Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 31)
Жинь пірнула під низьким гіллям з буйним листям і проштовхалася крізь підлісок, скривившись, коли колючий кущ дряпнув по колінах.
«Що я роблю?»
Якби тут був Кітай, то назвав би її ідіоткою. Запропонував би підпалити ліс, і на тому все. — Тріаду було би знищено. Натомість Жинь ішла просто в лігво Дадзі, наче приголомшена, зачарована жертва Ішла до жінки, котра чималу частину минулого року докладала всіх зусиль, щоб закатувати її, поневолити, маніпулювати нею.
Але Дадзі не хотіла її вбивати. Не зробила цього раніше, не зробить і тепер. Жинь була впевнена Якби Дадзі хотіла смерті Жинь, то вбила б її ще під Червоними скелями. Простромила б артерію гострим уламком і спостерігала б із посмішкою на вустах, як Жинь стікає кров'ю на піску біля її ніг.
Жинь вижила біля Червоних скель лише тому, що Дадзі так захотіла. Зміївні досі щось від неї потрібно і Жинь мусила принаймні з'ясувати, що саме.
— Прийшли, — сказала жінка.
Жинь обережно збільшила полум'я, щоб підсвітити все довкола. Вони зупинилися перед хижкою з гілок, виноградної лози та оленячих шкур. Усередині заледве вмістилося б більше двох людей.
Жінка гукнула в бік хижі:
— Моя пані, ми повернулися!
— Я чула чотири пари кроків, — долинув ізсередини слабкий, тремтливий голос. — Кого ви мені привели?
— Гостю, — сказала Жинь.
Запала пауза.
— Зайди одна.
Жинь опустилася навколішки й заповзла в хижу.
Колишня Імператриця Нікані сиділа в темряві Без суконь і коштовностей. Недоглянута, брудна, в лахмітті, так щільно заліпленому брудом, що Жинь навіть не могла розпізнати первісного кольору. Її волосся втратило сяйво, а з очей зник дражливий блиск. За ці декілька місяців вона немовби постаріла років на двадцять. І річ була не лише в ціні війни, не лише в хвилюваннях через боротьбу за виживання, поки нація розпадалася на шматки. Зовнішність Дадзі підточувало щось надприродне, воно невмолимо роз'їдало її красу так, як не змогли час і труднощі.
Якийсь час отетеріла Жинь стояла й розмірковувала, а чи не помилилася вона раптом перед нею не Зміївна, а просто якась стара лісова відьма?
Але потім Дадзі втупилася в Жинь здоровим оком, і її потріскані губи вигнулися в аж надто знайомій посмішці:
— Довго ж ти.
Кров прилила Жинь до голови й забухкала в вухах. Вона озирнулася на вхід до хижі, надвір, де лишилися чекати дівчата.
— Залиште нас, — наказала вона.
Дівчата навіть не ворухнулися. Натомість глянули на Дадзі, чекаючи її вказівок.
— Ідіть, — сказала Дадзі. — Повертайтеся в селище. Біжіть.
Ті кинулися бігти. Наступної миті Жинь висмикнула з-за пояса ніж і притиснула лезо до м'якої плоті під підборіддям Дадзі:
— Зламай Печатку.
Дадзі лише розсміялася, бліде горло пульсувало під вістрям клинка:
— Ти мене не вб'єш.
— Присягаюся богами...
— Ти вже це зробила б, — Дадзі відбила ніж, наче кошеня, що спіймало муху. — Годі цієї вистави. Я потрібна тобі живою.
Жинь міцно тримала ножа.
—
Перед очима їй стала червона пелена Доводилося зосереджуватися, щоб рука не тремтіла й випадково не різонула по шкірі. Вона так часто фантазувала про те, що робитиме, якщо Дадзі колись опиниться в її владі. Якщо вона змусить Дадзі розблокувати її свідомість, то більше не доведеться покладатися в цьому на Кітая. Вона більше не просинатиметься серед ночі з пересохлим ротом від жахіть і з видіннями про його смерть перед очима Більше не бачитиме свідчень того, як сильно йому шкодить щоразу, коли прикликає вогонь: примарно-блідого обличчя, слідів від нігтів на долонях.
— Це вбиває тебе, так? — Дадзі схилила голову, вивчаючи Жинь з лінивою, задоволеною посмішкою. — Він страждає?
—
— А що, Сожцань Сіжа не змогла?
— Ти ж знаєш, що не змогла! — гарикнула Жинь. — Ти її створила, це твоя мітка, і ти єдина, хто може її зламати.
Дадзі стенула плечима:
— Яка прикрість.
Жинь сильніше притиснула лезо до шкіри Дадзі. Скільки ще тиснути, доки піде кров? Можливо, не цілитися в шию: так легко влучити в артерію, і Дадзі сплине кров'ю раніше, ніж зробить бодай щось корисне. Жинь пересунула гостре, сяйливе вістря до ключиці Дадзі:
— Можливо, певні прикраси тебе переконають. Який обираєш бік?
Дадзі ледь стримала позіхання:
— Тортури тобі не допоможуть.
— Не думай, що я цього не зроблю.
— Я знаю, що не зробиш. Ти не Алтань.
— Бляха, не випробовуй мене, — Жинь випустила струмочок вогню по краю клинка, якраз достатньо гарячий, щоб обпекти. — Я не житиму все життя на прив'язі.
Дадзі довго не відводила погляду. Розпечений метал шкварчав біля її ключиці, лишаючи темні знаки на шкірі, але Дадзі навіть не скривилася. Нарешті вона підняла руки в благанні:
— Я не знаю як.
— Брешеш.
— Миле дитя, присягаюся, що не можу.
— Але ти... — Жинь не стримала нетерплячості. — Чому?
— О Жунінь, — Дадзі співчутливо глянула. — Невже ти думаєш, що я не пробувала? Що я не намагалася ще до вашого народження?
Вона говорила правду. У голосі не чулося поблажливості Це було щире зізнання, і смуток у ньому виказував істинну вразливість.
Жинь воліла б, щоб Дадзі насміхалася з неї.
— Я зробила все, щоб зламати Печатку, — прошепотіла Дадзі. — Намагалася не одне десятиліття.
Вона говорила не про ту Печатку, яку наклала на Жинь. Про власну.
Жинь опустила ножа. Її полум'я ослабло.
— Тоді нащо ти це зробила?
— Ти намагалася мене вбити, дорогенька.
— Не зі мною. З ними.
— Я не хотіла. Але думала, що вони повбивають одне одного. А я не хотіла вмирати, — Дадзі глянула їй у вічі. — Ти ж розумієш.
Жинь розуміла. Вона не знала всієї історії — ніхто, крім Дзяна й Дадзі, не знав, а вони обоє приховували, що сталося насправді, з невідомих їй причин. Та все ж вона знала достатньо. Колись давно Дадзі прокляла інших двох членів Тріади — Імператора Дракона і Хранителя Воріт. — Печаткою, яка поневолила всіх трьох. І не змогла її зламати. Одна сварка, одна загадкова сварка два десятиліття тому з причин, яких ніхто в Імперії не розумів, — і Тріади не стало, бо Дадзі не змогла зруйнувати Печатку.
«Один помре, — сказала Цевері, дівчина з племені кетреїдів, за мить до того, як Тріада вирвала їй серце з грудей. — Один правитиме, а один засне навічно».
Зрештою Цевері таки помстилася за свою смерть.
Жинь опустилася додолу. Раптом увесь її запал вивітрився. Вона мала б гніватися. Хотіла гніватися, хотіла зітнути Дадзі голову в немислимій люті. Але все, що вона могла відчувати, дивлячись на це давнє й відчайдушне створіння, — це гіркий, втомлений жаль.
— Я маю тебе вбити, — ніж випав з її руки. — Чому я не можу?
— Бо я тобі ще потрібна, — лагідно промовила Дадзі.