Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 9)

Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,

Та вп’ять пожалує, пригорне до себе.

Трапляється і те, що паплюга-брехня,

Із висолопленим жалом, неначе списом,

Як циндря гаспидська, до ворогів ганя.

Сектує на неї і позирає бісом;

Що заздрість з жовтими очима, мов жовтки,

З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,.

Де ступить Добрість, скрізь копа під нею ями: Пекельнії губки, мов пауки,

Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть,— Замість щоб мед з їх брать, одну отруту смокчутьі

А Добрість не вважа на злії язики, -Не пристають людські до неї побрехеньки,

І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,

То, стрепенувшись, вп’ять виходять з їх сухенькі^ Так Добрість чепурна виходить із брехні,

У неї ворогам одкази все одні: ■

Хто часнику не їв, той і смердіть не буде,

А добрий ворогів завсіди перебуде.

Псу вільно й на попа брехать, як кажуть, все Собака гавкає, а вітер те несе...

Од злиднів не втечеш ні вдень, ні серед ночі:

У заздрості, мовляв Пархім, попівські очі.

Бог з нею!.. їй — в зависть,

А Добрості — в користь!

«Сіль в вічі, в зуби їй печина»,— Добрість каже Та й хоч якій брехні сим словом рот замаже.

Як шкурка з бузівка у шевчика в руках Або у лимаря в зубах,

Чого не витерпить, що їй не виробляють?

Смердячим дьогтем їй і жиром доїдають;

Крий боже! що їй мук, голубці, завдають!

І крутять, і вертять, і пруть, і мнуть, і труть,

І в дудку зцуплюють, і рвуть, і натягають,

І в сто погибелей муцують і згинають,'

Що збоку чоловік, зирнувши, задрижить;

Подума: тільки вже на світі їй і жить!

Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку підіймає І юхтою її або габельком величає;

І щоб за шкурку мав п’ять золотих узять,

То за габелька він не хоче й десять брать!..

Так Добрість на світі чим більш в нудьзі помнеться, Чим більш, мов реп’яхів, лихоти набереться,

Чим сала більшенько за шкуру їй заллють, —

Тим більше за неї, де повернись, дають.

Адже ж за битого, наші батьки мовляли,

Небитих двох колись не раз притьмом давали,

Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!

Нехай в олійниці олійник тараном Макухам завдає якмога гіршу муку,—■

Так не завгорить їм, а здавить в каменюку,

Що потім чорта й сам вдовбе їх долотом!

Нехай вовтузають і Добрість кулаками,

Мов воскобійними нехай з неї клинками

Останню слізоньку видавлюють і п’ють,—

Овва! Дурні! Того не знають, що дають Таку принаду їй до стусанів частеньких,

До штовхання під бік, до кулаків тугеньких,

Що хоч в потилицю тоді їй і обух,

Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух.

І довбня, я ж кажу, тогді їй так дошкулить,

Як в[ош] за коміром або постіл замулить.

По сім-то, братіку, і Добрість пізнають:

Клеймо їй — канчуки, імення їй — терпіння.

Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння,

Того нехай поміж святими не кладуть:

Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить, Трохи лиш на того не скинувся синка,

Що матінка пестить і по головці гладить,

Поки не візьметься пестунчик до замка!

Але всьому свій час і .черга, Грицьку, буде!

Ми під богом, як бач, всі ходим, грішні люде:

До часу глек,— мовляв один розумний лях,—

До часу, голубе, нам глечик носить воду;

І на його пошле зла доля ту невзгоду,

Що глек побачимо в череп’яних шматках!