Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 122)
Він ближче пригорнув її до себе. Вона заледве спромоглася не зіщулюватися від його обіймів.
— Повернешся. Я приведу тебе назад. Ми в цьому разом, ми зв'язані...
Жинь розплакалась. І в цьому їй не довелося прикидатися.
— Добре, — прошепотіла вона. — Добре.
— Дякую.
Він стиснув її міцніше. Вона відповіла йому тим самим, притискаючись головою до його грудей, а її розум тим часом шалено працював, розмірковуючи, що робити далі.
Якщо вона не може розраховувати на своїх людей, не може покластися навіть на Кітая, треба покінчити з усім самій. Вона мала єдиного потрібного їй союзника — бога, здатного поховати цілі країни А якщо Кітай спробує завадити, вона просто його зламає.
Вона знала, що їй це під силу. Завжди знала ще від того дня, коли вони стояли навколішки перед Сожцань Сіжею і сплітали свої душі Тоді вона могла його стерти. І майже стерла, адже просто була значно сильнішою. Вона стрималася лише тому, що любила його.
І досі любила. І ніколи не перестане. Але це не мало значення.
«Ти відвернувся від мене, — подумала вона, коли він полегшено схлипував їй у плече. — Думав, що зможеш обманути мене, але я знаю твою душу. І якщо ти не зі мною, то я спалю й тебе».
Розділ 34
Неджа мав зустрітися з ними сам через три тижні на Спірі. Без охорони, без делегатів, без загонів напоготові і без призахідників. Жинь і Кітай представлятимуть Нікань, а Неджа говоритиме віл імені Республіки та Консорціуму. Якщо Жинь помітить бодай натяк на ще чиюсь присутність на острові, припиненню вогню кінець.
Таких умов вона зажадала в першій і єдиній відповіді на листи Неджі Вона була приголомшена, коли він та Консорціум погодилися без зайвих питань.
Але призахідники не розуміли сили, прихованої під пісками Мертвого острова Вони думали, що нікарські забобони — це продукт слабкого, нецивілізованого розуму, що її контроль над вогнем не більше ніж спалах Хаосу. Вони не могли знати, що в Спірі закарбовані історія та кров, сила тисяч мстивих мерців, які чатують у кожному його куточку.
У світі існують місця, де кордони між богами і смертними тоншають, колись сказав їй Чаґхань. Де реальність розмивається, де боги стають майже матеріальними.
Спірлійці зробили одне з таких місць своєю домівкою, оселившись на межі смертності і божевілля, а Фенікс карав їх і благословляв водночас.
Спадок Мертвого острова був у крові Жинь. І вона поверталася додому, щоб завершити почате, щоб довести помсту до кінця. Коли вона повернеться на острів, то опиниться в священній обителі Фенікса, на крок ближче до божественності.
Колись вона вже знищила з того острова цілу націю. І не вагаючись зробить це знову.
Вони перетнули канал у рибальському човнику. Жинь сиділа, підтягнувши коліна до грудей, і тремтіла від океанського бризу, а Кітай метушився біля вітрил. Вони не розмовляли. Нічого було казати. Усе покотилося в прірву тієї ночі, коли в Тікані горіли поля, і тепер між ними запала тиха, виснажена смиренність. Співчуття й підбадьорювання тут не зарадили б. Жинь знала, що станеться далі, а Кітай думав, що знає. Їм лишалося тільки чекати.
Коли Мертвий острів з'явився на горизонті сірим, попелястим курганом, який спершу не можна було вирізнити в тумані, Кітай потягнувся і потер великим пальцем її зап'ясток.
— Усе буде гаразд, — пробурмотів він. — Ми все виправимо.
Вона натягнуто йому всміхнулась і, нічого не сказавши, відвернулася обличчям до острова.
Коли їхній човен вийшов на мілину, Неджа чекав на пляжі. Було не схоже, що він має зброю, та й неважливо. Жоден із них не був далеко від своєї армії. Військо Жинь чекало на кораблях на узбережжі провінції Змії, наставивши підзорні труби на горизонт, вичікуючи перших проблисків її полум'яного сигналу. Вона припускала, що підкріплення Неджі робить те саме.
Ні, розраховувала на це.
— Боїшся? — поцікавилася вона, ступивши на пісок.
Він відсторонено їй усміхнувся:
— Ти ж знаєш, я не можу померти.
— Ми намагаємося домовитися тут про мир. — Кітай перекинув якір через борт човна, а потім вийшов за Жинь на берег. — Не починаймо з погроз смертю, згода?
— Слушно. — Неджа жестом обвів пляж, де Жинь побачила підготовлені три стільці та квадратний чайний столик із чорнилом, пензлями й чистим пергаментом. — Після вас.
Пляжем вони йшли мовчки. Жинь мимоволі потайки глипала на Неджу, йдучи поруч із ним.
Втомлений, Неджа досі поводився як генерал Плечі, як завжди, розпрямлені, а голос жодного разу не затремтів. Але все ж усе в ньому було ніби менше, схудле, змарніле. Пошрамований рот, колись вигнутий в один бік у презирливій посмішці, тепер немовби зімкнувся у виразі болю.
Вона очікувала, що пін глузуватиме з неї, насміхатиметься через їхню капітуляцію, але було не схоже, щоб це його тішило. Він був виснажений. Схожий на людину, яка хоче померти.
Вони відсунули стільці й сіли. Жинь мало не засміялася, коли передусім Неджа ввічливо й зосереджено налив кожному повну чашку гарячого чаю. Це додало якоїсь урочистості, нормальності перемовинам, що стали можливими після океану крові.
Ані вона, ані Кітай не торкнулися чашок. Неджа випив свою одним ковтком.
— Що ж, — він вмочив пензель у чорнило й заніс його над пергаментом. — З чого почнемо?
— Озвуч нам їхні остаточні умови, — попросила Жинь.
Неджа завагався. Він не чекав, що вона одразу перейде до справи.
— Ти про...
— Викладай усе як є, — сказала вона. — Перелічи все потрібне, щоб призахідники відчепилися. Ми сюди не заради ігор прийшли. Просто скажи, чого нам це коштуватиме.
— Як забажаєш. — Він прочистив горло. У нього не було паперів, в які можна зазирнути, він знав напам'ять усе, чого хотіли призахідники. — Консорціум готовий відкликати свої війська за умови підписання перемир'я, а також надасть достатню кількість зерна, сушеного м'яса та крохмалю, щоб країна змогла дожити до наступного врожаю.
— Велика Черепахо! — видихнув Кітай. — Дякую...
Жинь перебила його:
— А що натомість?
— По-перше, повна амністія всім солдатам і командирам, пов'язаним із Республікою, — відповів Неджа. — Вам це також на користь. Вам потрібні люди, щоб підтримувати функціонування країни Дозвольте їм повернутися додому, гарантувавши безпеку, і вони працюватимуть на вас За це я ручуся. По-друге, Консорціум хоче визначити договірні порти — щонайменше по одному в кожній провінції, що має вихід до океану. По-третє, вони бажають повернути собі місіонерські привілеї. Сірий орден здійснюватиме прозелітизм, маючи імунітет, і кожного, хто посміє бодай пальцем торкнутися їх, висилатимуть до Призахідної республіки для визначення покарання.
А що зі мною? — наполягала вона.
Він простягнув руки. Золоті браслети яскраво виблискували навколо світлої шкіри, здертої до живого. Зблизька стало ясно, що вони ідеально припасовані до товщини його зап'ястків. Вона не знала, чи він їх колись знімає і чи взагалі може зняти.
— Ти одягнеш ось це. І більше ніколи не прикликатимеш Фенікса. Ти не передаватимеш свої знання про те, як працює шаманізм, у будь-якій формі жодній живій душі, а також співпрацюватимеш у відстеженні всіх у Нікані, кого підозрюватимуть в обізнаності про Пантеон. Ти зможеш вільно жити на півдні — навіть правити, якщо захочеш, — доки лишатимешся корисною.
— Корисною в чому? — запитав Кітай.
Неджа зглитнув:
— У тому ж, що і я.
На стіл опустилася гнітюча тиша Неджа не дивився їм у вічі. Але й очей не опустив — він дивився просто перед собою, так само розправивши плечі, приймаючи їхню жалість із мовчазним викликом, коли вони глянули на його браслети.
— Чому? — нарешті запитала Жинь.
Вона не зуміла приховати надламу в голосі. Їй раптом стало нестерпно бачити ці браслети. Хотілося зірвати їх з його зап'ястків, накрити рукавами — та що завгодно, аби лишень вони зникли.
— Неджа, ну якого біса..
— Бо в них уся сила, — тихо сказав він. — Бо це досі саме так.
Приголомшена, вона похитала головою:
— Невже в тобі не лишилося гордості?
— Йдеться не про гордість, — він прибрав руки. — А про жертву. Я обрав призахідників, бо розумію, що вони випереджають нас у всіх можливих аспектах навіть не на десятиліття, а на
— Саме в ціні ми й різні, — холодно сказала вона.
— Жинь, ти бачила лише один їхній бік. Бачила їх у найгіршому вияві, але разом із тим ти відстоюєш усе, чого вони не стерплять. А якби це було не так? Я знаю, вони зверхні. Знаю, вони не вважають нас людьми. Я знаю... — У нього запульсувала жилка на горлі. Він відкашлявся. — Знаю глибину їхньої жорстокості. Але вони захотіли співпрацювати зі мною. І наблизилися до того, щоб мене поважати. І якби я просто...
— І що для цього треба? — різко відказав Кітай. — Щоб вони тебе поважали?
Неджа не вагався:
— Ваша смерть.
У його голосі не було злості. Це була не погроза, а просто констатація факту. Неджа не зміг привезти труп Жинь, попри безліч можливостей її вбити, і саме тому позбувся народу.
Кітай ледь помітно кивнув, немовби саме такої відповіді й чекав: