Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 5)
Хоч вільний переклад пушкінської «Полтавы» також позначений істотними втратами ідейної й художньої сили оригіналу, проте для української літератури він мав принципове значення — це було не лише «перевіркою» художньо-зображувальних потенцій української літературної мови, а й значним розширенням, збагаченням її образно-стильового арсеналу.
М. Рильський слушно відзначив, що «вульгаризми, бурлескні’ травестійні епітети, брутальні слова і звороти — все це було виявом літе<> ратурної традиції, яка існувала за часів Гребінки»8. Але те, що Гребінка не зміг до кінця перебороти цих традицій, пояснюються, очевидно, не стільки рівнем таланту перекладача, скільки масштабами художнього арсеналу тодішньої української літературної мови.
Ще М. Костомаров віддавав належне тому, «хто перший визнав мову здатиою для цього» — для дерзновенної передачі всього об’разно-стильового багатства витвору Пушкіна9. Без подібних, нехай не в усьому досконалих експериментів українська літературна мова не змогла б відтворити найрізноманітнішого змісту і усієї гами людських почуттів, а з-під пера тодішніх українських письменників не з’явилися б оригінальні твори.
Вже перші байки Є. Гребінки засвідчили не лише помітне художнє зростання самого письменника, а й новий, вищий рівень розвитку української літературної мови.
Літературознавці зазначають, що і в своїй байкарській творчості! Є. Гребінка відчував вплив своїх попередників і передусім великого російського байкаря І. Крилова.
Жанр байки, можливо, як ніякий інший в світовій літературі відзначається сталістю й традиційністю в основних своїх змістових
Рівень оригінальності байкарів вимірювався передусім не новизною сюжетної й характерологічної основи, а неповторністю національного колориту, що виявлявся в художньо-образній сфері, соціальною конкретністю у змісті та ідеологічною спрямованістю його моралі.
Саме за цими ознаками Є. Гребінка, який успадкував і творчо розвинув найкращі фольклорні й літературні традиції рідного народу, заслужено вважається одним із талановитих зачинателів української національної байки.
Проілюструвати цю думку можна на прикладі однієї із найтра-диційніших байок «Ведмежий суд». Власне, крім мандрівної теми про неправедний, упереджений крючкотворний суд, байка Є. Гребінки не має нічого спільного з аналогічною байкою Крилова. Тут не тільки сюжет, а й «дійові особи», мотиви, суть і форма звинувачення відмінні й своєрідні.
Зачинщиком судового розбирательства виступає не дурнуватий селянин, як у Крилова, а лйсиця, у якої спільні з суддею Ведмедем, підсудками Вовками і смаки, і апетит, оскільки йдеться про ситенького вола. Ця остання обставина, зрештою, й вирішує справу. Що ж до уявних Волових «гріхів», то це лише лицемірний привід для присуду: вола «четвертувать і м’ясо розідрать суддям на рівні часті». Навіть мораль, що випливає з конфліктної ситуації, дещо переакцентована й відмінна від криловської: сутяжнику-позивачу на безневинну тварину дістається не шкура, а зовсім не пожиточні ратиці.
До байки про судове свавілля,, перед яким немає ніякого значення вина чи безневинність безправного, наперед приреченого «злочинця», за проблематикою близькі байки «Зозуля та Снігир», «Ворона і Ягня».
Спільною для них є мораль про соціальну нерівність, про право сильного і одвічну вину слабого: так уже влаштований цей світ, «що менший там не втне, де більший геть-то зможе».
Розвивав цю тему Гребінка і у байці «Рибалка»: скривдженому марно дошукуватися справедливості, бо здирці сидять на всіх щаблях ієрархічної драбини. Рибалка, в якого ріка Оржиця занесла ятір, пішов скаржитися до більшої ріки — Сули. Свою наївність він зрозумів тільки тоді, коли побачив, що по тій річці пливе не тільки ятір, а й більш цінні речі — «хлівці, стіжки, діжки, усякий крам». Висновок вже напрошувався сам:
Еге, Охріменко дурний:
Пішов прохать у повітовий,
Що обідрав його наш писар волосний.
Проста людина не може сподіватися справедливості у світі, де його чуприна тріщить завжди, як тільки «пай з паном зазмагавсь» (байка «Школяр Денис»).
Панська зажерливість і облудність викриваються у байці «Будяк та Коноплииочка», в якій проходить думка про неможливість для Коноплиночок домогтися справедливості від бундючного й самоправного Будяка, який «людей товче» та ще й вимагає від них терпіння й смиріння.
Різні типи сараии, що любить поживитися народним добром і живе на чужий кошт — «паничик судовий», «возний червоний, ніби квітка»,— виведені в байці «Рожа да Хміль».
Байка «Вовк і Огонь» застерігає від панібратства з панами, яке не кінчається добром. Мудрий зміст, типові ситуації і повчальна мораль, а також колоритна розповідь привернули до цієї байки увагу Пушкіна, який навіть збирався її перекладати російською мовою.
Ціну підступної царської ласки, удаваної доброти пізнав і Віл* що «ввесь вік за двох робив»,
Із ранку у ярмі до півночі ходив
І ще щодня бував і битий.
Зрештою за панський харч довелося йому розраховуватись щѳ й власною шкурою.
Байка «Мірошник» спрямована' проти панської зажерливості, поєднаної з бездумними новаціями. Мораль байки уточнюється ще й застереженням суддям: не ганятися за надмірним «лакомим куском».
Ряд байок побудовано на протиставленні народної і панської моралі, уявлень про справжні людські цінності. Повнозерні колоски гнуться до землі, тоді як «прямії колоски зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром» — як «писар волосний» і прісні («Ячмінь»).
Тільки «щонайкращеє зерно» тоне у воді, а «полова ж, навісна* пливе собі по хвилі», як і ті пани, що «задравши ніс, розприндившись ходили» («Пшениця»).
У лаконічній і дотепній формі байкар ілюструє думку про відносну вартість людини— той, »хто воліє дивитися на людей зневажливо, зверхньо, ризикує і сам у людських очах виглядати мізерним і нікчемним («Дядько на дзвониці»).
Звичайно, немає потреби перебільшувати сатирично-викривальне значення байок і соціальну радикальність- їх автора. Хоч демократичні симпатії Є. Гребінки безсумнівні, але все ж він завжди залишався сином свого часу. Вітчизняна сатира у своїх найкращих виявах була спрямована здебільшого - проти носіїв соціальної несправедливості, а не самих її основ. У руслі цих традицій розвивалася й байкарська творчість Є. Гребінки, яка живилася ще й народною мудрістю з її досить виразними класовими симпатіями та антипатіями.
Якщо навіть для певної частини фольклорних творів характерна філософія не тільки звичайної людської розважливості, а й громадянської обачності, то тим природніші подібні настанови для байок Гребінки. Не треба забувати й того, що ці байки складав ще зовсім молодим поет у похмурі часи миколаївської реакції. Саме тому не е чимось винятковим для свого часу і для тодішнього Гребінки байки про можливість злагоди між розумними і добрими панами та мужиками («Злий кінь») і поміркована мораль байки «Цап» (не добиватися високих чинів), і про незнищенність сонячного тепла і світла («Сонце та Хмари»), які при бажанні можна витлумачити не тільки у традиційному морально-етичному плані («сонця хмари не заступлять», добрих справ, хорошої людини не зможуть перемогти злі сили), а й у плані вищості самодержавного «Сонця».
Добро завжди допомагає більше, ніж зло і жорстокість — така мораль байки «Сонце та Вітер» і її можна витлумачувати і в побутово комунікативному плані, і в плані суспільних взаємин між людьми різних верств.
Досить місткою є І байка «Лебедь і Гуси» про марні спроби забруднити білого лебедя — до нього не може пристати багнюка. Подібна мораль у дусі народної мудрості, звичайно, не викликає жодного застереження, проте байка була написана як своєрідна реакція на спроби ватажків польського повстання 1831 р. «очорнити» царя Миколу І. Не можна не зважити на ту обставину, що сам же автор при публікації байки зняв наявну у рукописі консервативну мораль і тим зберіг універсальний етичний характер байки. Подібні байки перебувають ніби на межі між соціальними і побутово-дидактичиими, іронічно-повчальними за своїм змістом та спрямуванням.
«Вічні» теми про скромність усього справжнього й прекрасного порушує байка «Соловей». Гуманістично-повчальний характер мають байки «Грішник» — один із варіантів сюжету про багатоженця, «Утята та степ» — про небезпеку вікового мезальянсу, «Маківка» — з традиційним народним повчанням дівчатам не перебирати женихів. Не тільки морально-побутове, а й певне соціальне забарвлення має байка «Горобці та вишня» —про жевжиків, які вчащали до Вишні доти, «поки всі вишні обдзюбали», а потім вже «до бідної ніколи не летять».
Прийоми обробки традиційних' сюжетів, насичення їх місцевими деталями й етнографічними реаліями яскраво продемонстровані у байці— «Могилині родини». Поширений у багатьох народів сюжет про бундючну гору, яка народила мишу, розгорнутий у просторе оповідання з типовими українськими героями. На могилині родини зійшлися так багато всякого люду, як у Ромни на Іллін ярмарок: тут міняйли, шинкарі, чумак із сіллю, дьогтярі з дьогтем, перекупки, школярі, старці, панський стадник, московський купець.