Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 10)
До часу над слабим хто дужчий вередує,
До часу мужиків ледачий пан мордує,—
Колись до їх усіх смерть в гості примандрує,
Та, мов єхлейтар, їм в вікно заторохтить І по-московській їм гукне: «В п а х о д і т и т ь|» Не гляне, чи то їх кульками хата вшита,
Чи, може, дереном земляночка накрита,—
Всіх нас сира земля до себе прибере,
Але ледачий так, як добрий, не умре!
Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю, В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,
Обшарпавсь до рубця, в коломазь обліпивсь,
Та ба! та як другі — дощенту не пропивсь, Щодень, то неборак, знай, молиться все богу, Щоб швидше дівчину побачити небогу,
Г гулих воликів, знай, хльоста батогом,
Поки опиниться перед своїм двором,—
Так Добрість квапиться із світу в домовину, Терпить нудьгу й біду, пропасницю й гостець,
І так попа він жде в останнюю годину,
Як на великдень всі червоних ждуть яєць.
Але ти* Грицьку, більш, ніж я, учився В ШКОЛІ* Далеко більш, ніж я, помазавсь ти письмом:
Ти й греків, ти й латин, ти знаєш всіх доволі,
Ти в церков хоч яку годився б буть дяком!
Ти краще Добрості обличчя наригуеш,
Бо й добрий сам єси, і добре всіх малюєш! Послухай, Грицьку, лиш: чи се тобі втямки,
Як зійдуться, було, до тебе парубки,
А ти, було, й звелиш граматку їм читати,
А сам почнеш, було псавтир перевертати*
Скрізь нишпорить — під т м о ю, мною, здом, Під азом-ангелом або і в ярмолої Од палітурочки в, часловці до другої,
І спинишся, було, аж над октоїхом Та й об якімсь, було, почнеш читать Сократі2 — Так гарно, що, було, аж сумно всидіть в хаті: Нехай над ним сира земля пером лежить!1 Дивіться, хлопці, лиш,— казав ти нам,— глядіть, Як Добрість на світі живе і умирає,
Як, не злякавшися, кайдани надіває!
З якою радощю держить в руці мишак І кухличок, коли б скривившись, випиває,
До бога рученьки невинні протягає!
Отак-то, братики, умер Сократ, отак!
Чого ви, дурники? — сказав він веселенько Своїм заплаканим в хурдизі школярам,—
Чого голосите? Чкурніть лиш ви швиденько Та дайте півня ви Скулаповим попам!3 Отак-то, братця, й ви,— казав ти,— хліб ви їжте, А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!
Не скрізь ледачі так, як грецькії пани,
Хоч скрізь на світі єсть ахвинські брехуни 4,
І єсть земля така правдива і заможна,
Де правду і панам сказать, як богу, можна.
Дивіться,— ти казав,— як вірний Довгорук 5 Писульку царську рве із єдноральських рук І на шматки її із серця роздирає!
Чи бач, як старшина із ляку умирає!
А Довгорук сидить і усом не моргне!
«Ай, що ж ти наробив! — усі заверещали.— Тепер же поминай, як Довгорука звали!»
А Довгорук сказав: «Не бійтесь за мене!
Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий,
Я покажу, що й він, як всі ми, чоловіки, Помилиться, згрішить, спіткнеться і впаде,
І ворог той йому, його хто не зведе!» 1
Аж бач, таки воно й на правду вийшло, хлопці! Прибіг Петро, гукнув, затупав, загурчав, 1
Уже й був кинувсь бить* але як розпитав,
Аж Довгорукого погладив по головці,
І цмокнув в лисину та ще й перепрохав —
Та ще й на змирщини кіп з п’ять він грошей дав6.
17 сентября 1817 г.,
Харьков
ПАН ТА СОБАКА
На землю злізла ніч: нігде ані шиширхне; Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне, Хоч в око стрель тобі, так темно надворі. Уклався місяць спать, нема ані зорі,
І ледве, крадькома, яка маленька зірка З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка.
І небо, і земля — усе одпочива,
Все ніч під чорною запаскою хова.
Один Рябко, один, як палець, не дрімає, Худобу панську, мов брат рідний, доглядає,
Бо дарма їсти хліб Рябко наш не любив: їв за п’ятьох, але те їв, що заробив.
Рябко на панському дворі не спить всю нічку. Коли б тобі на сміх було де видно свічку.
Або в селі де на опічку Маячив каганець.
Всі сплять, хропуть,
А деякі сопуть;
Уже і панотець,
Прилізши із хрестин, до утрені попхався...' . А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався. Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток:
То зазирне в курник, то дейко до свинок,
Спита, чи всі-таки живенькі поросятка,