Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 124)

— Жинь, годі!

Вона кілька секунд дивилася, як рухаються Неджині вуста, перш ніж збагнула, що він кричить. Він уже навіть не відбивався — усі його спроби були б марні, бо удари заледве поцілювали куди слід, а відбиви були занадто повільними.

Вона зацідила йому коліном у бік, штовхнула лівою рукою в плече і важко повалила на землю.

Він ударився головою об кут столу. Завалився на бік, широко розкривши рота. І вже не підвівся.

Вона повернулася до флоту.

Пляж перед її очима затягло пеленою. Вона бачила лише те, що бачив вогонь: не тіла чи кораблі, а просто форми, всі рівноцінні, всі — просто паливо для багать на її вшанування. І вона знала, що фенікс задоволений, бо його скрипучий сміх дедалі гучнішав, його присутність посилювалася, аж доки їхні розуми немовби злилися в єдине ціле, немовби з одного краю горизонту до іншого вона методично випалювала флот...

Аж доки не затихло.

Від приголомшення вона аж заточилася.

Небо було дуже блакитним і яскравим, повітряні судна — віддаленими. Вона знову була просто дівчиною, без вогню. Фенікс зник, і коли вона потяглася, щоб відшукати його, то побачила лише мовчазну, байдужу стіну.

Вона обернулася на Кітая:

— Що ти...

Він заледве тримався на ногах, схопившись за стіл для підтримки. Його обличчя смертельно зблідло. Піт градом котився зі скронь, а коліна підгиналися так сильно, що Жинь не була впевнена, чи він не впаде.

— Ти не можеш, — прошепотів він.

— Кітаю...

— Без моєї допомоги. Без мого дозволу. Такою була наша угода.

Приголомшена, вона дивилася на нього з розтуленим ротом.

Він відрізав її. Зрадник, він, скотина, відрізав її від бога.

Кітай був її чорним ходом, її містком, її єдиним каналом до Фенікса. Відколи вони заякорилися, він завжди тримався вільним для неї, дозволяв їй використовувати його розум, щоб спрямовувати стільки вогню, скільки вона хотіла. Він ніколи не перекривав цього каналу. Вона майже забула, що він узагалі це може.

— Я теж думав, що не зможу, — сказав він. — Думав, що ні в чому не зможу тобі відмовити. Але я можу, завжди міг, просто ніколи не пробував...

— Кітаю...

— Припини! — наказав він. Судома прокотилася його тілом, і він нахилився вперед, скривившись, але втримався за край столу, не впав. — Інакше більше ніколи не зможеш прикликати полум'я.

Ні Ні, все мало скінчитися не так. Вона зайшла так далеко не для того, щоб їй завадили дурні вагання Кітая. Він не може відібрати в неї силу, наче поблажливий батько, який тримав іграшки так, щоб вона не дістала.

Жинь побачила в його очах непокору, і її серце розлетілося на шматки.

«І ти?..»

Вона не напала першою. Якби Кітай не завдав удару, можливо, в неї забракло б волі вдарити його. Попри його зраду, це був Кітай — її найкращий друг, її якір, той, кого вона любила понад усе на світі, і єдиний, кого присягнулася завжди оберігати.

Але він ударив.

Він нахилився вперед, націлившись кулаками їй в обличчя, і щойно він це зробив, усе розбилося, немов шибка. Наступної миті, коли вона переспрямувала свою лють на нього, її вже ніщо не стримувало: ані сентименти, ані докори сумління.

Вона ще ніколи не била Кітая.

Вона збагнула це, коли вони боролися на землі — похмурою, скороминущою заувагою, яка насправді не могла не вразити, бо так чи інакше всі на її курсі в Сінеґарді рано чи пізно сходилися в бою. Вона безліч разів ставала на двобій із Венкою та Неджею. У перший рік доклала стільки зусиль, щоб убити Неджу, що їй це майже вдалося.

Але вона ніколи, жодного разу не торкалася Кітая. Навіть на тренуваннях. Кілька разів, коли їх ставили в пару, вони знаходили відмовки, щоб отримати іншого напарника, бо для них навіть думка про те, щоб нашкодити одне одному, навіть удавано, була просто нестерпна.

Жинь не усвідомлювала, наскільки він сильний. Кітай у її уяві був ученим, стратегом. Кітай не бачив бою ще від експедиції Вейсжі на північ. Він завжди перечікував бої на віддалі, під охороною цілого ескадрону.

Вона й забула, що його також тренували як солдата І він був у цьому дуже, дуже вправний.

Кітай був не такий сильний, як Неджа, і не такий швидкий, як вона. Але він бив із чіткою, смертоносною точністю. Його удари поцілювали з максимальною силою, зосередженою в найменшій точці впливу — ребром долоні, виступом кісточки, опуклим коліном. Він ретельно обирав цілі. Він знав її тіло краще за будь-кого, він розумів, де їй болітиме найдужче: в ампутованому зап'ястку, шрамах на спині, двічі зламаних ребрах. І атакував ці місця з грубою прицільністю.

Вона програвала. Виснажувалася, сповільнена сукупним болем десятків точних ударів. Він від початку тримав наступальний ритм. А їй не вдавалося навіть відбивати, їй не протриматися й хвилини.

Здавайся, — важко видихнув він. — Здавайся, Жинь, усе скінчено.

— Та пішов ти, — огризнулася вона і зробила випад кулаком йому до ока.

У своїй люті вона забула, що кулака не існує, що випнутих кісток на його обличчі торкнуться не виставлені кісточки, а обрубок зап'ястка, зболений і уразливий, захищений лише шаром тонкої, запаленої шкіри.

Біль був пекучий, виснажливий. Вона скрикнула.

Кітай позадкував, виходячи з зони її досяжності, а потім підібрав із землі Неджин ніж.

Жинь відсахнулася, інстинктивно змахнувши руками, щоб прикрити груди. Але він наставив клинок не на неї.

Бляха.

Вона зробила випад і перехопила його за зап'ясток до того, як він увігнав лезо собі в груди. Їй забракло сили, вістря вп'ялося йому в шкіру й ковзнуло вниз, розтинаючи плоть по ребрах Вони боролися, Жинь щосили відтягувала ніж, а він притискав його до себе, гострий клинок тремтів за кілька сантиметрів від його грудей.

Їй не перемогти.

Їй його не здолати. Він сильніший. Він має обидві руки.

Але вона й не мусила перемагати його фізично, їй лише потрібно було зламати його волю. І один невисловлений факт вона знала напевне, одну правду, що підкреслювала їхній зв'язок, ще відколи вона його зустріла.

Її воля значно сильніша, ніж його. Завжди була.

Вона діяла. Він ішов слідом. Наче дві руки на мечі, вона визначала напрямок, а він вкладав силу, вона була візіонеркою, а він її готовим катом. Він завжди мусив робити те, чого вона хотіла. І не перечитиме їй зараз.

Вона зосередила всі свої думки, спрямовуючи їх до Фенікса крізь слабкий бар'єр розуму Кітая.

«Я знаю, що ти там, — мовчки молилася вона — Я знаю, що ти зі мною».

— Здавайся, — сказав Кітай. Але піт градом котився з його чола він зціпив зуби від напруження. — Ти не зможеш.

Жинь заплющила очі й подвоїла зусилля, хапаючись за порожнечу, аж доки не знайшла крихітну нитку, слабесенький натяк на божественну присутність. Цього було достатньо.

«Зламай його», — сказала вона Феніксу.

Вона почула дзенькіт у розумі, немовби порцелянова чашка розбилася об камінь.

Побачила спалах червоного. Пляж зник.

Вони були самі в площині духів, стояли на протилежних краях великого кола, обоє голі і повністю відкриті. Усе було там, лежало перед ними. Уся притлумлена лють, мстивість, жага крові і провина. Її жорстокість. Його співучасть. Її відчай. Його шкодування.

Вона дивилася на нього через коло, знаючи, що якби хотіла його підкорити, то досить лише подумати про це. Колись вона вже майже це зробила — тієї миті, коли вони заякорились, у перші хвилини після того, як вона відновила свої узи з Феніксом, вона мало не стерла його. Вона могла прорвати силу бога крізь його розум, немовби він — лише тонесенька сітка.

І він це знав. Жинь відчувала його смиренність, його жалюгідну капітуляцію.

Капітуляцію, але не згоду. Тепер вони вороги, і вона може підкорити його своїй волі, але вже ніколи не матиме його серця.

І все ж щось — сентиментальність, глибокий сум — підбивало її спробувати.

— Кітаю, будь ласка..

— Не треба, — озвався він. — Просто... йди далі. Але цього не треба.

Його тіло обм'якло. Світ духів зник. Жинь отямилася саме тієї миті, коли Кітай упав, важко опустившись їй у руки. А потім якимось чином вона опинилася навколішках над ним, піднісши руку йому до шиї, її великий палець спочивав на випуклому горлі.

Їхні погляди зустрілися. Її різонуло жахом.

Вона впізнала те, як він дивився на неї. Так вона колись сама дивилася на Алтаня. Так Дадзі дивилася на Жигу — то був погляд нещасної, відчайдушної й докірливої відданості.

Він промовляв: «Зроби це».