Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 121)

— Поговори з Республікою, — сказав Кітай.

Вони були самі, вдвох у кабінеті. Усіх помічників і вартових відіслали, щоб ті не чули їхньої розмови. Усім кортіло відповідей, наказів і гарантій, а Жинь нічого не могла їм дати. Спалені поля стали останнім ударом. Тепер Жинь не мала ні плану, ні допомоги і запропонувати своїм людям їй було нічого. Вони з Кітаєм мусять якось це вирішити й не вийдуть з кімнати, доки не знайдуть вихід.

Але, на її подив, першою його пропозицією було здатися.

З того, як він сказав, це здавалося неминучим висновком. Немовби він знав, що так і буде, знав ще місяці тому і лише тепер потурбувався їй про це повідомити.

— Ні, — сказала вона. — Нізащо.

— Жинь, та годі...

— Цього вони й хочуть.

— Звісно, хочуть! Неджа пропонує допомогу харчами. Від початку пропонував. Ми мусимо погодитися.

— Ти працюєш на них? — вимогливо запитала вона.

Він відсахнувся:

— Ні... Що ти...

— Я знала Бляха, я так і знала.

Це пояснювало все: чому він загнав її в болото бездумних, виснажливих завдань в Арлоні, чому постійно відволікав від військового фронту, чому так охоче ігнорував неприховану загрозу в безперервних листах від Неджі.

— Спершу Венка, а тепер і ти? То он воно як?

— Жинь, це...

— Не називай мене божевільною.

— Ти і є божевільна, — випалив він. — Поводишся навіжено. Заткнися на секунду й поглянь у вічі, курва, фактам!

Вона розтулила рота, щоб відповісти, але він перебив її, виставивши перед її обличчям долоню, немовби вона була неслухняною дитиною:

— Ми маємо справу з голодом, не з чимось циклічним, не з чимось, що можемо перечекати, а з найгіршим голодом у сучасній історії. У всій країні не лишилось ні фіга, ні зернини, бо Дадзі отруїла половину півдня, а в центральній частині були заклопотані порятунком власних життів і не обробляли поля. Наші річки розлились, у нас видалася неприродно холодна й суха зима, що зменшила сезон вирощування зернових, а тому тим, хто бодай намагався щось вирощувати, стало вдвічі тяжче.

Коли він говорив, його дихання стало нерівним. Він випльовував слова з такою швидкістю, що Жинь заледве розуміла їх.

— Жодних споруд для зрошування чи контролю повеней. Ніхто не наглядає за зерносховищами, тож якщо вони ще існують, дотепер їх розграбували. У нас немає важелів впливу, немає запасних варіантів, немає грошей, нічого...

— То ми битимемося за це, — сказала вона. — Ми здолаємо їх, а потім заберемо все, що захочемо.

— Це божевілля.

— Божевілля? Божевіллям буде дати їм те, чого вони хочуть. Ми не можемо зупинитися на цьому, ми не можемо просто все віддати їм, ми не можемо дозволити їм перемогти...

— Заткнися! — крикнув він. — Ти хоч себе чуєш?

— А ти себе? Ти хочеш здатися!

— Не хочу, — сказав він. — Але це єдиний варіант, що в нас лишився. Люди голодують. Наші люди. Пам'ятаєш трупи на узбіччі? Скоро такою стане вся країна, якщо ти не навчишся наступати на горло власній гордості.

Вона заледве стримала крик.

Усе не так мало піти. Вона перемогла. Таж перемогла, блін, захопила Неджине місто, знищила своїх ворогів, завоювала нікарський південь, вона перемогла! Тоді чому, чому вони говорять так, немовби зазнали поразки?

Раптом її лють розвіялася. Вона не могла злитися на Кітая: якщо вона кричатиме на нього, це не змінить фактів.

— Вони не можуть зробити цього зі мною, — отупіло промовила вона. — Я мала перемогти.

— Ти й перемогла, — сумно відповів він. — Уся країна твоя. От тільки, будь ласка, не губи її через свою гордість.

— Але ми збиралися перебудувати цей світ, — сказала вона.

Вона вимовила ці слова, й вони прозвучали жалібно, немов дитяча фантазія. Але саме так вона й почувалася, саме в це й вірила, бо інакше заради якого біса все це було?

— Ми мали стати вільними. Збиралися звільнити їх...

— І ти ще можеш це зробити, — наполягав він. — Поглянь на все зроблене. Де ми опинилися. Ми збудували цілу націю, Жинь. Не можна дати їй зруйнуватися.

— Але вони прийдуть по нас..

— Обіцяю, не прийдуть, — він обхопив її обличчя долонями. — Поглянь на мене. Неджа розбитий. У ньому не лишилося спротиву. Він хоче того, чого й усі ми: перестати вбивати власний народ. Ми ще можемо мати світ, за який воювали. Хіба не бачиш? Він так близько, просто на обрії. Буде незалежний південь, буде світ без війни, і для цього тобі лише треба сказати одне слово.

Але не за такий світ вона воювала, подумала Жинь. У тому світі, заради якого вона боролася, головна вона і лише вона.

— Ми сказали людям, що вони будуть вільними, — розпачливо промовила вона. — Ми перемогли. Перемогли. А ти хочеш, щоб ми повернулися до чужоземців і вклонилися їм.

— Співпрацювати не означає вклонятися.

Жинь пхикнула.

— Це майже те саме.

— Це довгий шлях до звільнення, — заперечив він. — І не так легко, як палити ворогів. Жинь, ми перемогли в нашій війні. Ми недарма пролили ріки крові Але ідеологічна чистота — це бойовий клич, а не надійна основа для згуртованої країни. Нація нічого не важить, якщо не може забезпечити своїх людей. Ти маєш діяти так, як краще для них. Іноді доводиться схилитися на коліно, Жинь. Іноді треба бодай вдати, що схиляєшся.

Ні, в цьому він помилявся. Жинь не могла схилитися. Теардза схилилася, Ханелай схилилася. І чим це обернулося для них: швидкою, жорстокою смертю й повним стиранням з історії, яку мали б писати вони. Їхня провина була в слабкості, вони довірилися чоловікам, яких любили, і їм забракло мужності зробити необхідне.

Теардза мала вбити Червоного Імператора Ханелай мала вбити Дзяна, коли ще був шанс Але вони не змогли зашкодити тим, кого любили.

А Жинь може вбити кого завгодно.

Вона може скинути кайдани з країни. Може досягти успіху там, де всі інші зазнавали поразки, бо лише вона готова заплатити цю ціну.

Вона думала, що й Кітай розуміє необхідну жертву. Думала, що він як ніхто інший знає, чого вимагає перемога.

Але якщо вона помилилася — якщо він занадто слабкий, щоб осягнути цю революцію, — то вона зробить усе сама.

— Жинь?

Вона кліпнула.

— Що?

— Скажи мені, що й ти це бачиш, — він стиснув її плечі. — Будь ласка, Жинь. Скажи, що ти розумієш.

У його голосі чувся такий відчай.

Вона зазирнула йому в очі й не впізнала людини, яку в них побачила.

Це був не Кітай. Це був хтось слабкий, легковірний і зіпсований.

Вона його втратила Коли він став їй ворогом? Вона не помітила як це сталося, але тепер усе стало очевидним. Він міг відвернутися від неї в Арабаку. Міг планувати, що врешті зрадить її, ще відколи вони вийшли з Арлона Він міг увесь цей час працювати проти неї, стримуючи її, не дозволяючи горіти так яскраво, як вона могла б. Він від початку міг бути заодно з Неджею.

Лише в одному вона була впевнена Кітай більше не з нею. І якщо вона не може повернути його, то решту мусить робити сама.

— Будь ласка, Жинь, — спонукав він. — Будь ласка.

Вона вагалася, обачно підбираючи слова, перш ніж відповісти.

Треба діяти розумно. Не можна допустити, щоб він зрозумів, що вона бачить його наскрізь.

Якою була б правдоподібна брехня? Вона не може просто погодитися. Він збагне, що вона прикидається, — вона нізащо так легко не поступилася б щодо цього.

Треба вдати вразливість. Зробити так, аби він повірив, що для неї це важкий вибір, що вона зламана, якою він і хотів її бачити.

Я просто... — вона дозволила своєму голосу тремтіти. Широко розплющила очі, щоб Кітай подумав, наче вона налякана, а не норовлива. Кітай повірить. Кітай, щоб його, завжди хотів бачити в людях найкраще, а це означає, що він купиться на що завгодно. — Мені страшно, що я не зможу повернутися.