Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 8)

Людина з широкими і різнобічними культурними інтересами, Є. Гребінка був одним з перших на Україні театральних критиків, виступивши в 40-х роках минулого століття в петербурзьких журналах «Пантеон» й «Иллюстрация» та «Литературной газете» з оригінальними

статтями «Путевые и театральные впечатления. Лубны», «Провинциальные театры», «Опера в Лубнах» та ін.

У вже згаданій рецензії В. Бєлінського на повість Є. Гребінки «Кулик» особливо знаменним було підкреслення тієї обставини, що «автор зумів змалювати своїх героїв вірними дійсності, що в представниках нижчого класу художник зумів побачити людей, збудити до них співчуття, не ставлячи їх на ходулі фальшивої

і нудотної ідеалізації» (підкреслення наше.— П. Ф.) ¹⁷.

Ці слова великого критика можуть бути й узагальненою оцінкою , творчої еволюції Є. Гребінки, всього найкращого в його творчому доробку, а в широкому розумінні — найвищих досягнень української . літератури дошевченківського періоду.

Я. М. ФЕДЧЕНКО

Петро Петрович ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ

1790—1865

ПОЕТИЧНІ

ТВОРИ

УКРАЇНСЬКІ ПОЕЗІЇ

СПРАВЖНЯ ДОБРІСТЬ (Писулька до Грицька Пронози)

Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву, Понуру, мов чернець турецький, і сонливу,

Той бісів син, коли не москаля підвіз,

Той Добрості не зна, не бачив і не чує,

Не пензлем той її, але квачем малює,

Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз; Вона на всіх глядить так гарно й веселенько,

Як дівка, од свого ідучи панотця До церкви — до вінця,

Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько.

Не квасить Добрість губ, бо із її очей Палає ласка до людей.

Вона регоче там, де і другі регочуть,

Сокоче без брехні, де і другі сокочуть,

І не цурається гульні і вечорниць,

Чорнявеньких дівчат і круглих молодиць.

Вона й до милого пригорнеться по волі,

Та ба! Та не дає рукам, як кажуть, волі,

Вона й горілочки ряди-вгоди хлисне,

Та носом, мов с[виня], по улиці не риє, По-сороміцькому не кобенить, не виє,

Під лавкою в шинку, мов цуцик, не засне.

Вона, де треба, пожартує,

Та з глуздом жарти всі і з розумом міркує.

Вона не виверта із-під лоба білків,

Мов цап, задушений в кошарі од вовків,

Не стогне, не сопе і нігтів не кусає,

То з тим, то з сим-таки слів скільки погадає.

Як патока, так річ у неї на губах,

І сміх її цвіте, мов мак, що на грядках.

Для неї все одно, що в згоді, що в пригоді:

Бог лучче, каже, зна; він сам зна поки годі.

Хоч [кіл] на голові, як кажуть, їй теши,

Хоч ти візьми її — печи або души,

Не зна вона, що то людські переполохи,

І не лякається ні од чого нітрохи.

Як паля в лотоках простісінько стримить,

Хоч хвилі як в неї бушують і бурхають,

Хоч на неї шматки із криги напирають,—

І Добрість так в біді і в лисі так стоїть.

Нехай гострить свою, як бритву, доля косу, — _>

А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу; Наскочить на його коса, задзеленчить...

Хрусь надвоє!., мов скло, а камінь все лежить!

Нехай, як хоче, море грає, ■ • -

Нехай роз’юшений так, як бугай, Нептун Тризубцем байдаки і човни вивертає,—

А човник Добрості, шамкенький, мов цвіркун,

Як селезень, на дно за качкою пірнає Та вп’ять звідтіль наверх без шкоди виринає —

До берега ставка ціленький допливає.

Не любить Добрість сліз. Буває черв’яку Всього, як кажуть, на віку!

Бува, що і її зле панство зневажає,

Мов товарякою, так нею повертає,—

Чи вже ж і голосить? І в лихоті своїй, Розприндившись, скакать у яму їй живій?

Здихне там нищечком під ніс собі до бога,

Із лиха заспіва, та й за своє, небога!

Бо серце їй, що тьох, знай шепче, що той є,

Хто за терпіннячко спасіниячко дає.

Зна Добрість, що який бог змочить їй свитинку,

Той висушить з неї останню капелинку,