Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 109)
У неї тремтіли руки. Вона роззирнулася, переконавшись, що сама, а потім сіла й дістала з кишені люльку. Вона не взяла достатньо опіуму, щоб вирубитися, лише саме вдосталь, щоб рука була твердою і могла міцно тримати заступ.
«Нелегко, еге ж?»
Краєм ока вона побачила Алтаня, який ішов за нею між рядами непозначених могил. Його постать затримувалася, лише коли вона дивилася деінде, а коли зосереджувалася там, де, як їй здавалося, він стояв, Алтань щезав.
— Вони були наче діти, — сказала вона. — Я не... не хотіла...
«Ти не хотіла їм шкоди, — Алтань говорив лагідніше, ніж будь-коли, лагідніше, ніж вона колись дозволяла своєму спогаду. — Але ти мусила. Мусила провести їх крізь пекло, бо лише так усі інші могли вижити».
— Я звільнила б їх, якби могла.
Хоч раз він не кепкував. Він говорив просто сумовито:
«Я також».
Нарешті вона знайшла місце, де земля здавалася непотривоженою, а трава росла рівно. Вона відклала загорнутий глечик додолу, міцно стиснула заступ і почала копати, а Алтань мовчки спостерігав з тіні.
Минуло кілька довгих хвилин. Попри вечірню прохолоду, піт коптився по шиї.
Земля була кам'яниста і тверда, заступ вислизав з руки Зрештою вона знайшла нестійку рівновагу, рукою скеровуючи заступ, а ногою вдавлюючи його глибше.
— Гадаю, тепер я тебе зрозуміла, — сказала вона після довгої мовчанки.
«О? — Алтань підвів голову. — І що ж ти зрозуміла?»
— Чому ти так сильно тиснув на мене. Чому завдавав болю. Я не була для тебе особистістю, я була зброєю і тобі було потрібно, щоб я працювала.
«І все ж зброю можна любити, — сказав Алтань. — Можна бити її, формуючи, а потім спостерігати, як вона знищує себе, і знати, що все це було конче необхідно, але це не означає, що ти не можеш іще й любити».
Їй не треба було копати надто довго чи над то глибоко — ніхто не потурбував би цих могил, — але щось у важкому, повторюваному русі заспокоювало її, навіть попри те, що плече боліло дедалі більше. Це була спокута.
Нарешті, коли яма стала такою глибокою, що згасаюче світло вже не діставало дна, коли земля з брунатної й кам'янистої" змінилася м'якою і мулистою глиною, вона зупинилась і обережно опустила прах Піпадзі в могилу.
Вона воліла б мати можливість поховати й Дуліня. Але попри багато годинні пошуки в каналі, так і не знайшла навіть клаптика його форми.
— Хоч колись стане легше? — запитала вона.
«Що? Відправляти людей на смерть? — Алтань зітхнув. — Якби ж. Боліти ніколи не перестане. Вони вважатимуть, що тобі байдуже. Що ти безжальне чудовисько з однією метою — перемогти. А тобі не байдуже. Ти любиш своїх шаманів, як власну родину, і щоразу, коли бачиш, як один із них помирає, в твоєму серці немов провертається ніж. Але ти мусиш це робити. Мусиш робити вибір, якого не зробить більше ніхто. Смерть або Чулуу Корікх. Командири відбраковують».
— Я не хотіла, щоб це була я, — сказала вона. — Я заслабка для такого.
«Ні».
— Це мав бути ти.
«Це мав бути я, — погодився він. — Але вибралася ти. Тож іди до кінця, дитино. Це найменше, що ти заборгувала мертвим».
Кітай чекав на неї біля підніжжя скель, тримаючи в одній руці жмуток ароматичних паличок, а в другій глечик із сортовим вином.
— І що це таке? — запитала вона.
— Цінміндзє, — відповів він. — Нам треба лишатися на ногах.
— Він лише через два тижні, — сказала вона.
— Річ не в тім Нам треба лишатися на ногах.
— Навіщо?
— Щоб ти перемогла в цій війні, загинули тисячі людей. Йдеться не лише про твоїх шаманів. Це були солдати, чиїх імен ти навіть не знала. Ти вшануєш їх. І не спатимеш.
Жинь була така втомлена, що вже готова була просто піти геть. Який сенс у цьому ритуалі? Мертві не можуть їй нашкодити. Годі, на сьогодні вистачить з неї покути.
Але потім вона побачила вираз обличчя Кітая і збагнула, що тут не може відмовити йому. Вона мовчки спустилася з ним до долини.
Поля трупів уночі такі тихі — вона й не здогадалася б, що на цій землі був бій. Усього кілька годин тому це місце було сповнене криками, вибухами, брязканням сталі й димом. А тепер вистава скінчилася, нитки маріонеток підрізали, всі завмерли в мовчазному спочинку.
— Так дивно, — пробурмотіла вона. — Мене тут навіть не було.
Вона не командувала цією битвою. Не бачила на власні очі, як вона розгорталась, і не знала, яка сторона поступилася першою, не знала, як усе склалося б, якби Дракон не підняв Мужвей. Вона була зайнята зовсім іншою битвою, надто заклопотана виміром духів і блискавками, щоб узагалі пам'ятати про звичайний бій, аж доки перед нею не постали його наслідки.
— Що тепер? — запитала вона.
— Не впевнений, — Кітай нерішуче підняв палички, немовби тільки-но збагнув, яке це недоречне рішення. Вони й не бралися порахувати трупи в долині. Усі пахощі світу не змогли б спокутувати цієї жертви.
— У Тікані ми палимо папір, — озвалася Жинь. — Паперові гроші Паперові будинки. Іноді паперових дружин, якщо це були молоді чоловіки, які загинули до шлюбу...
Вона замовкла. Усе це зайве. Вона просто белькоче щось із остраху перед тишею.
— Не думаю, що має значення папір, — сказав Кітай. — Гадаю, нам просто треба..
Його голос обірвався, а очі розширилися, коли він зосередився на чомусь поверх її плеча. Вона теж почула запізно — хрускіт кроків на випаленій траві й кістках.
Коли обернулася, то побачила в пітьмі лише один силует.
Неджа прийшов сам. Неозброєний.
У місячному світлі він завжди здавався таким інакшим. Шкіра сяяла блідістю, а риси обличчя ставали м'якшими й менше нагадували різкий вираз його батька, а більше — приємну тендітність матері. Він здавався молодшим. Юнаком, якого вона знала в Академії.
Жинь на мить замислилася, чи прийшов він на смерть.
Тишу порушив Кітай:
— Ми принесли вино.
Неджа простягнув руку. Кітай передав йому глечик, щойно той підійшов. Неджа навіть не понюхав, чи раптом немає у вині отрути. Просто перехилив й важко ковтнув.
Цей жест підтвердив зачарування — призупинення реальності, якого всі вони так хотіли. У повітрі зависли неписані правила, підсилюючись кожною хвилиною, за яку не проливалася кров. Ніхто з них не підняв зброї. Ніхто не бився і не тікав. Лише цієї ночі, лише цієї миті вони ввійшли в граничний простір, де їхнє минуле і майбутнє не мали значення, де вони могли бути дітьми, як колись.
Неджа дістав жменьку аромапаличок:
— Вогник маєте?
Якось вони осягнули, що сидять мовчазним трикутником, огорнуті щільним, пахучим димом. Глечик від вина лежав між ними, порожній. Неджа випив його майже весь сам, а Кітай допив. Кітай першим простягнув пальці, а потім вони всі взялися за руки: Неджа і Жинь по обидва боки від Кітая. Це відчувалось і здавалось абсолютно, страшенно неправильним, і все ж Жинь не хотілося їх відпускати.
Отак колись почувалися Дадзі, Дзян і Жиґа? Якими вони були на зорі своєї імперії? Любили одне одного так нестямно, так відчайдушно?
Певно, що так. Хоч як сильно вони нехтували одне одним згодом, аж прирекли себе на смерть — колись вони одне одного любили.
Вона підвела обличчя до низького багряного місяця. На Цінміндзє мертві мали б говорити до живих. Мали б проходити крізь місяць-браму, заціпенілі від пахощів і феєрверків. Але коли Жинь дивилася на поле бою, то бачила лише трупи.
Вона замислилась: а що сказала б, якби могла дотягтися до своїх померлих?
Сказала б Піпадзі й Дуліню, що вони молодці.
Суні, Бадзі та Жамсі — що їй шкода.
Алтаню вона сказала б, що він мав рацію.
А майстрові Дзяну подякувала б.
А ще вона пообіцяла б їм усім зробити так, щоб їхня жертва була того варта. Бо саме цим були померлі для неї — необхідними жертвами, шаховими фігурами, втраченими, щоб просунутися далі, вибором, який, якби вона мала шанс повернути все назад, зробила б знову.
Вона не знала, як довго вони так сиділи. Це могли бути хвилини. Могли — години. Ця мить немовби випала з часу, втекла з невблаганного ходу історії.
— Я хотів би, щоб усе склалося інакше, — сказав Неджа.