Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 108)

— Піпадзі!

І щойно Жинь і Ляньхва потяглися, щоб забрати Дзюто, Піпадзі підвела голову.

— Не треба.

Її очі розплющилися. Вони були нормальні, приємно карі.

Жинь вагалася, досі тримаючись лівою рукою за комір Дзюто.

— Все гаразд, — Піпадзі підняла руки, погладила сестрине волосся. — Дзюто, заспокойся. Я в нормі.

Ридання Дзюто миттєво стихло до наляканих схлипів. Піпадзі погладжувала колами сестру по спині, втішаючи її шепотінням на вухо.

Жинь глипнула на Ляньхву.

— Вона...

Ляньхва заклякла з розпростертими руками.

— Я не впевнена. Я зростила ребра, але решта... Ну тобто є щось іще...

Піпадзі поверх плеча Дзюто глянула Жинь у вічі. На її обличчі була гримаса неспокою.

— Вони такі гучні.

У Жинь серце обірвалося.

— Хто гучний?

— Вони кричать, — пробурмотіла Піпадзі. Її очі потемніли. — Вони такі... Ох.

— Зосередься на нас, — стривожено сказала Жинь. — На сестрі...

— Не можу. — Руки, якими Піпадзі досі обіймала Дзюто за плечі, почали смикатися. Вони скоцюрбились у пазурі, дряпаючи повітря. — Вона вже тут, вона..

— Забери її! — наказала Жинь Ляньхві.

Ляньхва одразу все зрозуміла Вона обхопила Дзюто за талію й потягла Дзюто відбивалася, верещала, але Ляньхва не відпускала Вона потягла Дзюто геть із пляжу до лісу, аж доки схлипи дівчинки не стихли на віддалі.

— Лишайся зі мною, — сказала Жинь Піпадзі. — Піпадзі, слухай мій голос...

Піпадзі не відповідала.

Жинь не знала, що робити. Їй хотілося обійняти Піпадзі, втішити, але Жинь боялася до неї торкатися. Навколо ключиць Піпадзі розквітла велика фіолетова хмара, здіймаючись до шиї й перетворюючи очі на яскравий гладенький фіолет. Піпадзі вигнула спину. Вона безгучно хапала ротом повітря, борючись проти якоїсь невимовної сили.

Жинь позадкувала, їй раптом стало дуже страшно.

Піпадзі повернула голову до Жинь. Той рух був страхітливо неприродним, а її руки й ноги хтось мовби смикав за невидимі нитки, як маріонетку.

— Будь ласка, — сказала вона Її очі блиснули до тьмяно-карого. — Поки я ще тут.

Приголомшена, Жинь витримала її погляд.

«Смерть або Чулуу Корікх». Чотири простих спустошливих слова Жинь знала їх від початку. Лише такі два варіанти судилися Цике: смерть або замурування. Командир мусив подбати про те, щоб це був перший. «Командир відбраковує».

— Зосередься, — Жинь говорила зі спокоєм, якого насправді не відчувала Вона не могла перекласти відповідальність на когось, мусила зробити це сама І під таким кутом це була милість. — Борися. Не можна мене отруїти.

— Не отрую, — прошепотіла Піпадзі.

— Дякую.

Жинь простягла ліву руку, підсунула її під голову Піпадзі, вперлася коліном їй у плече, щоб мати важіль, а потім смикнула.

Хрускіт був гучніший, ніж вона очікувала Жинь розпрямила пальці, зосередившись на болю, щоб не дивитися на осклянілі очі Піпадзі. Вона ще ніколи не ламала ший. Цього методу її навчали в теорії, вона відпрацьовувала його безліч разів на манекенах у Сінеґарді. Але досі не усвідомлювала, скільки сили насправді треба щоб переламати хребет.

На тому все скінчилося.

Жинь увійшла до міста пішки. Ніхто не оголосив про її присутність, її не супроводжували музики чи танцівники. Її заледве хтось і помітив: місто було занадто поглинуте власним безладом Виснажена вона помітила лише метушливий рух, обгорілі та закривавлені тіла вносили в місто на ношах, юрби людей витікали з воріт Арлона, тягнучи за собою лантухи й гублячи одяг, родові коштовності та срібло; тіла набилися на рештки арлонського флоту, тікали на декількох кораблях, які не потонули в люті Дракона.

Туманно вона розуміла що перемогла.

Арлон знищено. Призахідники втекли. Неджа і його командування квапливо відступали каналом. Жинь дізналася ці факті і впродовж наступних кількох годин, захоплені офіцери переповідали їх знову і знову, але вона перебувала в затуманеному стані, така втомлена й спантеличена, що думала, ніби вони жартують.

Бо як це можна назвати перемогою?

Вона знала, що таке перемога. Перемога була, коли вона змітала ворожі загони з бойовища божественним вогнем, а її солдати гуртувалися навколо неї й кричали, відвойовуючи те, що належало їм по праву. Перемога здавалася заслуженою. Справедливою.

А це шахрайство — ніби її суперник десь у від'їзді, а її випадково оголосили переможцем, і це перетворювало всю ситуацію на дуже сумнівну. Це перемога, яку в неї можуть вирвати з рук будь-якої миті й з будь-якої причини.

— Не розумію, — повторювала вона Кітаю. — Що сталося?

— Все скінчилося, — говорив він їй. — Місто наше.

— Але як?

Він терпляче відповідав, як і впродовж усього дня:

— Дракон знищив місто. А потім ти прогнала Дракона.

— Але я цього не робила, — вона визирнула на затоплені канали. — Нічого не робила.

Вона лише розбурхала істоту, з якою не змогла впоратися. Вона лише лежала горілиць, до чорта налякана, поки Неджа й призахідницький пілот вели бій блискавок, якого вона не розуміла Вона втрутилась у сили, яких була не здатна контролювати. Мало не затопила ціле місто, мало не потопила всіх людей у цій долині, і все тому, що думала, наче може розбудити Дракона і перемогти.

— Можливо, він побачив, які вони, — припустив Кітай, коли вона розповіла йому про те, що сталося в річці. Було абсолютно безглуздим, що Неджа просто здався, відступив, коли міг убити Жинь і зупинити Дракона одним ударом. — Я про призахідників. І можливо, він не хотів позбавлятися єдиної сили, здатної їх зупинити.

— Це якесь запізніле усвідомлення, — пробурмотіла Жинь.

— А можливо, це було самозбереження. Можливо, ситуація гіршала.

— Можливо, — непереконано промовила вона. — І що, по-твоєму, він тепер робитиме?

— Не знаю. Але в нас є нагальніші проблеми, — Кітай кивнув на палацові ворота. — Ми щойно скинули правителя половини цієї країни. А тепер ти мусиш представити себе як його заміну.

Вона мала виступити перед солдатами. Виголосити промови. Окупувати місто й заявити права на країну.

Жинь здригнулася від утоми. Вона не почувалася правителькою, вона заледве почувалася переможницею. Найменше їй зараз хотілося виходити до натовпу й прикидатися.

— Завтра, — сказала вона. — Дай мені цей день. Мені дещо треба зробити.

У Тікані глибоко в лісі був невеликий цвинтар, так захований за хащами тополь і бамбуковим гаєм, що чоловіки нізащо випадково на нього не натрапили б. Але кожна жінка в Тікані знала його розташування. Вони ходили туди зі своїми матерями, свекрухами, бабусями, сестрами. Або йшли туди самі, зблідлі й в сльозах, притискаючи до грудей стражденну ношу.

Це був дитячий цвинтар. Дівчатка, задушені одразу після народження, бо їхні батьки хотіли синів. Хлопчики, які померли надто рано і лишили матерів згорьованими й наляканими, що їх замінять молодші, плодючіші дружини. Брудні висліди викиднів чи передчасних пологів на пізньому терміні.

Жинь припускала, що й в Арлоні було таке. Кожен населений пункт потребує місця, де можна сховати сороміцькі смерті його дітей.

Венка знала, де воно.

— Трохи менше кілометра повз евакуаційні скелі, — сказала вона. — Поверни на північ, коли побачиш канал. Там у траві є стежка. Її помітно не одразу, але як розгледиш, вона приведе тебе куди слід.

— Підеш зі мною? — запитала Жинь.

— Тати, бляха, знущаєшся, — сказала Венка. — Я більше ніколи туди не піду.

Тож на заході сонця Жинь загорнула урну з прахом Піпадзі в кілька шарів тканини, сховала в сумку і вийшла до скель із заступом, прив'язаним до спини.

Венка мала рацію: якщо знати, що шукати, потаємна стежка ставала ясною як день. Могили позначені не були, але висока трава росла цікавими вихорами, викручуючись і вигинаючись, немовби уникаючи колись і комусь дорогих кісток у землі під нею.

Жинь оглянула галявину. Скільки тіл тут поховано за всі ці десятиліття? Як далеко треба зайти, щоб не наштовхнутися пальцями на крихітні кісточки, коли вона копне землю?