Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 107)

Думка декілька разів сяйнула Жинь, ніби мантра, і врешті спонукала тіло до дій. Похитуючись і спотикаючись, немов п'яничка, вона побрела до берега. Почувалася відділеною, немовби хтось інший незграбно контролює її тіло, поки розум силкується дати раду міріадам питань.

Що сталося? Що зробив Неджа? Це капітуляція?

Вона перемогла?

Але жодна її мрія про перемогу навіть трохи не була схожа на це.

Жинь почула невиразне, жалісливе булькотіння. Обернулася. На піску трохи віддалік лежала Піпадзі в позі ембріона. Її обличчя ледь трималося над водою — Жинь не розуміла, як та досі не потонула. Але вузькі плечі Піпадзі здійнялися й опустилися, а пальці шкрябали крихітні, розпачливі візерунки у багнюці. Вона стогнала.

Жинь заквапилася до неї.

— О боги. — Вона підняла Піпадзі на руки й постукала кулаком по нижній частіші спини дівчини, намагаючись звільнити її легені від води. — Піпадзі, ти мене чуєш?

Вода цівкою стікала з рота Піпадзі — спершу дрібненькою, а потім її плечі важко піднялись і з рота полився цілий потік річкової води та жовчі. Піпадзі судомно смикнулась і слабко опала Жинь на груди, дихаючи нерівними, розпачливими ривками.

— Тримайся.

Жинь перекинула праву руку Піпадзі собі на плече й підняла її на ноги. Незручна позиція, але Піпадзі була худорлява, легка, і Жинь з неймовірною легкістю зрушила їх обох уперед, крок за кроком.

— Тільки тримайся, з тобою все буде гаразд, ми просто відведемо тебе до Ляньхви.

Вони ступили десять кроків берегом, коли Жинь почула, як хтось шалено відкашлюється. Вона обернулася через плече Неджа зігнувся навколішки на мілині, його плечі важко осунулися.

Вона зупинилася.

Він був лише за кілька метрів. Так близько, що вона могла роздивитися кожну рису його обличчя: крейдяну блідість, почервонілі очі, ледь помітні шрами на порцеляновій шкірі Вона й не згадала б, коли вони востаннє стояли так близько, не намагаючись убити одне одного.

Якусь мить вони просто дивились одне на одного, розглядаючись, мов незнайомці.

Погляд Жинь ковзнув до золотих браслетів на його зап'ястках. Усе нутро перевернулося, коли вона збагнула, що то таке. Не прикраси. Провідники. Вони не випадково притягли блискавки. Вони були створені для цього.

А потім її осяяло, що, певно, пережив Неджа за той рік, відколи вона втекла з Арлона Після зникнення Жинь Петрі був потрібен шаман для експериментів.

А оскільки Цике вбили, в Республіці шаман лишався тільки один.

Шкіра навколо його зап'ястків і щиколоток помітно змінила колір на крапчасті відтінки синюшно-фіолетового й червоного. Від такого видовища їй стиснулося в грудях. Вона бачила, як тіло Неджі затягує рани, які миттєво мали б його вбити. Бачила, як його шкіра відновлюється від опіків, які її обвуглювали. Вона думала, що сили Дракона можуть загоїти що завгодно. Але цього зцілити вони не могли.

Колись Жинь була абсолютно певна в тому, що Пантеон — це сама суть творіння. Що не існує вищої сили. Що призахідницька релігія, їхній Божественний Архітектор, не більше ніж зручна оповідка.

Тепер такої певності вона не мала.

Повільно, зболено Неджа підвівся й витер рота тильним боком долоні. На ній лишилася кров.

— Вона жива?

Жинь була така розгублена, що не збагнула його слів. Неджа кивнув на Піпадзі й повторив:

— Жива?

— Не... не знаю, — озвалася Жинь, отетеріла. — Вона... Я спробую.

— Я не хотів... — Неджа знову закашлявся. На його підборідді блиснув багрянець. — Це не її провина.

Жинь розтулила рота, щоб відповісти, але жодного слова так і не вимовила.

Не через те, що їй нічого було сказати. Сказати їй хотілося забагато, і вона не знала, з чого почати, бо все, що спадало на думку, здавалось абсолютно недоречним.

— Варто було вбити мене, — нарешті сказала вона.

Він довго не зводив з неї очей. Вона не могла зчитати його виразу. А те, що, як їй здалося, побачила, її спантеличило.

— Але я ніколи не хотів твоєї смерті.

— Тоді чому?

Цих двох слів було замало. Усього, що спадало їй на думку, замало. Тепер прірва між ними була надто широка і тисяча запитань у її голові стали неважливими, надто дріб'язковими, щоб промовляти їх уголос.

— Обов'язок, — сказав він. — Тобі не зрозуміти.

Вона не знайшлася, що на це відповісти.

Він мовчки дивився на неї, його меч намарно гойдався на поясі. Його обличчя викривилося в гримасі, немовби він також боровся з думками, які ніколи не висловив би вголос.

Його було так легко вбити. Він ледве стояв на ногах. Його бог просто втік, не встоявши перед такою величною силою, про існування якої вона навіть не підозрювала. Якщо вона розітне його зараз, рани навряд чи затягнуться.

Але вона не могла прикликати полум'я. Для цього їй був потрібен гнів, а вона не могла витягти з себе навіть найтуманнішого гнівного спогаду. Не могла проклинати, кричати або робити будь-що з мільйона речей, які, їй уявлялося, робила б, якби мала шанс зіткнутися з ним, як ось зараз.

«Скільки ще шансів, — запитав Алтань, — ти збираєшся змарнувати?»

«Щонайменше один», — подумала вона і проігнорувала його презирливий сміх.

Якби вона могла згадати, як ненавидіти Неджу, то вбила б його. Але натомість розвернулася до нього спиною й дозволила йому відступити, тим часом відступаючи сама.

Розділ 30

Піпадзі помирала.

Її стан стрімко погіршився за ті пів години, у які Жинь відтягла її до основного війська в місті й доручила солдатам знайти і привести Ляньхву. Коли вклала її на березі на сухий брезент, серцебиття дівчини стало слабким і Жинь навіть подумала, що та вже померла, але підняла повіки Піпадзі й побачила, що очні яблука загрозливо миготять між карим і чорним.

Вона спробувала дати їй опіум. Жинь завжди тримала пакетик у потаємній кишені, а відколи почала відправляти шаманів у бій, носила подвійну дозу. Не подіяло. Піпадзі покірно вдихала дим, але її стогони не змовкали, а фіолетові вени, що лячно випиналися зі шкіри, тільки потовщали.

Богиня здобувала дедалі більший контроль.

«Велика Черепахо». Жинь дивилася на біле обличчя Піпадзі й намагалася не панікувати. Шаманів, які поступаються своїм розумом богам, не можна вбити. Вони опиняються в пастці власного тіла, що стає божественним, і приречені жити аж до кінця світу.

Жинь не могла приректи Піпадзі на таке.

Але це означало, що вона мусить її вбити, поки очі ще стають карими, поки дівчина ще чіпляється за уламок смертності.

Жинь потяглася тремтливою рукою до горла Піпадзі.

— Я маю опіум! — крикнула Ляньхва, підбігаючи до них пляжем. Вона схилилася над Піпадзі, важко відсапуючись. — Ти...

— Вже пробувала, — сказала Жинь. — Не подіяло. Вона втрачає контроль, вона на межі — біль не допомагає, їй болить усередині, Неджа щось зробив із нею, я не розумію, але гадаю, в неї внутрішня кровотеча, і мені потрібно, щоб ти... Не чіпай!

Ляньхва, яка тепер стала навколішки над Піпадзі, відсмикнула руки.

— Торкайся її через одяг, — порадила Жинь. — І стеж за піском. Будь обережна. Вона себе не контролює.

Ляньхва кивнула. До її честі, вона не була налякана, радше просто зосереджена. Вона видихнула, заплющила очі й розчепірила пальці над тулубом Піпадзі. Слабке сяйво підсвічувало подерту форму дівчини.

Повіки Піпадзі затріпотіли. Жинь затамувала подих.

Можливо, це ще не кінець. Можливо, проблема лише в болю, можливо, дівчина повернеться до них.

— Піпадзі? Піпадзі!

Жинь підвела очі й ледь чутно вилаялася. Менша сестра — Дзюто — бігла пляжем і кричала.

Хто її сюди пустив? Жинь була ладна його придушити.

— Відійди!

Коли Дзюто наблизилася, Жинь простягла руку, щоб відгородити ту від сестри. Дзюто була тендітна, але налякана й в істериці, тож нестямно відбивалася від Жинь і врешті впала навколішки біля сестри.

— Не... — крикнула Жинь.

Але Дзюто вже відштовхнула Ляньхву. Вона припала до сестри й схлипувала.