Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 52)

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,

І божий мир, як маківка, цвіт.е;

На небі чистому ген Хмара .бовваніє,

Та Хмара надулась і річ таку гуде:

«ІЦо вже мені ее Сонце надоїло, Чого воно так землю веселить?

Хоч я насуплюся, воно таки блищить.

Я полечу йому назустріч сміло,

Я здужаю його собою затемнить». Дивлюсь — і Хмарами півне,ба замостило, На'Сонечко мов ніччю налягло.

А Сонце вище підплило І Хмари ті позолотило.

Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало,

Куди оце летять з оселі Горобці?

¹ Дивлюсь, у сад побрались молодці.

На Вишеньці їх геть-то насідало,

І бенкет зараз підняли;

Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні Із ранку самого до пізньої пори.

Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі, Що Вишеньці моїй предобре у саду,

Що їй превесело, бо як край єї йду Або і так коли зирну у сад із хати,

Все зволять горобці по гілочках скакати. Ось тиждень, як не був, дивлюсь — кат його маї На Вишеньці гостей нема.

Чого лишень вони літати перестали?

Як розібрав, бодай і не казать!

Ох! поти жевжики вчащали,

Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали —

Тепер до бідної ніколи не летять.

БУДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА

«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» — На Коиоплииочку в степу Будяк гукав.

«Да як рости мені? І сам здоров ти знаєш,

Що землю у мене з-під корінця забрав».

Бува і чоловік сьому колючці пара:

Людей товче та й жде, щоб хто його кохав,

Я бачив сам таких і, може б, показав,

Та цур йому — розсерджу комісара!

ВЕРША ТА БОЛОТО

Рибалонька, митець усе в воді ловити, Бажаючи поймать в’юнів,

В Болото Вершу засторчив. Довгенько щось вона там мусила сидіти, Язик жіночий є, да нічого робити (А зроду, мабуть-то, що не плоха була), Так лаяти Болото почала:

«Оце поганая багнюка!

Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить*

Тут певнеє ніщо НІ ХОДИТЬ, НІ сидить,

Одна черва, мовляв, кишить,

Да деколи повзе по куширу гадюка,

Уже коли б тут воленька мені!..

Таке Ж бридке, таке мерзенне, Поржавіло, від жабуру зелене,

Не хочеться паскудиться в багні,

А то б...»

Що ж їй Болото одвічало?

«Де ти сама, добродійко?» — спитало.

А Верша гомонить на дні.

МАКІВКА

У лузі Маківка весною зацвіла,

Проміж других квіток як жаром червоніла; До єї раз у раз літа бджола,

Бабок, метеликів над нею грає сила.

Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,

І Маківка осиротіла;

Бджола на іншій квітці сіла,

Ту погань метелів мовби лйхий забрав.

Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я* Жартуй, да не глузуй Із бідних парубків;

А то мине весна твоїх годів,

Покине і тебе дияволове плем’я.

РОЖА ДА ХМІЛЬ

Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись.

Ти чоловік і з хлібом, і з волами,

І грошики у тебе завелись.

Який тебе лихий ізніс

І побратав з панами?

Покинь їх, хай їм цур, із ними не водись;

А то коли к тобі не заверни у хату,