Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 110)

Жинь і Кітай напружилися. Він порушив правила Вони не могли підтримувати цю крихку ілюзію, цю поступку ностальгії, якщо він порушує правила.

— Усе могло бути інакше,— у голосі Кітая чулася жорсткість. — Але ти пішов і став мудаком.

— Твоя Республіка мертва, — озвалася Жинь. — І якщо ми побачимо тебе завтра — що ж, це твій вибір.

Після цього ніхто більше не зронив ні слова.

Тієї ночі не було перемир'я чи перемовин. Тієї ночі була позичена доброчесність, невинність майбутнього. Вони сиділи у стражденній, розпачливій тиші, бажаючи і шкодуючи, а кривавий місяць торував свій нелегкий шлях небом. Коли зійшло сонце, Жинь і Кітай підвелися, струснули біль з кісток і побрели назад, до міста Неджа закрокував у протилежному напрямку. Вони не стежили, куди він пішов. Вони поверталися до Арлона, не зводячи очей з напівзатопленого міста, руїни якого сяяли в мерехтливому світанку.

Вони перемогли у своїй війні. І тепер мали країну, якою треба правити.

Розділ 31

Арлон упав одразу після відступу Неджі. Того ранку Південна армія прочісувала вулиці, поки призахідники й Республіка завершували останні евакуації. Вони виявили розгублене, неоднорідне місто — половину його районів досі заселяли нікарці, яким більше не було куди податись, а друга половина перетворилася на пустку. Казарми й житлові комплекси, які колись займали призахідницькі солдати, стояли покинуті. У розбитих верфах величезні ангари, де, мабуть, колись тримали дирижаблі, тепер стояли порожні, а на підлозі валялися розкидані інструменти й запчастини.

— Дозволяю грабунок до розумної межі, — сказала Жинь своїм офіцерам. — Беріть усе, що хочете. Але цивілізовано — не сваріться через трофеї й тримайтеся заможних районів. Найбідніших не чіпайте. Спершу прямуйте до призахідницьких будівель — вони більше нічого не зможуть забрати. Зброя, прикраси, одяг — усе ваше. Але харчі повертаються до палацу для перерозподілу.

— Як бути з озброєним опором? — запитала командирка Мірага.

— Наскільки можливо, уникайте кровопролиття, — сказав Кітай. — Затримуйте, а не вбивайте: нам потрібні їхні розвіддані. Усіх солдатів ведіть до підземелля, а ще тримайте призахідників і республіканців нарізно.

Республіканські солдати, які не змогли втекти на кораблях, відчайдушно намагалися змішатися з цивільними. На вулицях було повно покинутих форм, а через годину після окупації Жинь повідомили про цілий загін голих чоловіків, які випрохували в містян ношений одяг, щоб замаскуватися. Вона сміялася хвилин п'ять, а потім наказала закувати їх і змусити до кінця дня так і стояти голяка на підвищенні перед палацом.

Воно на користь бойовому духу, — сказала вона Кітаю, коли той запротестував.

Це занадто, — не погодився він.

Це якраз потрібний обсяг публічного приниження. Підпільний опір, напевно, таки здобуде прихильність містян, — вона показала на чоловіків, які тремтіли. — Але точно не вони.

Кітай не став сперечатися.

Поки її загони прочісували вулиці, Жинь пішла до Червоних скель, щоб на власні очі побачити, як останні евакуаційні кораблі швидко виходять з вузького каналу.

Вона згадала той день майже рік тому, коли вперше побачила призахідницький флот, який плив до нікарських берегів. Яке вона тоді відчула полегшення. Яку вдячність. Білі вітрила символізували надію й виживання. Божественне втручання.

Але вони з'явилися, лише коли Республіка мало не сплинула кров'ю. Вони могли ще на початку за лічені хвилини покласти край усій громадянській війні. Могли врятувати країну від довгих місяців голоду й кровопролиття. Але до останнього вичікували необов'язкової трагедії, коли змогли просто виступити й оголосити себе героями.

Їхній відхід не був навіть близько таким помпезним.

— Кляті боягузи, — сказала Венка — І ти ось так просто їх відпустиш?

— Не знаю. — озвалася Жинь. — Потопити всі ті кораблі в затоці може бути весело.

Кітай зітхнув:

— Жинь.

— Я серйозно, — сказала вона.

— Окупувати місто — це одне, — відповів Кітай. — А наразити цивільних на вогонь — зовсім інше.

— Але це було б так весело.

Вона жартувала лише наполовину. Жинь відчувала приплив темної, мстивої радості, спостерігаючи за безладною втечею кораблів. Якби вона захотіла, то могла перетворити колене судно в тому каналі на попіл Бона мала таку силу.

— Будь ласка, Жинь, — Кітай з осторогою глянув на неї. — Не будь дурною. Зараз призахідники відступають, бо виснажені, розтратили все на війну на континенті, до якого їм байдуже. Тепер вони просто зализують рани. Але якщо ти відправиш полум'я навздогін жінкам і дітям, вони можуть і переглянути своє рішення...

— Вічно ти псуєш задоволення, — сказала Венка.

Жинь зітхнула:

— Як же я ненавиджу, коли ти маєш рацію.

Тож вона дозволила кораблям спокійно вийти з затоки. Дозволила призахідникам думати, принаймні поки, що її новий режим не готує проти них підступних планів. Що її пріоритети зосереджені в межах Нікані. Вона дозволила їм думати, що вони в безпеці.

А потім, коли вони втратять пильність, поринувши в самовдоволення, коли почнуть думати, що, можливо, ці брудні, тупі, низькі нікарці — не така вже й загроза... отоді вона завдасть їм удару.

Наступним завданням Жинь було зайняти палац.

У будівлі панував хаос. Величезні фарбовані двері лишили розчахнутими навстіж, у коридорах валялися друзки розбитих ваз, що попадали з нашвидкуруч навантажених возів. У просторій залі в центрі палацу бракувало майже всіх меблів, лишилися тільки гобелени на стінах — надто важкі й громіздкі, щоб їх зняти і забрати з собою.

На дальшій стіні висів родинний портрет Їнь. Жинь якийсь час постояла перед ним, вдивляючись в обличчя людей, які вважали, що можуть правити Імперією.

Тому, хто його виткав, вдалося відтворити Їнів з неймовірною точністю. Коли вони стояли поруч, схожість стала ще очевиднішою. Усі вони мали однакові високі вилиці, вигнуті надбрівні дуги й точені, кутасті щелепи. Жоден не всміхався — навіть діти, які споглядали порожню залу з однаково зарозумілими й пихатими виразами.

Спершу Жинь сплутала Дзіньджу з Неджею, але потім збагнула, що, певно, праворуч від батька стояли близнюки-первістки — Дзіньджа і Муджа. Неджа стояв сам, похмурий і сумовитий, ліворуч від батька Мабуть, цей гобелен створили багато років тому — Неджу зобразили ще зовсім дитиною, заввишки ледве батькові до пояса Трохи віддалік праворуч стояла леді Їнь Сайкхажа з немовлям на руках. То мав бути Мінджа — молодший брат Неджі, який загинув ще зовсім малим. Це його забрав Дракон.

Така прекрасна родина, знищена всього за рік. Дзіньджу захопили в полон на озері Боян і перетворили на начинку для пельменів. Обвуглені останки тіла Вейсжі невпізнані лежали серед згорілих решток його флоту. Муджа, як повідомили Жинь, потонула під час нападу Дракона на Арлон. А Неджа був зламаний і переможений, став рабом для своїх призахідницьких господарів.

Зі спалахом мстивої ненависті на мить Жинь захотілося самій покінчити з цим сімейством.

Але леді Сайкхажа уникла її правосуддя. Вона кинулася з найвищої вежі палацу, коли побачила знамена південних військ, які ввійшли в місто. Її ламкі кістки розбилися, немов порцеляна, об платформу для страт перед палацом, і вона приєдналася до довгої традиції благородних жінок, які помирали разом зі своїми династіями.

З доповідей Жинь знала, що мешканці Арлона в останні дні зненавиділи Сайкхажу. Не секрет, що дім Їнь добряче нажився на громадянській війні попри те, що це кинуло за межу бідності все населення поза межами їхніх територій. Сестра Неджі, Муджа, розбагатіла, виступаючи посередницею для призахідницьких торговців і могутніх купців, що налізли в правління Республіки.

Коли леді Сайкхажа повернулася з тривалої світської мандрівки до Призахідної республіки, з'ясувалося, що вони з Муджею скидали величезні обсяги нікарських товарів на спраглі призахідницькі ринки, поки всі інші запасалися харчами і в паніці розкуповували все попри швидке зростання цін.

Думка загалу закликала Неджу покарати матір і сестру, але він лише виключив їх зі свого кабінету. Так прізвисько Неджі змінилося з Юного маршала на Маминого дурника, а його матір удостоїли титулу Західна хвойда. Упродовж минулого тижня вулиці так гучно вимагали її покарати, що якби Південна армія не ввірвалася в арлонську браму, натовп запросто міг би й сам розірвати її на клапті.

— Думаєш, вона могла б вибратися з призахідниками? — промовив Кітай, коли вони вийшли на балкон на третьому поверсі, спостерігаючи, як слуги відтирають зі сходів кров Сайкхажі. Її тіло лежало за кілька метрів, безцеремонно загорнуте в шмат тканини. Жинь планувала обтяжити його камінням і кинути в затоку на корм рибам. — Мені здавалося, вони її любили.

— Я думаю, вони її покинули, — сказала Жинь. — Їм довелося рятувати власні шкури.

Так і було. Зіткнувшись із бурхливим потоком громадської ненависті, призахідники не посміли б спробувати вивезти з міста зневажену Сайкхажу.

Байдуже, що леді Сайкхажа вільно розмовляла призахідницькою, поклонялася їхньому Творцю і половину життя робила з себе призахідницьку жінку. Все одно вона була нікаркою, представницею нижчої раси, а призахідники дбали лише про своїх.

Прилеглі коридори були завалені багатствами, не зрівнянними навіть зі скарбами Дзіньджоу. Жинь безліч разів бувала в цих коридорах, завжди прямуючи до кабінету Вейсжі, але ніколи не сміла зупинитися й роздивитися їх. Тоді від самої їх близькості переповнювало благоговіння: ті артефакти були сяйливими свідченнями історичної еліти, до якої її чомусь запросили приєднатися.