Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 120)

Але в Тікані навіть повітря здавалось інакшим, не зарядженим п'янким захватом бою чи ненависті, а мертвим від виснаження.

Вона кліпнула. Це неправильно. Вона повернулася додому, зверталася до людей, які пішли за нею до пекла і назад, до селян, які заради неї перетворили поля на багрянець. Заради неї. Вони вважали її божеством. Обожнювали її. Заради них вона винищила муґенців, заради них підкорила Арлон.

Але чому ж тоді вона почувається такою ошуканкою?

Вона знову відкашлялася. Спробувала вкласти в свої слова трохи сили:

— Ця війна...

Хтось із натовпу перебив її криком:

— Я думав, ми перемогли в цій війні!

Приголомшена, Жинь замовкла. Раніше її не перебивали.

Вона ковзала поглядом по площі і не могла знайти джерело голосу. Він міг належати будь-кому з цих облич — усі вони були однаково черстві, однаково обурені. Здавалося, вони погоджувалися з мовцем.

Вона відчула раптовий спалах нетерплячки. Невже вони не усвідомлюють загрози? Невже їх тут не було, коли Неджа скинув сотні тонн вибухівки на неозброєних цивільних, які лише святкували?

— Перемир'я немає, — сказала вона. — Призахідники досі намагаються мене вбити. Вони спостерігають з небес, чекаючи нашої невдачі й сподіваючись на нагоду розбити нас одним ударом. Те, що станеться далі, буде великим випробуванням для нікарського народу. Якщо ми скористаємося цим шансом, то матимемо майбутнє. Призахідники слабкі, непідготовлені і нажахані тим, що ми зробили в Арлоні. Лише підтримайте мене в цій останній сутичці...

— До біса призахідників! — крикнув інший голос. — Спершу нагодуй нас!

Жинь знала, що гарний лідер не відповідає юрбі. Лідер вищий за якихось там зухвальців, а відповідаючи на такі запитання, вона лише даруватиме їм незаслужене визнання.

Жинь повернулася до того, на чому закінчила, намагаючись висловити думку до кінця:

— Цей опіум стане паливом...

Вона не договорила. Натовп вибухнув галасом. Спершу здалося, що це знову просто зухвальство, але потім почувся брязкіт сталі, а за ним — нова хвиля криків, що гучнішала й розходилася.

— Злазь звідти! — Кітай схопив її за зап'ясток і стягнув зі сцени.

Вона опиралася лише мить, збентежено глянувши на натовп, але люди вже не звертали на неї уваги. Вони всі повернулися до джерела неспокою, що розходилося, наче крапля чорнила у воді, розгортаючись хмарою хаосу, який затягував усіх поблизу.

Кітай смикнув сильніше:

— Тобі треба забратися звідси.

— Зачекай! — Її долоня була гаряча, готова випустити полум'я, хоча Жинь і гадки не мала, що збирається робити. У кого цілитись? У натовп? У свій народ? — Я можу...

— Ти нічим тут не зарадиш, — він квапливо потяг її подалі від заколоту.

Тепер люди кричали. Жинь озирнулася через плече й побачила, як у повітрі блискає зброя, тіла падають, метаються списи, а руків'я мечів вдаряють об незахищену плоть.

— Зараз — нічим, — додав він.

— Та що це за хрінь з ними? — вимогливо запитала Жинь.

Вони відступили до генеральського комплексу, де вона була в безпеці й не на видноті і де їх не могли підслухати, а солдати тим часом закінчували наводити лад на площі. Її приголомшення вивітрилося. Тепер вона була просто зла, розлючена, що її ж люди поводилися, наче безмозкі, невдоволені довбні.

— Вони виснажені, — тихо промовив Кітай. — І голодні. Вони думали, що війна закінчилась і ти повернулася з трофеями. Навіть не підозрювали, що ти збираєшся втягти їх у ще одне протистояння.

— Чому ж усі вважають, що війна скінчилася? — Жинь у розпачі заламувала пальці. — Невже я єдина, хто має очі?

Отак почуваються матері, коли їхні діти починають істерити? З чистої, зараза, невдячності Вона пройшла пекло й повернулася заради них, а їм вистачило мужності стояти, скаржитись і вимагати того, чого вона не може їм дати.

— Призахідники мали рацію! — випалила вона. — Вони довбані вівці Усі.

Не дивно, що Петра вважала нікарців меншовартісними. Тепер Жинь це розуміла. Не дивно, що Тріада правила таким чином, з кривавими ріками й безжальною сталлю. Як ще підбурити маси, якщо не страхом?

Як нікарці можуть бути такими короткозорими? На кону стоять не лише їхні шлунки. Вони опиняться на межі чогось значно більшого, аніж повноцінна вечеря, якщо просто думатимуть, якщо просто об'єднаються заради ще одного ривка. Але вони не розуміють. Як змусити їх зрозуміти?

— Вони не вівці Звичайні люди, Жинь. І вони втомилися страждати. Вони просто хочуть, щоб це скінчилося.

— Я також! І я пропоную їм таку можливість! Чого вони від нас хочуть? — вимогливо поцікавилася вона. — Щоб ми почепили мечі на стінку, відклали щити й чекали, доки нас переб'ють у власних ліжках? Скажи мені, Кітаю, вони справді такі тупі щоб вважати, що призахідники просто розвернуться й дадуть нам спокій?

Спробуй зрозуміти, — спокійно промовив він. — Важко вважати головною загрозою ворога, якого не бачиш.

Жинь пхикнула:

— Якщо для них усе й справді так, то вони не заслуговують на життя.

Не варто було цього говорити. Щойно слова злетіли з язика, вона збагнула, що помилялася. Вона говорила не від гніву, а від паніки, від крижаного страху, що стискав усі нутрощі.

Усе розвалювалося. Тікані мало стати твердинею її опору, базою, з якої вона розпочне останній наступ на захід. Символічно, географічно Тікані та його мешканці були їй рідні. Вона піднялася з цієї багнюки. Вона повернулась і звільнила свою батьківщину. Спершу відбила їх від муґенців, а потім — від Республіки. А тепер, коли вона найбільше потребує їхньої підтримки, їм, ідіотам, закортіло влаштувати заколот.

«Тебе або боятимуться, або любитимуть, — колись сказала їй Дадзі. — Але не дозволяй їм єдиного — зневажати тебе. Тоді нічого не матимеш. Тоді ти програла».

Ні. Ні. Вона притисла долоню до чола, намагаючись сповільнити дихання. Це лише тимчасова заминка, вона ще не програла. Вона спробувала нагадати собі про всі активи, які мала: Моаґ, опіумні поля, чималий резерв військ по всій Імперії, хай навіть їм ще треба пройти підготовку. Вона мала фінансові ресурси всієї країни, просто треба вилучити їх. І в неї ще ж є бог, наймогутніший бог у всій Нікарській імперії.

Чому ж вона почувається так, ніби перебуває за крок від поразки?

Її війська голодують, маса ненавидить її, а серед наближених повно шпигунів, про яких вона не знає. І Неджа глузує з неї на кожному кроці, провертаючи свій ніж там, де болить найдужче. Її режим, хитка споруда, яку вони вибудували в Арлоні, тріщить по швах, і їй бракує сили тримати все вкупі.

— Генерале?

Вона різко обернулася:

— Що?

Помічник був наляканий. Його рот розкрився декілька разів, але звуку так і не було.

— Кажи вже! — випалила Жинь.

Широко розплющені очі кліпнули. У горлі йому забулькотіло. А коли він нарешті заговорив, голос був таким боязким хрипінням, що Жинь змусила його повторити сказане двічі, аж доки нарешті розчула все як слід:

— Поля, генерале. Вони горять.

Жинь знадобилося кілька довгих секунд, щоб збагнути, що вона не спить і що червоні хмари на віддалі, які до нереальності яскраво сяють на тлі безмісячного неба, насправді не ілюзія.

Опіумні поля охопило полум'я.

Жар наростав, поки вона спостерігала, і здіймався зі страхітливою швидкістю. За лічені секунди вогонь перекинувся на всі поля. І Жинь могла лише стояти, широко розплющивши очі й силкуючись осягнути те, що бачила перед собою, — знищення її єдиного козиря.

Немовби в тумані вона чула, як Кітай віддає накази, закликаючи евакуювати всіх із хатин неподалік полів. Краєм ока бачила навколо себе метушливий рух, коли солдати почали діяти, шикуючись вервечкою від джерел, щоб передавати відра з водою.

Вона не могла рухатися. Ноги немовби приросли до землі А навіть якби могла, що зробила б? Ще одне відро з водою не допоможе. Всіх клятих відер у Тікані було б замало. Жар випалив уже понад половину полів, а вода лише здіймалася парою, зливаючись із хмарами диму, що тепер клубочилися на горизонті.

Вона не могла прикликати бога, щоб це зупинити. Фенікс може лише розпалювати полум'я. Але не загасити.

Вона знала, що ті поля не могли спалахнути випадково. Ні, випадкові пожежі починаються з одного джерела, а цей вогонь мав їх декілька — щонайменше три точки загоряння, чий радіус поступово сходився, коли полум'я розгоралося дедалі ширше.

Це зробив Неджа.

Це саботаж, а винні давно зникли в пітьмі.

«Це ти привела їх сюди, — промовив Алтанів голос. — Це ти привела їх у своїй колоні, бо не змогла викорінити шпигунів, і це ти показала їм, куди саме завдати удару».

Хвиля відчаю накрила її з такою силою, що це здалося майже кумедним. Бо звісно ж, бляха, звісно ж, наприкінці, коли все звелося до єдиної надії, вона втратила і її. Це не була несподіванка, а просто кульмінація низки невдач, які почалися з моменту окупації Арлона і закручувалися спіраллю, коли вона й не помічала Раптовий, непередбачуваний поворот колеса фортуни, завдяки якому вона перед тим виборола південь.

Вона не могла зупинити це. Не могла виправити.

Їй лишалося тільки дивитись. І якась хвора, відчайдушна частина її хотіла дивитися, знаходячи порочну радість у тому, як квіти марніли й осипалися попелом, бо тепер їй хотілося перевірити, як далеко зайде безнадія. А ще тому, що руйнування було приємним — безпричинне стирання життя й надії здавалося приємним, навіть якщо надія, що розвіювалася з димом, — її власна.