Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 51)
А Гуси сірії край його поринали.
«Хіба оцей біляк вас з глузду звів? — Один Гусак загомонів.—
Чого ви, братця, так баньки повитріщали? Ми попеласті всі, а він один меж нас Своє пиндючить пір’ях біле!
Коли б ви тілько захотіли,
Щоб разом, стало бить,
Гусине діло закипіло;
Таскають грязь і глей зо дна Да мажуть Лебедя, щоб пір’я посіріло. Обмазали кругом — і галас трохи стих;
А Лебедь плись на дно — і випурнув як сніг.
ЯЧМІНЬ
Син
Скажи мені, будь ласкав, тату,
Чого ячмінь наш так поріс,
Що колосків прямих я бачу тут багато,
А деякі зовсім схилилися униз?
Мов ми, неграмотні, перед великим паном. Мов перед судовим на стійці козаки.
Батько
Оті прямії колоски Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром; Котрі ж поклякнули —то божа благодать, їх гне зерно, вони нас мусять годувать.
Син
Того ж то голову до неба зволить драть Наш писар волосний; Онисько Харчовитий! Аж він, бачу...
ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР
На дубі сидячи, Зозуля куковала:
«Що за годи тепер, зовсім не можна жить! Одколи як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».—
«Нащо вам так квилить? Мій боже милий! — Снігир Зозулю перебив,—
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би ие їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив Собі щодня шматок.м’ясця-'.
От кобець —менший вас, а їсти як захоче: Летить —і' душить горобця.
Зате він з голоду ніколи' не нудився». —
«Дурний! дурний! а в школі вчився! — Зозуля Снігиру в одвіт.—
Замісто горобця я з’їм жуків десяток Да гусені, черви десятків три в наддаток І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,
Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна, Живе собі, як пап на,
Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю... да: що тобі й казать!
Хоч злидні в пір’ї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує:
«Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!»
Прощай тогді моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море без вісти,
Так лучче ж: тута- жить — да зводить черв’ячків».
Хто хоче полюбить суддю-грошозаплода,
Про його розпитай панів,
А, не питай у простого народа.
ВЕДМЕЖИЙ СУД
Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл На панській винниці пив, як мошенник, брагу, їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки. Давай вони його по-своєму судить Трохи не цілі сутки.
«Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м’ясиво»,—
Ведмідь сердито став ревіть.
«А то він сіно їв!».— Вовки завили. Віл щось почав був говорить,
До судді річ його з починку перебили, Бо він ситенький був. І так опреділили І приказали записать:
«Понеже Віл признався попеластий, «Що він їв ,сіно, сіль, х>.вес і всякі .сласті, Так за такі гріхи його четвертувать І м’ясо розідрать суддям на рівні часті, Лисичці ж ратиці оддать».
ПШЕНИЦЯ
Я бачив, як пшеницю мили:
То що найкращеє зерно У воду тільки плись, .якраз пішло на дно, Полова
Привів мене .господь побачить і ланів:
Мов простий чоловік, там інший пан сидів, Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили. І здумав зараз я, як тільки поглядів,
Що бачив, як пшеницю мили.
СОНЦЕ „ДА ХМАРИ