Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 32)
— Навіщо ти прийшла сюди?
— Щоб дочекатися тебе, звісно ж, — Дадзі простягла руку й погладила Жинь по щоці двома пальцями. Жинь навіть не здригнулася. Цей жест був не жорстоким, не поблажливим Він здавався якимось химерним, наче спроба втішити. — Я говорила серйозно тоді, в Лусані. Дозволь допомогти тобі. Нас лишилося так мало.
— Але звідки ти...
— Звідки знала, що ти прийдеш у Тікані? — Дадзі зітхнула й прицмокнула. — Бо ви, спірлійці, всі однакові. Відчуваєте зв'язок зі своїм корінням, саме це вас і вирізняє. Ти думала, що зможеш повністю перебудувати себе в Сінеґарді і вбити дівчинку, якою колись була. Але ти не можеш зарадити тому, що тебе тягне на батьківщину. Спірлійці такі. А ти з їхнього племені.
— Моє плем'я мертве, — сказала Жинь. — Тут не моє плем'я.
— О, ти знаєш, що це неправда, — вуста Дадзі вигнулися в співчутливій усмішці. — Ти тепер південь. Провінція Півня — частина твоєї легенди. Тобі потрібно тут бути. Бо нічого іншого в тебе не лишилося.
— Це божевілля, — сказав Кітай.
— Ну, ми не можемо розмістити її деінде, — відповіла Жинь.
— І ти триматимеш її тут? — Кітай здійняв руки, обводячи кабінет генерала в нестямному жесті. — Ми тут спимо!
— Ну то вона спатиме в іншій кімнаті...
— Бляха, ти знаєш, що я не про це. А Совдзі ти плануєш розказати? А Джуденю?
— Звісно, що ні, і тобі не варто...
— Це якір? — запитала Дадзі з порога. Вона впилася поглядом у Кітая, всотувала його обриси, немовби він був соковитим ласим шматочком. — Ти з ним спиш?
Кітай позадкував. Жинь глянула на Дадзі, надто отетеріла, щоб відповісти:
— Я... що?
— Спробуй якось. Завдяки узам це стає особливим. Дадзі ступила декілька кроків уперед, з гримасою продовжуючи вивчати Кітая. — О, а я тебе пам'ятаю. З Академії. Учень Ірдзяха. Розумник.
Кітай смикнувся до ножа, закріпленою на паску:
— Ще крок, і я тебе вб'ю.
— Вона нам не ворог, — квапливо сказала Жинь. — Вона хоче допомогти.
Кітай глухо засміявся:
— Та чи ти здуріла?
— Вона нам не нашкодить. Якби хотіла нашкодити мені, то зробила б це біля Червоних скель. Тепер розклад сил змінився, у неї немає причин...
— Через цю суку, — повільно промовив Кітай, — помер мій батько.
Жинь вагалася.
— Мені так прикро, — сказала Дадзі. Химерно, але, схоже, це справді було так: її погляд зробився серйозним, а з вуст зникла глузлива посмішка. — Міністр Чен був відданим слугою. Я воліла б, щоб війна його не забирала.
Кітай був приголомшений тим, що вона посміла заговорити до нього.
— Ти чудовисько.
— Я три роки прожила з кетреїдами і знаю безмежно більше про Пантеон, ніж будь-хто з вас, — сказала Дадзі. — Я єдина, хто вів війну проти призахідників і проти Їнь Вейсжі, а це чогось та варте І якщо хочете мати бодай шанс пережити те, що насувається, то я вам потрібна. Тож краще годі погрожувати мені, хлопчику. Це найповніші розвіддані, які ви маєте?
Дадзі різко повернулася до Кітаєвого столу і почала розглядати його ретельні мапи. Кітай хотів був їй завадити, але Жинь заступила йому шлях.
— Просто вислухай її, — пробурмотіла вона.
—
— Просто
— Я волів би зробити це зараз.
Дадзі підвела очі від столу.
— Ти програєш.
— А тебе хтось питав? — не стримався Кітай.
Дадзі постукала кінчиками пальців по мапах:
— Усе так очевидно. Ви можете розбити муґенців. Знаю, ви ще не закінчили кампанію, вам треба піти за ними на південь, щоб завадити перегрупуванню. Але тепер ви рухатиметеся за інерцією. Добре натренуйте цю маленьку армію селюків, і, цілком імовірно, переможете. Але щойно Республіка поверне на південь, Вейсжа зітре вас на порох.
Тон Дадзі різко змінився, коли вона заговорила. Слабке старече тремтіння зникло, а тембр поглибшав. Слова звучали чітко, сухо і впевнено. Вона говорила так, як звикла це робити. Говорила як правителька.
— Ми й самі непогано даємо собі раду, — сказав Кітай.
Дадзі пхикнула:
— Ви ледь вижили на одному фронті. Не звільнили Тікані, а зайняли цвинтар. Та й проти Республіки у вас жодного захисту. Невже ви думаєте, що вони про вас забули? Щойно ви виб'єте Федерацію замість них, вони завдадуть удару, жорстко і швидко, а ви навіть не знатимете, що у вас поцілило.
— Наша армія тисячократ зміцніла і продовжує збільшуватися, — сказав Кітай.
— Ти ж наче розумник чи ні? Супроти дирижаблів і аркебуз вам знадобиться вп'ятеро більше людей, ніж ви маєте зараз, — Дадзі здійняла брову. — Або вам потрібні шамани.
Кітай пустив очі під лоба.
— У нас є шаманка.
— Маленька Жунінь — один солдат з обмеженим радіусом дії на полі бою й очевидними слабкостями, — Дадзі зневажливо змахнула рукою в бік Кітая. — А ти не можеш ховатися під час кожної битви, любчику. Якщо Жинь не спричинить катастрофу такого ж масштабу, як зробила з Федерацією, то проти Їнь Вейсжі і його армії у вас жодних шансів.
— Я поховала бога, — сказала Жинь. — І з дирижаблями теж якось упораюся.
Дадзі засміялася:
— Повір, не зможеш. Ти ніколи не бачила повного флоту дирижаблів у дії. А я бачила. Їхні бойові судна легкі й швидкі, наче птахи. Вони й самі могли б прикликати богів. Ти можеш породжувати полум'я, але вони поховають тебе під ракетами! — вона вдарила розкритою долонею по мапах. — Вас катастрофічно переважають кількісно, ви значно слабші за супротивника, а тому треба негайно вжити заходів, щоб це виправити.
Жинь бачила, як вираз на обличчі Кітая змінюється з обуреного на зацікавлений. Він розумів логіку Дадзі: хоч яким він був розгніваним, він був ще й надто розумним, щоб відкидати правду, якщо її бачив. І він розумів, як і сама Жинь, що на жаль, Дадзі має рацію.
Питання було в тому, що з цим робити.
Жинь знала відповідь. Вона бачила, як Дадзі вичікувально дивиться на неї, чекаючи, доки вона промовить уголос свої висновки.
— Нам потрібно більше шаманів, — сказала вона.
— Правильно, люба Потрібна ціла армія.
Це твердження було таким абсурдним, що якийсь час Жинь і Кітай могли тільки мовчки витріщатися на Дадзі. Але разом із тим Кітай уже мав заперечення, Жинь знала напевне, що він заперечуватиме, вже зрозуміла це з його виразу обличчя, а сама намагалася уявити світ, у якому цей план може спрацювати.
— Цього й хотів Алтань, — пробурмотіла Жинь. — Завжди хотів звільнити Чулуу Корікх, хотів підняти армію безумців...
— Алтань був ідіотом, — зневажливо сказала Дадзі. — Не можна повертати тих, хто опинився в кам'яній горі. Їхній розум пошкоджений.
— Тоді як..
— Та ну, Жунінь. Це просто. Ти можеш підготувати нових.
— Але на це нема часу, — недоладно пробурмотіла Жинь, бо це, з-поміж усіх можливих заперечень, було найлегше пояснити.
Дадзі стенула плечима:
— А скільки часу тобі потрібно?
— Ця розмова нереальна, — безпорадно сказав Кітай до стіни. — Цього просто не може бути.
— Мені знадобилися роки, щоб усвідомити існування Пантеону, — сказала Жинь. — А ми маємо заледве декілька тижнів, ми не можемо...