Звісно, такий варіант спадав на думку, але вона завжди майже одразу відмахувалася, бо...

Бо що?

Бо це небезпечно? Будь-який наступний крок небезпечний. Вони вже підняли шлюз: уся імперія горіла у війні між трьома сторонами, одна з яких правила небесами і володіла силою, здатною спопелити землю дотла за лічені секунди. І якщо Жинь якимось чином не виправить невідповідність сил, і швидко, то з таким же успіхом може просто відправити себе Неджі в труні.

Бо це звірство? Але вони на війні, де кожне рішення — так чи інакше звірство, і єдине питання лише в тому, завдяки якому з них вони виживуть.

— Це так просто, дитино, — сказала Дадзі. — Поверни цій країні релігію. Покажи призахідникам правду про богів.

Вона вже не зверталася до Кітая. Його немов узагалі не було в кімнаті.

Жодна з них не визнала б його заперечень. Дадзі говорила безпосередньо до Жинь як шаманка до шаманки.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — запитала Дадзі. — Впродовж усієї цієї війни ти обороняєшся. Досі мислиш як утікачка. Настав час почати мислити як правителька.

— Ти ж не обмірковуватимеш цього всерйоз, — промовив Кітай.

Дадзі не було, її розмістили в кутовій кімнаті будівлі, виставивши біля дверей вартових. Ця пересторога була значною мірою просто вдаванням, бо Жинь не сумнівалася, що Дадзі змогла б вкласти цілий ескадрон, якби захотіла; але вартові мали при собі сигнальні роги. І якщо щось станеться, вони принаймні могли зчинити тривогу.

Жинь лишилася в кабінеті разом із Кітаєм. Її голова була важкою, переповненою можливостями, яких Жинь ніколи навіть не обмірковувала. Декілька хвилин минули в тиші. Кітай занурився в якесь шалене, безмовне заціпеніння, а Жинь сторожко спостерігала за ним, побоюючись, що він вибухне.

— Ти навіть не обміркуєш цього варіанта? — запитала вона.

— Та ти, певно, жартуєш, — відповів він.

— Дадзі може мати рацію. Це врівноважило б сили...

— Знущаєшся? Жинь, невже ти це серйозно? Вона маніпулює тобою, ось що вона робить. А ти просто їси лайно з її простягнутої руки.

Жинь припустила, що може бути й таке. Можливо, Дадзі намагалася підлаштувати загибель Жинь, і це був найбільш садистський спосіб це зробити. Але вона спостерігала за обличчям Дадзі, коли та говорила про призахідників. І бачила в ньому проблиск дівчини, не набагато старшої за себе, яка отримала завелику силу й не могла дати їй ради, дівчини, яка тільки-но виборола свою країну і боялася, що її знову можуть відібрати.

— Ставки змінилися, — сказала Жинь. — Вона вже не Імператриця. Ми потрібні їй не менше, ніж вона нам.

Кітай схрестив руки на грудях:

— Та вона тебе зачарувала.

— Що ти верзеш?

— Верзу, що Зміївна дивно на тебе впливає. Ні, Жинь, не заперечуй, я знаю, що так і є. Поруч із нею ти не можеш поводитися розважливо, ніколи не могла Вічно надто бурхливо на все реагуєш, чиниш зовсім не так, як диктує здоровий глузд...

— Що? Ні, я не...

— А що було в Лусані? А біля Червоних скель? Ти двічі мала можливість убити її і не вбила Чому, Жинь?

— Убила б! Але вона була сильніша..

— Хіба? Чи це ти їй дозволила? — голос Кітая змінився з розлюченого на небезпечно тихий. Жинь ненавиділа, коли це траплялося. Вона воліла б, щоб він кричав. — Зміївна штовхає тебе на абсолютно незбагненні вчинки, і я не знаю, чи це тому, що вона досі тебе гіпнотизує, чи тут дещо інше, але думай тверезо. Вона спокусила тебе, і я знаю: ти не настільки дурна, щоб цього не розуміти.

Жинь кліпнула. Він має рацію? Невже Дадзі й справді лишила в її розумі отруту? Невже вона гіпнотизує Жинь через Печатку?

Якийсь час Жинь просто стояла мовчки, намагаючись спокійно все обміркувати. Об'єктивно. Так, якщо вона буде відверта з собою, Дадзі й справді справляє на її психіку дивний і сильний вплив. Коли Жинь опинялася поруч зі Зміївною, їй важко дихати. Руки починали тремтіти, полум'я згасало, і її аж трусило від бажання задушити її, вбити її або...

Або стати нею.

Ось воно. Жинь хотіла те, що мала Дадзі Хотіла мати її легку впевненість, спокійний вплив. Хотіла мати її владу.

— Не заперечуй, що в одному Дадзі таки має рацію, — сказала вона. — Південний фронт — лише відволікання. Наша найбільша проблема в тому, як упоратися з Неджею.

Кітай зітхнув:

— Створивши армію таких, як ти?

— Невже це так неправильно? — Жинь було дедалі важче знайти переконливе заперечення. Дадзі подала цю ідею, наче сяйливу коштовність, і тепер Жинь не могла не прокручувати цю думку в голові, обмірковуючи можливі варіанти.

«Уяви армію шаманів, — прошепотів голос у її свідомості. Алтанів голос — Уяви чисту вогневу міць. Уяви повернення Цике. Уяви другий шанс".

— Треба це бодай обговорити, — сказала вона.

— Ні, — рішуче відповів Кітай. — Ми відкидаємо цей варіант і наразі, і на майбутнє.

— Але чому...

— Бо не можна робити таке з людьми! — випалив він. — Відкиньмо на хвилину цілком реальні шанси кінця світу. І, до речі, мене вражає, що про це ти навіть не думаєш. Ти знаєш, що це робить зі свідомістю людини. Не можна прирікати людей на таке.

— Як на мене, то зі мною все гаразд.

— Все гаразд — аж ніяк не той вираз, яким тебе можна описати.

— Я функціоную, — сказала вона — А більшого й не треба.

— Заледве, — промовив він найжорстокішим тоном, на який тільки спромігся. — І тебе до цього готували. Але Дзяна не стало, а Сожцань Сіжа мертва Якщо ти зробиш це з кимось, то підпишеш йому смертний вирок.

— Цике якось же жили, — зауважила Жинь.

— І ти хочеш приректи людей на долю Цике?

Жинь здригнулася.

Для Цике було лише два можливі варіанти: смерть або Чулуу Корікх. Жинь безліч разів чула ці застереження, відколи приєдналася до Химерних Дітей, і бачила, як вони знову і знову справджувалися, неминуче й жорстоко. Вона бачила, як Алтаня поглинуло полум'я. Бачила, як Бадзі розірвали кулі. Бачила, як Суні й Фейлень опинилися в полоні власного розуму разом з демоном, якого не могли вигнати. Вона й сама мало не поступилася цій долі.

Чи могла вона змусити до цього когось іще?

Так. Якщо це їхня єдина надія вистояти проти дирижаблів, то, безперечно, так. Заради майбутнього південної частини Нікарської імперії, заради тих, хто вижив, — так.

— Таке вже робили, — сказала вона.

— Але не ми. Ми — ніколи. Ти не можеш вчинити так з іншими людьми, — голос Кітая тремтів. — Я в цьому участі не братиму.

Жинь заледве стримала сміх:

— Це та моральна межа, якої ти не перетнеш? Та годі, Кітаю.

— Ти не розумієш, як воно? Поглянь, що сталося з Неджею. Ти змусила його прикликати бога, і...

— Я ніколи його не змушувала! — випалила Жинь.

— Не обманюй себе. Ти підштовхнула його вийти за межі можливого, знаючи, що для нього це мука; і поглянь, чим це закінчилося: шрамом завбільшки з гору Тяньшань у тебе на спині.

Жинь відсахнулася:

— Та пішов ти!

Це був ниций удар. І Кітай це знав, точно знав, де їй болить найдужче, але все одно вдарив і провернув клинок.

Він не вибачився. Натомість підвищив голос.

— Якщо ти бодай на секунду відкинеш шалені мрії про завоювання, якщо перестанеш усотувати саму присутність Зміївни, то збагнеш: це найгірше, що можна з кимось зробити.

— О, наче ти щось про це знаєш.

— А думаєш, не знаю? — його очі розширилися від невіри. — Жинь, я був у Голінь Ніїс, але коли Фенікс проривається крізь мій розум, це найжорстокіша тортура, яку я переживав.