Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 98)

Багацько у його добра,

Атласу, хутра і срібла,

На видноті і під замками.

Та пишний Кочубей не тим,

Не довгогривими конями,

Не батьківськими хуторами,

Не злотом, бачите, яким Його щогод дарує Крим —

Дочкою гарною своєю² Ти забагатів, Кочубею!

Та й правди нічого ховать,

Нігде нема Марусі рівні,

Вона мов квітка та дубрівна,

Що тілько стала розцвітать;

Тополя буцім на могилі,

Гінкий та гиучий етап премилий;

Як шум, біліє вся вона;

Кругом дівоцького чола,

Мов хмари, коси бовваніють,

Як маківочка — рот красіє,

Очиці — як зірки блищать.

Вродливая! Ні втять ні взять. і

Та не одною ліпотою Маруся звісна стала всім;

А більше розумом своїм,

Вітливим серцем і цнотою.

Зате моторних женихів Свати тобчуться у порога,

Та щось вінця, мов кайданів, Лякається моя небога;

Всім молодим — гарбуз як тут,

Аж ось свати гетьмана йдуть ³.

Старий він, спітканий війною, Годами, працею, смутою;

Що ж? Дух Мазепи закипів,

І — знову гетьман полюбив!

Хоч він до пелеха сідого Із парубіки молодого Не перескочив — пережив.

Не сарна під байрак втікає,

Орла почувши на спині;

По сіням панна походжає І жде, що скажуть: так чи ні.

Ось вийшла мати і з сльозами, Приголубливими словами,

За руку взявши, каже їй:

«Бридкий, мерзенний, глянь, поганець! Чи можна? Ні, паскудний ланець! Гріха ти не збудуєш, злий!

Тобі б, як то ведеться віком, Хрещенициним батьком буть...

Його чорти у пеклі ждуть;

Він хоче буть їй чоловіком!..»

Маруся задрижала, з рук Спустилась хустка шовковая, Поблідши, ніби неживая,

Упала дівка на рундук.

Хоч одійшла вона, да знова Зімкнула очі; ні півслова Не каже; батько, мати тут Біля її усе возились;

Хрестились, плакали, молились.

Вони того, сердешні, ждуть,

Щоб їй на серці легше стало,

Щоб дитятко хоч закуняло.

Не тут було; два цілих дня

Все мовчки хлипала вона,

Нічого ні пила, ні їла,

Опріч людей собі ходила;

Тинялась утінка, як гич Од вітру гнеться при дорозі;

Було смутнесенько небозі,

Все рюмала, на третю ніч Лиха годинонька настала: її світлиця спустковала.

Ніхто не знав, коли вона Під нічку сплиснула з двора;

І тільки мов козацький гомін Ту ніч в саду рибалка чув,

Та вранці слід на лузі був,

Що по росі скакали коні.

Не тілько парубоцький чорний, Закручований ус моторний Чарує молодих дівчат;

А деколи й старого взгляд,

Що дивиться, мов сич з-під стріхи, Давно забувши жарти й сміхи, Знаходить не дівчину — клад.

Не знаю, як робилось теє;

А швидко і до Кочубся Такая звісточка дойшла,

Що, позабувши бога й сором,

Його дочка в гетьманський хором Як полюбовниця ввійшла.